Вона розуміла дитячі душі
Любо дивитися!
Доброго дня, шановна редакціє!
Пишу тобі незвичного листа. Це розповідь про чудову, дивовижну жінку — Уляну. Це розповідь про неї і про моє дитинство. Знайомі, яким я розповідала її, так і сказали: тепер таких людей, як Уляна, немає, і порадили написати про неї в газету.
Я зараз живу і працюю в Чернігові, за професією — бухгалтер. Дуже люблю природу, квіти, особливо польові, пишу вірші. Намагаюсь робити людям тільки добро. І всім тим кращим, що є в мені, завдячую їй — Уляні. Уляні Степанівні Воробей.
Надія ЄРМОЛЕНКО
Наше життя дуже плинне, скороминуще, і чим далі в нього йдемо, тим стають дорожчими роки дитинства. Ще вчора бігали босоніж по росяній траві, а вже сьогодні нас називають по батькові. Моя маленька батьківщина — це гарне, мальовниче село Скорінець на Чернігівщині. І коли я згадую своє дитинство, то обов’язково згадую і її — Уляну Степанівну.
Бувало, біжимо до неї зранку із сестрою Валею та подружками, а вона топить піч.
— Уляно, а ти ж підеш сьогодні до магазину, то давай ми виберемо тобі гарну хустку!
Уляна повагом ставить рогачі в куток і відкриває скриню, що була їй і столом заодно. Дістане всі нові хустки і розкладе їх на саморобному дерев’яному ліжку. А ми тоді перекладемо їх усі й виберемо найкращу квітчасту і даємо Уляні…
— Ох, дівчатка, та в мене вже і в печі перегоріло, — сплесне в долоні Уляна, але без зла. Підкине дров, підставить горщики до вогню ближче і варить їсти.
А потім починає збиратись до магазину. Зав’язавши в тугий вузол чорне густе волосся, звиває кучері. Потім розводить у склянці цукор із водою і скріплює їх. Зараз у жінок дуже багато засобів для догляду за волоссям, а тоді, в кінці 60-их, та ще в селі, не було їх. Збирається Уляна, а ми тихенько, щоб не заважати, спостерігаємо за нею. І така вона гарна в цю хвилину, і так нам любо дивитися на неї!..
Квіти на городі
Бувало, прибіжимо до неї увечері, а вона миє на завтра картоплю.
— Уляно, ходімо в город, може, в тебе там майори розквітли?
Лишає Уляна роботу і веде нас на город. І де закінчувались у неї грядки і починались посіви жита, був довгий ряд майорів. Підійде Уляна, візьме в долоні квітку, не зриваючи її, правильніше було б сказати, в пригорщі, напрацьовані, у зморшках — і така гарна квітка в її руках! Я і зараз пам’ятаю ті майори — яскраво-соковитого кольору, з оксамитовим переливом. Чи Уляна вміла насіння правильно відбирати, чи якийсь секрет про посів квітів знала — невідомо, але зараз, на жаль, я таких майорів не бачу.
Ви, мабуть, звернули увагу, що ми називали її Уляною і казали їй «ти». Одного разу наша бабуся Христина почула це й насварила нас.
— Вона, — говорить, — вам за віком — тітка, а ви їй кажете «ти»!
Уляна засміялась, примруживши великі каро-зелені очі:
— Та я їм, може, вже й бабуся, не тільки тітка. Але як хочуть, так нехай мене і називають.
І ми при дорослих мовчали, не казали їй «ти», а лишившись із нею наодинці, знову називали її Уляною. Вона розуміла нашу дитячу хитрість і весело сміялась.
Розуміла дитячі душі
Уляна, не маючи вищої педагогічної освіти, розуміла наші дитячі душі. Була доброю, відвертою. І ми теж намагалися бути з нею такими ж. Як би було добре, аби такі люди, як Уляна, працювали вчителями або вихователями в дитячих садочках!
У нашому селі хороші люди — працьовиті, доброзичливі, але, на жаль, були й інші… Бувало, прийдемо до Уляни вранці, а в неї на подвір’ї одне-двоє маленьких кошенят з’явилося.
— Уляно, які ж вони гарні!
— Та оце вийшла раненько по воду, а вони померзлі, голодні… Хтось, видно, підкинув мені їх уночі. Мені їх стало жаль, от я погодувала кошенят і залишила — нехай живуть.
