Земля княжа і Божа
Седнів. Благословенне містечко князів і гречкосіїв, юродивих і лірників, кожум’яків і художників, рибалок і різьбярів, пасічників і дачників-мільйонерів. Земля без показних оздоб, навіть дещо аскетична, зате з прихованою зачарованою елегійністю, яку впізнали ще романтик Довженко і великий імпресіоніст слова Коцюбинський. Недарма сюди стягуються митці з цілого світу. Дивовижна річ – тут, як і під магнетичним Карадагом чи в бескеттях Криворівні, тебе охоплює бажання писати, малювати, співати, творити чи просто мрійно вдивлятися у віддзеркалення небес на водному плесі. Земне й небесне дивним чином зливаються тут водно.
У Седневі загусла тиша і застиг час, заснула Історія на берегах Снови, яку прочани в давнину порівнювали з Йорданом. І ось ти ходиш по згаслих кострищах радимичів, по зарослих оборонних валах, погребальних курганів і весь час здається, що під каблуком дзенькнув зотлілий наконечник стріли, кінська острога чи вудило, чи пластина з кольчуги. В коників, що везуть гарбузи з поля, – короткі половецькі ноги. А в очах дівчат і досі паволока зачаєної туги за чимось незбагненним. Тільки не за тою жорстоко-дикою добою, коли живцем треба було лягати в могилу свого вельможі.
Тут найбільше пам’ятників на душу населення. А самі душі сіверців – статечні, мирні й трішки втомлені. Аякже, тисячоліття звитяги за плечима – і Святославові помагали, і хозарам не піддавалися, і половців розбили, і з Олегом ішли на Цареград, і самого його покарали за зажерливість. Самі ж вражали своїм багатством арабів, візантійців, новгородців та всяку іншу тмутаракань. Тут і нині картоплю викопують разом зі скарбами княжого первовіку.
Від камінних божків з короткими рогами вони прийшли до церков – білих, як цукрові голівки в зелених облатках бань… І до Свято-Юріївського дерев’яного храму з жовто-блакитним прапором у вікні і з єдино вцілілим фрагментом давнього розпису на стіні – очима Ісуса. Як тверда познака, що це княжа Україна. І це – земля Божа.
"Збирання попілинок".
З уклінною вдячністю седнівчанам Михайлам - Барабанову і Байдакову за високий чин гостинності на сіверській землі.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
У Седневі загусла тиша і застиг час, заснула Історія на берегах Снови, яку прочани в давнину порівнювали з Йорданом. І ось ти ходиш по згаслих кострищах радимичів, по зарослих оборонних валах, погребальних курганів і весь час здається, що під каблуком дзенькнув зотлілий наконечник стріли, кінська острога чи вудило, чи пластина з кольчуги. В коників, що везуть гарбузи з поля, – короткі половецькі ноги. А в очах дівчат і досі паволока зачаєної туги за чимось незбагненним. Тільки не за тою жорстоко-дикою добою, коли живцем треба було лягати в могилу свого вельможі.
Тут найбільше пам’ятників на душу населення. А самі душі сіверців – статечні, мирні й трішки втомлені. Аякже, тисячоліття звитяги за плечима – і Святославові помагали, і хозарам не піддавалися, і половців розбили, і з Олегом ішли на Цареград, і самого його покарали за зажерливість. Самі ж вражали своїм багатством арабів, візантійців, новгородців та всяку іншу тмутаракань. Тут і нині картоплю викопують разом зі скарбами княжого первовіку.
Від камінних божків з короткими рогами вони прийшли до церков – білих, як цукрові голівки в зелених облатках бань… І до Свято-Юріївського дерев’яного храму з жовто-блакитним прапором у вікні і з єдино вцілілим фрагментом давнього розпису на стіні – очима Ісуса. Як тверда познака, що це княжа Україна. І це – земля Божа.
"Збирання попілинок".
З уклінною вдячністю седнівчанам Михайлам - Барабанову і Байдакову за високий чин гостинності на сіверській землі.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |