Головна › Новини › Проблема
Життя із статусом інваліда... Як вижити?
09-Чер-10 3162 0.0 0
Прилучанка Валентина Володимирівна Овчаренко займається бісероплетінням, вишиває, плете гачком, робить м’які іграшки, аплікації. Має новинку: прекрасних кольорових метеликів, виноградну лозу і гроно калини, вишиті з бісеру. Має бісерні букетики квітів, полунички у кошичку і жабку. Захоплюється органічним землеробством, бджільництвом — море книг перечитала. У ландшафтному дизайні кохається. Травництвом цікавиться. Макробіотикою. Травами лікується. У Бога щиро вірує.
Але пані Валентина вже дванадцять років неходяча. Відтоді, як їй стоматолог вколов лідокаїн у щоку. Для боротьби за свої права у неї є лише телефон і аркуш паперу. Їй близько п’ятдесяти років. Мала три інсульти. Вся ліва сторона уражена церебральним паралічем, тому ліва рука малоробоча.

Живе на четвертому поверсі, в будинку без ліфта. За ці дванадцять років її в інвалідному візку зносили добрі люди на вулицю лише чотири рази. Не має свіжого повітря, котре якраз найбільше потрібне їй для підтримки стану духу.
«Навіть в’язнів тюрми виводять щодня на прогулянку, – а я тоді хто? Живу гірше, ніж у тюрмі», — це її крик душі.
Троє дітей, але нікому доглядати. Субсидію оформити неможливо, бо величезні борги висять дамокловим мечем над головою. Пані Валентина з цього приводу вже пережила і несправедливі судові позови, і несподівані їх відкликання. Борги залишились незмінними й після судової тяганини. Світло відключають, бо платить лише за 75 кіловат, що на одну людину належить, але син із друзяками, котрий живе в сусідній кімнаті, напалює набагато більше.

Колишньому чоловікові довелося віддати дачу, щоб шляхом трьох судів виписати його з квартири. І щоб не дивитися, як він «водить дівчат» у хату. Віддала. Тепер нікуди з двокімнатної квартири дітися. А хочеться. Хоча б на літо.
Син (1972 р.н.) — інвалід радянської армії. Був дуже побитий там, а тепер від нього страждає мати, бо не має захисту ні від кого.
Донька (1981 р.н.) та син (1977 р.н.) пані Валентини десь ніби працюють у Києві. Якщо б захотіли навідати хвору матір, то їм і лягти ніде. Бо їхні ліжка поламані й викинуті. А мамина кімната заставлена аж до самого її ліжка коробами з книгами, рукоділлям, крупами, зламаним холодильником та начинням (електроплита, духовка тощо), яке в квартирі зайве, але дуже знадобилось би десь на дачі. Та нікому винести-вивезти. І нікуди.

Соціальна працівниця з територіального центру приходить лише двічі на тиждень, по одній годині. І це до лежачої хворої людини. На доглядальницю в пані Валентини забирають п’ять відсотків від пенсії. А потім виділяють за законом «на постійний догляд» п’ятдесят гривень на місяць. А постійного догляду й немає.

Як автор статті я особисто хотіла б попросити, щоб Валентині Володимирівні десь хтось знайшов і подарував будиночок у селі. З найпростішими умовами, щоб переселитися туди, відселитися від сина, хоча б на літо. Вона б там якось на інвалідному візку пересувалася, може, хтось із тих людей допоміг би, хто до неї зараз приходить. Хоч свіжого повітря вдихнула б за дванадцять років пасивного паління, бо син із друзяками засмалює всю хату димом. Продати квартиру неможливо — і син не дасть, і документи не дозволяють. Прописані в ній усі діти.

До пані Валентини добрі люди приходять, хто частіше, хто рідше: то бісеру принесуть, то ниток, то ще чим поможуть, але в них свої сім’ї, радощі та біди.

«Ольга Олексіївна носиться зі мною, як з малою дитиною. Любов Олександрівна з Києва, що її й не бачила ще, багато книжечок духовних мені на підтримку передала. Ще Люба і Лєна – дуже віруючі такі помічниці, їм близько тридцяти років. Ірочка дитинку народила, не має вже вільного часу. Я помітила, що залишаються люди віруючі. Невіруючі швидко віддаляються», — хвалячи помічників, розмірковує пані Валя…

Мама у пані Валентини теж вже старенька і хвора.
Бореться Валентина Володимирівна за свої права — пише листи. І до влади, і до спонсорів… Вже багато років пише. Вже три-чотири статті про її біди в газетах було. Зворотної реакції нема. Закон вона має, «викачаний» з Інтернету про права інвалідів. Але там немає ні е-мейлів, ні адрес Укрпошти представників ООН чи Європейського суду, до котрих можна б звернутися.
Вважаю, як людина-одноосібник з маленького міста вона не зможе жити в будинку інвалідів, наприклад. Хоча... А які умови переходу до будинку догляду? Там треба віддати свою власність? Квартиру, наприклад, у користування державі? У неї немає приватної квартири. Є телевізор, подарований Прилуцьким хлібзаводом, оскільки її перший чоловік загинув на тому хлібзаводі. Адміністрація цього заводу допомагає пані Валентині подарунковими продуктовими наборами і симпатичним посудом до Великодня, Нового року, жіночого свята, до Дня інвалідів тощо. Ще є програвач DVD, що старший син подарував. Має трохи побожних DVD-дисків з молитвами, то іноді собі вмикає.

Можна б своє рукоділля продавати... Але виробів не так вже й багато. Хвороби рідко дають їй можливість працювати. Пані Валентина роздаровує свої роботи тим, хто їй допомагає. Ми домовилися, що фотографуватиму її вироби, то хоч залишаться світлини на згадку.

Ще каже, що найгірше сидіти без світла і без диктофона. Бо не завжди може читати молитви, коли геть хвора. Не всі знає напам’ять. Вона би в кращі дні їх начитала на диктофон, а в гірші — слухала б...
Не має інвалід прав... Невже не має?

Оринка ГРИГОРЕНКО,
голова Прилуцького осередку ВУТ "Просвіта" ім.Т.Шевченка



Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:інвалід, Прилуки, лідаза, віра в Бога, Валентина Овчаренко


Читайте також



Коментарі (0)
avatar