У неї завжди було багато котів, вона всіх їх приймала, хто підкидав. Така була Уляна.
Не судилося
Якось приходимо до неї вранці, а вона така схвильована:
— Оце приходила до мене одна бабуся і запитувала, чому в мене ікони такі старі та тьмяні, ти б їх, каже, зняла та купила нові. А яка різниця, які в мене ікони, я ж усе одно в Бога вірю!
Нікому більше Уляна не розповіла про свої переживання, а розказала нам, дітям, сподіваючись, що правильно її зрозуміємо. От яка була незвична ця жінка — Уляна!
Пам’ятаю, була в неї саморобна поличка для посуду, завішена полотняним рушником. На ньому була вишивка — криниця, дівчина вийшла з відром по воду, а козак веде напувати коня. Внизу вишиті слова: «Оце ж тая криниченька, що голуб купався, оце ж тая дівчинонька, що я улюблявся».
— Уляно, а чому ти не замужем?
— Нема мені пари, бо не судилося…
От як коротко і зрозуміло могла нам Уляна пояснити складні життєві ситуації.
Бувало, на свята вийде Уляна у двір відпочити, і ми з подружками — до неї.
— А ви послухайте, як ластівки співають. (А тоді їх стільки багато було!) А ви знаєте, що вони співають? Ось слухайте: чоловічки в полі, в полі, а жіночки дома, дома, млинці печуть, млин-ц-ц-і-і печуть. І здавалось нам тоді, що й справді ластівки так кажуть: млин-ц-ц-і-і, млин-ц-ц-і-і-і печуть. Я і зараз це чую в їхній пісні.
Літа…
Проходили роки. Хатина в Уляни Степанівни постаріла, осіла. Жити вже в ній не було можливості. І купила собі Уляна будиночок, за доступною ціною, в сусідньому селі Красному. Я вже на той час жила і працювала в Чернігові, була одружена й виховувала сина та доньку.
Якось прийшла Уляна Степанівна в Скорінець — до церкви. І запросили мої батьки її в гості. Але вона відмовилася, бо йти далеко, а вона вже була слабка. І спитала Уляна про нас, чи пам’ятаємо її, чи не забули? А в неї ж нікого більше не було! І як же мені тоді захотілося побачити Уляну! Як захотілось! Я не забула її! Як можна було забути таку людину? Як? І назавтра ж поїхала зі своєю сім’єю до неї — в сусіднє село Красне, до неї, до Уляни! Уявляла зустріч, згадувала дитинство. Розпитала в людей дорогу до її садиби.
А от і її двір. Уже сонечко сідало над лісом, що з’єднує Скорінець із Красним. Над болотом стелився м’який синій туман. Пахло кропом, достиглими яблуками і грушами. Стояли останні дні серпня.
— Здрастуйте, Уляно! Ви мене не впізнали, мабуть? Я — Ваша сусідка Надя. Здрастуйте, Уляно!
— !!!?? Ходімо до хати, ходімо швидше… Я завжди вас усіх згадувала, я думала, що ви мене забули, бо були тоді такі маленькі, як оце зараз твої дітки, і стільки вже часу пройшло…
І пішли ми до хати. Допомогла я Уляні накрити на стіл. І так у неї було звично, по-домашньому тепло. Проговорили ми з нею до вечора, неначе й не було між нами відстані майже в 20 років. Усіх Уляна згадала, перепитала про сусідів і попросила передати їм усім низенький уклін. Уже час і додому їхати. Провела нас Уляна за городи. Обійняла востаннє, заплакала і сказала:
— Вийду вранці, гляну на сосни і, якби могла, то на крилах би полетіла в Скорінець — так мені туди хочеться! Та немає в мене крил, немає…
Коли ми приїхали додому, небо вже було фіалкового кольору, і зірочки почали перші висіватися, і місяць золотився над лісом, що з’єднує Скорінець із Красним. І всі сусіди зійшлися до двору батька й мами і чекали нас, бо знали, що ми поїхали в Красне до Уляни.
— Як вона там? — усі дружно спитали.
— Сумує дуже за Скорінцем. А вам усім низенький уклін передавала…
ххх
Хочу завершити свою розповідь на світлій ноті. Добре, що жила на Землі така чудова, добра Людина, як Уляна — Уляна Степанівна. І дякую Богу за те, що вона була в моєму житті.
Надія ЄРМОЛЕНКО, м. Чернігів
Доброго дня, шановна редакціє!
