Вос...

Колись я працював в одній редакції. Туди вчащав незвичний чоловік. До редакції взагалі приходило багато цікавих гостей, часом відомих, незрідка високовладоможних. Цей вирізнявся серед усіх. Апостольська борода біліла на секонд­хендівському тлі пальтечка і светра, а чоло мудреця вінчала шапочка-сванка. Гурам, назвемо його так, був грузином, зрозуміло. А ще – талановитим казкарем, поетом, режисером, кіноактором. Був ще й політиком-опозиціонером, що й призвело до еміграції. Ну, а які статки в емігранта? Та Гурама це не дуже турбувало. Всі його розмови незмінно звертали на головну тему – полишену батьківщину.

Якось я поцікавився, де він жив у Тбілісі, коли був депутатом. Гурам відповів, що в передмісті, у звичайній хрущовці. На моє подивування продовжив: "Будучи в уряді, я міг би, звічайно, змінити жітло на краще…" Виявляється, крім депутатства, він свого часу був ще й міністром інформації. Я тупо дивився на міністрові шкарбани, прикрашені нитками з обтіпаних холош. "Во-ос…" – похрипував далі Гурам – так у його картвельській вимові звучало українське "ось". "Можьна бульо, – провадив він, розминаючи чергову "Приму". – Алє я не міг жіти краще, ніж більшість мого народу. А в Грузії тоді бульо дужє сутужьно…"

Фраза, що стихла разом із шарканням Гурамових кроків, зринає й тепер. Особливо, коли бачиш наших людей, дотичних до якогось ресурсу. Надто ж політиків і владців. Скільки їх пройшло і йде і коридорами тієї редакції, де я вже давно не працюю, і телеекранами, а головне – коридорами всіх рівнів влад, які для них ніколи не уриваються, закільчуючись у вічність. Поважні, ледь аж втомлені власною фаховістю, а головне – ус-піш-ні. Це трохи дивно звучить у напівжебрацькій країні, але це таки правда. На тлі чвертьвікового хиріння й розору їхній персональний добробут лише міцніє, нарощуючись мільйонними активами і багатоярусністю підборідь та потилиць. Ця успішність пронизує всю вертикаль влади – від президента, будь-якого за ліком, до найінфузорнішого депутатика. Причому можлива опозиційна форма нічого не змінює в суті. Винятки лишень вияскравлюють закономірність тенденції. До речі, не тільки серед топ-чиновництва, серед владців і політиків, а й у суспільстві загалом. Іноді здається, що українською національною ідеєю є не що інше, як легко здобуті захмарні рахунки в банку й відпочинок на далеких островах.

Ні, були в політиці й такі постаті, як Лупиніс, "дядя Толя", що й в останню дорогу відійшов безпаспортним, у бомжівському вохряному плащику. Але коли вони пробивалися до влади? Нагорі в нас люди зовсім іншого типу, все статечні та метиковані. Це деінде прем'єр-міністром може стати колишній боївкар, що спалив власний будинок, вирушаючи на війну з окупантами. Не подобається приклад із Шамілем Басаєвим, мовляв, не та постать, формат і градус? Киньмо оком на інший бік мапи, в іншу добу і на іншого прем'єра – Бен-Гуріона, який, заклавши основи держави Ізраїль, вигравши кілька воєн, доживав у кібуці, застилаючи ліжко солдатською ковдрою. Чим не зразок? Або ближчі в часі скандинавські прем'єри, що їздять, тха-ха, на роботу на вело. Непритямні люди, як на тутешні реалії. Диваки. Тут все по-іншому. Тут маємо те, що маємо. Вос! – як казав повищезгадуваний дивак-грузин.

Гурам, до речі, таки повернувся на батьківщину. За словами спільних знайомих, це повернення так вплинуло на нього, так окрилило, що батоно стрімко виборсався з купи болячок і навіть трохи відмолодів. Про "мерси" з яхтами не турбується, як завжди. Гурамові вони не потрібні. В нього є Грузія. Вос.

Павло ВОЛЬВАЧ