Всеправославне напруження

Невдовзі має відбутися Всеправославний собор, який не збирався сотні років, м'яко кажучи. Готувати його почали років 60 тому назад. І ось нарешті (куди церкві поспішати перед лицем вічності?) дозріли - і на острові Кріт має таки пройти всеправославне зібрання.

Від кожної церкви величезні делегації - по 60 осіб. Нагадаю, що у світі 14 автокефальних православних церков, в тому числі - на 5 місці по диптиху і Російська.

І ось тут ключове слово - "має". Бо московські попи почали дути в кагебістську дудку - раптом московському патріарху Кірілу не сподобалось як будуть розсаджені делегації. То Болгарська церква, підручна Москві через патріарха - кагебіста Нифонта, заявила свої претензії. То антіохійська церква, у якій превалюють араби, на відміну від константинопольської, єрусалимської та олександрійської, де правлять греки, заявила, що взагалі не приїде на собор через образи на єрусалимський патріархат...

Важливість цього собору тільки фактом зустрічі і вичерпується. Він не стане таким проривом, як у католиків став Другий Ватиканський собор... Але, схоже, що й такої демонстрації православної спільності не відбудеться...

Природнім кроком московської церкви стала відмова їхати на собор одеського митрополита Агафангела - ярого русофіла і антиукраїнця. Окрім нього, на Крит УПЦ (МП) делегувала митрополита Київського і всієї України Онуфрія, митрополита Луганського і Алчевського Митрофана, голову Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП), митрополита Бориспільського і Броварського Антонія, керуючого справами УПЦ (МП),
митрополита Тернопільського і Кременецького Сергія. Може, й вони не поїдуть, як Москва сигнал дасть...

Всі вони відомі як прихильники непорушної єдності з московським патріархатом, жодного проукраїнського делегата начебто українська (за назвою) не делегувала. І нагадаю, що їхатимуть вони не як представники окремої церкви, а виключно як архієреї церкви російської. Бо ніякої УПЦ (МП) світ не визнає.

Не визнає поки що і УПЦ Київського патріархату, як і македонську та чорногорську церкви. Але, схоже, це невизнання стає більш шкідливим для православного світу, ніж для самої нашої церкви. Адже, чесно кажучи, мене, як мирянина, мало цікавить визнання (тобто політика) стамбульського чи бухарештського архієрея - мене цікавить пошук спасіння душі, що від їх визнання \невизнання геть не залежить.

Проте українська тема все ж буде на полях всеправославного собору - Верховна Рада України готує звернення про визнання української церковної незалежності. Розглядати його там не будуть, бо порядок денний з великим трудом погоджений, але в кулуарах говоритимуть...

Взагалі ж, бачиться, що без України не тільки світова політика дипломатії не обходиться, але й церковна. Бо "камінь, що його відкинули будівничі", стає в центрі уваги.

Василь ЧЕПУРНИЙ