Пишу тобі незвичного листа. Це розповідь про чудову, дивовижну жінку — Уляну. Це розповідь про неї і про моє дитинство. Знайомі, яким я розповідала її, так і сказали: тепер таких людей, як Уляна, немає, і порадили написати про неї в газету.
Я зараз живу і працюю в Чернігові, за професією — бухгалтер. Дуже люблю природу, квіти, особливо польові, пишу вірші. Намагаюсь робити людям тільки добро. І всім тим кращим, що є в мені, завдячую їй — Уляні. Уляні Степанівні Воробей.
Надія ЄРМОЛЕНКО
Наше життя дуже плинне, скороминуще, і чим далі в нього йдемо, тим стають дорожчими роки дитинства. Ще вчора бігали босоніж по росяній траві, а вже сьогодні нас називають по батькові. Моя маленька батьківщина — це гарне, мальовниче село Скорінець на Чернігівщині. І коли я згадую своє дитинство, то обов’язково згадую і її — Уляну Степанівну.
Бувало, біжимо до неї зранку із сестрою Валею та подружками, а вона топить піч.
— Уляно, а ти ж підеш сьогодні до магазину, то давай ми виберемо тобі гарну хустку!
Уляна повагом ставить рогачі в куток і відкриває скриню, що була їй і столом заодно. Дістане всі нові хустки і розкладе їх на саморобному дерев’яному ліжку. А ми тоді перекладемо їх усі й виберемо найкращу квітчасту і даємо Уляні…
— Ох, дівчатка, та в мене вже і в печі перегоріло, — сплесне в долоні Уляна, але без зла. Підкине дров, підставить горщики до вогню ближче і варить їсти.
А потім починає збиратись до магазину. Зав’язавши в тугий вузол чорне густе волосся, звиває кучері. Потім розводить у склянці цукор із водою і скріплює їх. Зараз у жінок дуже багато засобів для догляду за волоссям, а тоді, в кінці 60-их, та ще в селі, не було їх. Збирається Уляна, а ми тихенько, щоб не заважати, спостерігаємо за нею. І така вона гарна в цю хвилину, і так нам любо дивитися на неї!..
Квіти на городі
Бувало, прибіжимо до неї увечері, а вона миє на завтра картоплю.
— Уляно, ходімо в город, може, в тебе там майори розквітли?
Лишає Уляна роботу і веде нас на город. І де закінчувались у неї грядки і починались посіви жита, був довгий ряд майорів. Підійде Уляна, візьме в долоні квітку, не зриваючи її, правильніше було б сказати, в пригорщі, напрацьовані, у зморшках — і така гарна квітка в її руках! Я і зараз пам’ятаю ті майори — яскраво-соковитого кольору, з оксамитовим переливом. Чи Уляна вміла насіння правильно відбирати, чи якийсь секрет про посів квітів знала — невідомо, але зараз, на жаль, я таких майорів не бачу.
Ви, мабуть, звернули увагу, що ми називали її Уляною і казали їй «ти». Одного разу наша бабуся Христина почула це й насварила нас.
— Вона, — говорить, — вам за віком — тітка, а ви їй кажете «ти»!
Уляна засміялась, примруживши великі каро-зелені очі:
— Та я їм, може, вже й бабуся, не тільки тітка. Але як хочуть, так нехай мене і називають.
І ми при дорослих мовчали, не казали їй «ти», а лишившись із нею наодинці, знову називали її Уляною. Вона розуміла нашу дитячу хитрість і весело сміялась.
Розуміла дитячі душі
Уляна, не маючи вищої педагогічної освіти, розуміла наші дитячі душі. Була доброю, відвертою. І ми теж намагалися бути з нею такими ж. Як би було добре, аби такі люди, як Уляна, працювали вчителями або вихователями в дитячих садочках!
У нашому селі хороші люди — працьовиті, доброзичливі, але, на жаль, були й інші… Бувало, прийдемо до Уляни вранці, а в неї на подвір’ї одне-двоє маленьких кошенят з’явилося.
— Уляно, які ж вони гарні!
— Та оце вийшла раненько по воду, а вони померзлі, голодні… Хтось, видно, підкинув мені їх уночі. Мені їх стало жаль, от я погодувала кошенят і залишила — нехай живуть.
У неї завжди було багато котів, вона всіх їх приймала, хто підкидав. Така була Уляна.
