Зелені, одним словом...

Щоразу, з року в рік, коли дорогою додому проминаю український кордон, оглушує некультурний шок.

Після розкішних автострад, доглянутих узбіч, смарагдових гаїв, ідеальних безлюдних полів, шляхетних садиб починається Рідне. Спітнілий похмурий прикордонник, скрипучий ручний шлагбаум, утомлений бурий асфальт, бур’яни по пояс, руді запилені дерева, пустирі з купами сміття, перехняблені, облущені паркани, захаращені непотребом двори, зморені люди біля генделиків…

І розумієш, що кордон – не стільки географічне поняття, як цивілізаційне. Цю картинку можна би дещо згладити, якби кожному взяти до рук косу, віник, щітку, банку фарби, мішок для сміття... Просто – взяти себе в руки. Але нам не до того, ми ж такі ліричні, мудрі, горді, вільнолюбні… Якби ще не безвіз, не цей кордон – МЕЖА, що немилосердно зримо розділяє наш і західний світ.

Які ж ми все-таки, нащадки трипільців, князів і характерників, – цивілізаційно, ментально незрілі. Зелені, одним словом!

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, "Різнотрав'я".