Згадуючи Карла…

Читаю «Воїнів Карла ХІІ» нобелівського лавреата Вернера фон Гейденстама. Молодий амбітний шведський король на подив світові вирішив поставити на місце знахабнілого Петра І, який віроломно порушив мирний договір. Від битви під Нарвою Карла відмовляли всі його досвідчені генерали. «Ви сумніваєтеся, що з моїми вісьмома тисячами сміливцями я не розіб’ю вісімдесят тисяч московитів!» – гнівно запитав король. І розбив. Шведи проламали центр росіян з такою силою, що ряди тих здригнулися. Атакуючі не тратили часу на стрільбу, хіба що зробили один залп, а далі витягли мечі. «Меч – це не блазень» – улюблений вислів Карла ХІІ.

Він блискуче виграв одну за одною десятки битв, поки куля під Полтавою не влучила йому в ногу. Але й так, поранений, з ношей на списах керував боєм. Поки в гармашів не закінчився порох. А яка боротьба без пороху…

Карл ХІІ носив однострій жовто-блакитного кольору і воював під знаменами такого ж кольору. Можливо, Мазепа і в цьому впізнав у ньому «свого». Вони, шведи, й нині свої. А московити й далі наші супротивники. І в Москві, і в Полтаві…

"Збирання попелинок".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