Не судилося
Якось приходимо до неї вранці, а вона така схвильована:
— Оце приходила до мене одна бабуся і запитувала, чому в мене ікони такі старі та тьмяні, ти б їх, каже, зняла та купила нові. А яка різниця, які в мене ікони, я ж усе одно в Бога вірю!
Нікому більше Уляна не розповіла про свої переживання, а розказала нам, дітям, сподіваючись, що правильно її зрозуміємо. От яка була незвична ця жінка — Уляна!
Пам’ятаю, була в неї саморобна поличка для посуду, завішена полотняним рушником. На ньому була вишивка — криниця, дівчина вийшла з відром по воду, а козак веде напувати коня. Внизу вишиті слова: «Оце ж тая криниченька, що голуб купався, оце ж тая дівчинонька, що я улюблявся».
— Уляно, а чому ти не замужем?
— Нема мені пари, бо не судилося…
От як коротко і зрозуміло могла нам Уляна пояснити складні життєві ситуації.
Бувало, на свята вийде Уляна у двір відпочити, і ми з подружками — до неї.
— А ви послухайте, як ластівки співають. (А тоді їх стільки багато було!) А ви знаєте, що вони співають? Ось слухайте: чоловічки в полі, в полі, а жіночки дома, дома, млинці печуть, млин-ц-ц-і-і печуть. І здавалось нам тоді, що й справді ластівки так кажуть: млин-ц-ц-і-і, млин-ц-ц-і-і-і печуть. Я і зараз це чую в їхній пісні.
Літа…
Проходили роки. Хатина в Уляни Степанівни постаріла, осіла. Жити вже в ній не було можливості. І купила собі Уляна будиночок, за доступною ціною, в сусідньому селі Красному. Я вже на той час жила і працювала в Чернігові, була одружена й виховувала сина та доньку.
Якось прийшла Уляна Степанівна в Скорінець — до церкви. І запросили мої батьки її в гості. Але вона відмовилася, бо йти далеко, а вона вже була слабка. І спитала Уляна про нас, чи пам’ятаємо її, чи не забули? А в неї ж нікого більше не було! І як же мені тоді захотілося побачити Уляну! Як захотілось! Я не забула її! Як можна було забути таку людину? Як? І назавтра ж поїхала зі своєю сім’єю до неї — в сусіднє село Красне, до неї, до Уляни! Уявляла зустріч, згадувала дитинство. Розпитала в людей дорогу до її садиби.
А от і її двір. Уже сонечко сідало над лісом, що з’єднує Скорінець із Красним. Над болотом стелився м’який синій туман. Пахло кропом, достиглими яблуками і грушами. Стояли останні дні серпня.
— Здрастуйте, Уляно! Ви мене не впізнали, мабуть? Я — Ваша сусідка Надя. Здрастуйте, Уляно!
— !!!?? Ходімо до хати, ходімо швидше… Я завжди вас усіх згадувала, я думала, що ви мене забули, бо були тоді такі маленькі, як оце зараз твої дітки, і стільки вже часу пройшло…
І пішли ми до хати. Допомогла я Уляні накрити на стіл. І так у неї було звично, по-домашньому тепло. Проговорили ми з нею до вечора, неначе й не було між нами відстані майже в 20 років. Усіх Уляна згадала, перепитала про сусідів і попросила передати їм усім низенький уклін. Уже час і додому їхати. Провела нас Уляна за городи. Обійняла востаннє, заплакала і сказала:
— Вийду вранці, гляну на сосни і, якби могла, то на крилах би полетіла в Скорінець — так мені туди хочеться! Та немає в мене крил, немає…
Коли ми приїхали додому, небо вже було фіалкового кольору, і зірочки почали перші висіватися, і місяць золотився над лісом, що з’єднує Скорінець із Красним. І всі сусіди зійшлися до двору батька й мами і чекали нас, бо знали, що ми поїхали в Красне до Уляни.
— Як вона там? — усі дружно спитали.
— Сумує дуже за Скорінцем. А вам усім низенький уклін передавала…
ххх
Хочу завершити свою розповідь на світлій ноті. Добре, що жила на Землі така чудова, добра Людина, як Уляна — Уляна Степанівна. І дякую Богу за те, що вона була в моєму житті.
Надія ЄРМОЛЕНКО, м. Чернігів
Читайте також |
Коментарі (0) |