...Загрузло життя
Всі віки війна була поруч з нами. В нашій землі - засіяно безліч куль, накінечників стріл, бойових сокир.
Пройде плуг весною - і знову на поверхні грунту новий урожай, безкінечна луна безкінечних битв.
Тут завжди було людно, але де міста, де старі села? Предки люто билися тут, не лишали каменя на камені, рештки валів і ровів тільки лишилися.
Пісень скільки про війну - не переспівати. Українець, козак, козак - і, звісно, війна.
Період після 1945 по наші дні, коли була лише напів-війна Афганістані - це виняток із правил, історична аномалія.
***
Спостерігаю за дуже дивною поведінкою місцевого населення тут, на Донбасі. Бойові дії ідуть на повну силу, артилерійські батареї щодня ведуть вогонь по селам. В тих селах метушаться військові, стоять на позиціях, з тих сіл стріляє бронетехніка, кілька разів на день гучно проїжджаючи вулицями туди і назад.
Села поступово перетворюються на руїни, процес цей очевидно невідворотний.Але якась частина місцевих все одно продовжує у них жити. Як вщухає вогняний шторм, вони вилазять за водою з діжками на колесах, їдуть у тил за хлібом на своїх старезних машинах і велосипедах.
І повертаються назад. До своїх городів, де частину картоплі викопують снаряди, а не людські руки; де від осколків усі поверхні діряві і де по кілька годин важко гупає ритм бою. У них там чудом живуть корови, свині, курки, гуси.
Ми, солдати, робітники війни, рахуємо у цій смертальній зоні свій час по хвилинах. У нас тут висока мета і велетенський тягар обов'язку. А вони?
Ми тут рятуємо світ, заробляємо славу, нагороди, хтось випробовує себе. А навіщо це їм?
Намагаюся зрозуміти уже котрий місяць. Пізнати той світ, де вони живуть.
Я знаю, що у тому світі війна - це як дуже суворий дощ чи град, якесь стихійне лихо, від якого нікуди не дітися, та й не прийнято діватися. Скільки злих очей полюють навколо один за одним, скільки прицілів нишпорять повз них - вони не уявляють. Що їх життя нині - випадковість, вони не усвідомлюють.
Саморобний алкоголь, такий популярний тут, не пояснить всю їх поведінку. Не всі вони п'ють так, щоб фінально втратити здатність думати. Не всі вони такі старі, щоб не цінувати життя і не бути здатними змінити місце.
Просто світ не поміщається у їх фантазію - вони не годні уявити щось інше.
Вони - в жорсткому полоні звичок і механічного побуту, навіть під страхом смерті не здатні перестати повторювати те, що робили до цього роками, аж поки фізично не згорять речі, навколо яких загрузло їх життя.
Ігор ЛУЦЕНКО
Пройде плуг весною - і знову на поверхні грунту новий урожай, безкінечна луна безкінечних битв.
Тут завжди було людно, але де міста, де старі села? Предки люто билися тут, не лишали каменя на камені, рештки валів і ровів тільки лишилися.
Пісень скільки про війну - не переспівати. Українець, козак, козак - і, звісно, війна.
Період після 1945 по наші дні, коли була лише напів-війна Афганістані - це виняток із правил, історична аномалія.
***
Спостерігаю за дуже дивною поведінкою місцевого населення тут, на Донбасі. Бойові дії ідуть на повну силу, артилерійські батареї щодня ведуть вогонь по селам. В тих селах метушаться військові, стоять на позиціях, з тих сіл стріляє бронетехніка, кілька разів на день гучно проїжджаючи вулицями туди і назад.
Села поступово перетворюються на руїни, процес цей очевидно невідворотний.Але якась частина місцевих все одно продовжує у них жити. Як вщухає вогняний шторм, вони вилазять за водою з діжками на колесах, їдуть у тил за хлібом на своїх старезних машинах і велосипедах.
І повертаються назад. До своїх городів, де частину картоплі викопують снаряди, а не людські руки; де від осколків усі поверхні діряві і де по кілька годин важко гупає ритм бою. У них там чудом живуть корови, свині, курки, гуси.
Ми, солдати, робітники війни, рахуємо у цій смертальній зоні свій час по хвилинах. У нас тут висока мета і велетенський тягар обов'язку. А вони?
Ми тут рятуємо світ, заробляємо славу, нагороди, хтось випробовує себе. А навіщо це їм?
Намагаюся зрозуміти уже котрий місяць. Пізнати той світ, де вони живуть.
Я знаю, що у тому світі війна - це як дуже суворий дощ чи град, якесь стихійне лихо, від якого нікуди не дітися, та й не прийнято діватися. Скільки злих очей полюють навколо один за одним, скільки прицілів нишпорять повз них - вони не уявляють. Що їх життя нині - випадковість, вони не усвідомлюють.
Саморобний алкоголь, такий популярний тут, не пояснить всю їх поведінку. Не всі вони п'ють так, щоб фінально втратити здатність думати. Не всі вони такі старі, щоб не цінувати життя і не бути здатними змінити місце.
Просто світ не поміщається у їх фантазію - вони не годні уявити щось інше.
Вони - в жорсткому полоні звичок і механічного побуту, навіть під страхом смерті не здатні перестати повторювати те, що робили до цього роками, аж поки фізично не згорять речі, навколо яких загрузло їх життя.
Ігор ЛУЦЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |