Всяке диханіє...

«Як там було?» – він долив келихи, його очі, ясні й прозорі, як винна ягода, обдали мене стриманим чоловічим теплом.

«Справді хочете знати?»
«Хочу».

«Гаразд. Із чого почати?»
«Почни спочатку. Або з кінця», – підбадьорливо всміхнувся Митро.

«Боюся, що та історія не має ні початку, ні кінця. Як оце яйце. – Вчора я приніс від баби Литвачки яйця в мисочці, та так і заніс їх до хати. – Але добре, – я випив нахильці вино і набрав у легені повітря, щоб стишити серцебиття. – Добре…»

«Що добре?»

«Там бувало й добре… На світанку, ні перед світанком. Коли ще спиш, коли тримаєш, голубиш обома руками миті блаженної тиші… всередині тепло й солодко, але шкіра вже нап’ялася, щоб прийняти струс, і барабанні перетинки готові до звуків. І ось воно приходить: «Ш-ш-ш-ш-ш!.. Вууух-вуух-пух!» Це вони так вітаються: добрий ранок, ми вже встали, вставайте й ви, або лягайте…Ще один день почався, нескінченний, як твої думки. І немилосердно довгий. Бо з приходом ночі день не закінчується. І ніч відрізняється від нього хіба тим, що в очах менше світла і дуже холодно. А звуки, слова, запахи, рухи – ті ж. День і ніч… І на годинник ніхто не дивиться, бо погана прикмета, та й години тут нічого не означають. Тут час відмірюють не стрілки, а стрільба. «Ш-ш-ш-ш-ш!.. Вууух-вуух-пух!» І тоді, бережно зберігаючи рештки сну, затягуєшся в «нору». У стінках окопів, знаєте, є такі ями, в яких можна пересидіти шквальний обстріл. Бо від прямого попадання «ураганів» чи «смерчів» може не врятувати ні бліндаж, ні кілька рядів колод, ні бетон, а земля – так. Земля – надійний схрон. Сидиш тихо в норі, як кріт, нагорі все двигтить і горить, а ти запеленаний спальником лежиш, як в утробі матері, й смокчеш молочний батончик від волонтерки. Лише там я вперше збагнув сенс метафори «земля-мати». Вона таки справді мати, і тому ми тут – на ній і в ній. І вона нас по-материнськи радо приймає. І живих, і мертвих… Буває добре і в привечір’ї. Коли вичахне пекельна жара і степ ще не стягне колючою студінню. А вони там нап’ються й охлянуть, або вистріляють денну норму, а нову порцію завезуть лише поночі… Тоді сидиш у «секреті», або в наряді, або в «зозулиному гнізді» і присмоктом, ощадливо спиваєш тишу ранніх сутінків. Трава, якщо не випалена, випростується, твердіє під росою. Степ збирає аромати і огортає тебе м’яким пахучим саваном. Але що це за скрип і шурхіт?! Може, чумаки в заграві вмираючого сонця сунуть на своїх мажах у Крим? Ні, це ворон сів на колесо перевернутої бехи. І може, мерці силяться вилізти з Уралу і відгортають брезент… І так тобі легко й радісно на серці, що ти не там, а тут. Поки що тут. І дихаєш, і попасом блукаєш очима між зірок, і гладиш ковилу, і навіть залізо «акешки» не муляє під боком… І добре вам із нічним птахом на дикому полі. Крук щось знає й чекає, поглядаючи в твій бік. А ти знаєш, що живеш, і позираєш у небо, і шепочеш: «Всяке диханіє да хвалить Його…» І дихаєш, дихаєш, дихаєш водно з Ним. І смієшся над собою, дурилом, колишнім безбожником… Знаєте, рай і пекло дуже близько, їх розділяє лише лінія зіткнення…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Діти папороті", уривок із роману.