Життя у бліндажі

Бліндажі бувають різні, і як правило ти не вибираєш в якому жити. Вселяєшся в збудований до тебе. Якщо бліндаж збудований паршиво, в ньому нема чим дихати - влітку від сирості, а зимою від диму. Тоді він тече у дощ і сиплеться зі стін і згори за... та тисяча причин є від чого він сиплеться. Якщо живеш в ньому достатньо довго - вдосконалюєш. А ні - то ні. "Насолоджуєшся" наявним.

Життя в бліндажі. Коли він набитий весь, то це виглядає так. З боку голови під стіною - баул, броник і автомат. Твій простір - на площу коремата. Сунув лікоть убік - вперся в побратима. Край.

Життя у бліндажі. Дощаті нари. Коремат. Спальник. Стіл на якому і їдять і чистять зброю. Компанія чоловіків. Є тільки один спосіб нічого не загубити - все завжди класти на місце. Витяг річ з рюкзака чи баула. Покористувався. Сховав назад. Інакше, не знаходиш - попрощайся.

Життя у бліндажі. Коли я чую від фронтовиків надривний "шахтарський" кашель, перепитую: "Бліндаж?" У бліндажі весь час дихаєш димом і пилюкою. Потім - відкашлюєш. Процес безперервний. Ми будем відкашлювати бліндажі і траншеї ще дуже довго. Роками.

Життя в бліндажі. Дуже швидко починаєш цінувати простий ненав'язливий сервіс. Пральна машина - це комфорт, навіть якщо воду для неї треба кілька годин носити відрами. Бо тоді не треба прати білизну, шкарпетки та кальсони в тазику. Миття - тільки в тому ж самому тазику. Гоління - це взагалі мистецтво. Знаєте що таке "французський душ"? Це коли замість миття обтираєшся мокрим рушником. З мене реготали коли побачили в мене польовий казанок і велику "сирітську" кружку. Коли воду для миття довелося гріти відром на буржуйці - реготати перестали. Стали позичати.

А знаєте який це контраст? Ти ставиш на зарядку батареї для безпілотника, поки заряджаються, ідеш прати в тазику труси і шкарпетки. Коли завершуєш - знімаєш батареї і на ноутбуку прокладаєш маршрути на польоти. А у пів-ока поглядаєш за буржуйкою, аби піддувало прикрити вчасно.
21 сторіччя - чого ви хотіли?

Життя в бліндажі... Ну, що бліндаж - це миші, я гадаю нагадувати не треба? Навіть якщо ви про таке чули - не розумієте. Зграї мишей у траншеях обчислюються мільйонами. Ці маленькі зарази між солдатів ходять пішки, не звертаючи на нас увагу. Вони жеруть наші речі, нашу техніку, наші харчі. Лазять по нас уночі - прямо в спальнику.

В бліндажах тримають котів, але й коти не справляються з навалами.
У боротьбі з мишами хлопці й дівчата доходять до того, що заводять щурів. Уявіть моє обличчя коли я побачив біля бліндажа здоровецького окопного пацюка, але хлопці сказали його не чіпати, бо то - Васильович і він їхній бліндаж від мишей охороняє. Мишей було стільки, що майно хлопців Васильовича не цікавило як таке. На мої заперечення що скоро "васильовичів" стане пара сотень і тоді бліндажу хана, відповіли, що їх там уже не буде. А проблему вирішувати треба тут і зараз.

Життя в бліндажі... Яково в таких умовах жінкам і дівчатам, я взагалі мовчу. Скажу так. З того, що бачив я, жінка у бліндажі, це "ШХ" - "швій хлопець". Їй намагаються допомагати чим можуть. З іншого боку наявність у колективі жінки дисциплінує хлопців. Примушує себе не запускати.

Життя в бліндажі... Запах диму і пітних тіл. Світло від павербанків та екофлоу - коли нема електрики.
Я не згадую про всі інші нюанси війни - обстріли, ремонти техніки під вогнем, штурми посадок. Лише одне це.
Сотні тисяч людей в Україні живуть або жили в бліндажах. Відкашлюють бліндажі. Знаєте, що найбільше бісить? Відчуття, що все це - даремно. Що ми пожертвували здоров'ям, комфортом (а багато з нас - життям), аби толком нічого не звільнити. Аби ворог відчував себе переможцем.

А ще більше бісить передчуття, що нас відправлять до дому (аби задобрити) - а через 4-5 років нам знову доведеться повернутися в бліндажі. Бо ті, хто зараз ховаються від мобілізації по підвалах та за кордоном і хто прибіжить розповідати як нам жити - знову сховаються за перших пострілів. А ми...
Ми точно хочемо цього?

Дмитро КАЛИНЧУК - ВОВНЯНКО