Головна › Новини › КУЛЬТУРА
Володимир Ємець зустрінеться з батьком, якого ніколи не бачив
09-Лис-19 315 0.0 0
Тільки на тому світі, куди недавно відійшов 81-річний народний художник Володимир Ємець, після сороковин смерті , він зустрінеться зі своїм значно молодшим батьком – Володимиром Ємцем. Комуністи вбили Ємця- батька за кілька місяців до народження його сина. Ємець – син ніколи не бачив батька.

Зате все життя жив під ковпаком його імені – КДБ і КПРС пильно слідкували за кожним кроком і словом сина «врага народа» - репресованого священика української церкви. Володимир Ємець – старший служив на парафіях у Любечі, в церкві святої Ганни, від якої тільки місце, позначене хрестом, лишилося, та в Спасо- Преображенському соборі Чернігові, бо тоді він належав до УАПЦ. Про останнє всі воліють помовкувати навіть сьогодні, бо зараз цей найдавніший храм Київської Русі (за датою початку зведення і, звісно, найдавніший лише серед збережених), належить до московської церкви і там паки і паки моляться за сусідню державу, не за Україну.

Володимир Ємець – молодший народився у квітні 1938 року, а батька його розстріляли в кінці 1937 року. Арештували, до речі, разом із братом Павла Тичини – Євгеном, який також був священиком УАПЦ. Син таки намалював портрет свого батька, хоча й зізнавався, що це робити було надзвичайно важко навіть з технічних причин, не кажучи про моральні – малювати покійників, виявляється, для художників є складним завданням. Тим паче, таких, котрих ніколи не бачив.

Володимир Ємець відбувся як видатний художник всупереч всьому – історії, владі, походженню. Краєзнавець, що працював у КДБ і особисто гортав численні доноси на нього, Олександр Добриця каже: «Художник відбувся не завдяки, а всупереч обставинам. Батька засудили на десять років без права спілкування, тобто розстріляли як ворона народу. Брат Анатолій під час війни потрапив у полон і був засуджений на 25 років. Знаючи біографію Ємця, «доброжелатєлі», в тому числі й художники, писали на нього скарги та доноси». На похороні Володимира Ємця Олександр Добриця підтвердив ці слова, додавши: « Одні вже лежать на цвинтарі, а одні ще й тут ходять…». Звісно, прізвищ він не став називати та я й не питав…

Що казати – художник намагався адаптуватися до несприятливих умов: створює відділення Спілки художників, «вибиває» для нього найбільше в Україні експозиційне приміщення і йде з посади, коли доймають доноси. Ще раніше працює головним художником міста і теж лишає посаду з цієї ж причини. Очолює обласний художній музей і воює кілька років з заробітчанином від мистецтва, якому корумповане оточення головного владця віддало більше тисячі квадратних метрів цього музею і він й подосі не має належних умов – один зал та коридор, без постійної експозиції, аж ніяк не можуть вважатися музеєм…

Він лишав посади, щоб лишитися художником. І йому це вдалося. З початком перебудови, лишаючись на позір лояльним до радянської влади, малює автопортрет і підписує його демонстративно: «Володимир, син Володимира». Тим самим каже – я нічого не забув, я продовжую лишатися вірним пам’яті свого батька, вбитого вами, комуністами… Сьогодні цей автопортрет є одним з найкращих зразків портретування в Україні.

Малював він і комуністів – багато часу і нервів пішло на портрет партизанського і комуністичного героя Олексія Федорова, який до війни у «трійці» підписав тисячі смертних вироків, можливо, й батьку Ємця. Федоров, на час малювання – міністр соціальної політики УРСР, позував художнику лише після детального вияснення його біографії (цікаво – невже нічого в нього не ворухнулося, коли дізнався про долю батька художника? Чи йому кадебісти не доповіли всього?). Коли ж портрет був готовий, дружина одного відомого партизана оцінила: «Точно ізверг! Таким він і був!». Проте з республіканської виставки портрет зняли, бо комуністи вчули щось своє, сказавши: «Він тут як цар!»…
Двадцять років після того художник не брався за портрети – прорив стався уже в незалежній Україні. Пригадую, як зводив його з Героєм України Леком Лук’яненком і художник зобразив його в чорній вишиванці, наче символ долі, на фоні розкішної української природи і – руки в боки. Я не міг зрозуміти цього образу і жесту, нехарактерного для Левка Лук’яненка. І тільки згодом дійшло: Володимир Ємець хотів би бачити Левка Лук’яненка (ширше – українських патріотів) господарями, хазяями на своїй землі. Таким і намалював… До речі, Левко Лук’яненко ту чорну вишиванку подарував художнику і я часто його бачив саме в ній.

Серія портретів виконана на контрасті червоного і чорного кольорів – такими є зображення чернігівських діячів культури: поета Станіслава Реп’яха, режисера Леоніда Отрюха, директора музичного училища Владислава Бойка… Це були люди радянської системи, в якій вони мусили виживати, ховаючи своє національне єство, що все рівно проривалося…

Є у творчості Володимира Ємця і кілька робіт, що й досі викликають дискусії, нерозуміння – власне, так і має бути зі справді талановитими роботами. Це картини з Шевченком та Гоголем. На першій Тарас Григорович наче традиційно зображений, але – у червоному кожусі і з заплющеними очима. За ним, у долині, мріє зимове село. А він стоїть серед стовбурів кількох дерев, які більше схожі на якісь сюрреалістичні привиди. Чи то вони перепиняють йому шлях, чи то взагалі по-зимовому прочитаний «Сон»? Реаліст, Володимир Ємець несподівано пішов шляхом іншим – і той шлях досі прочитують мистецтвознавці.

Гоголь же стоїть на картині Ємця біля напіврозвалених воріт, кругом зима і вдалині чекає карета. «Навіть калюжка талої води, яка перепиняє вхід, має в картині смислове навантаження, - писала мистецтвознавець Світлана Курач. – Самотність постаті письменника сприймається як крах мрій на тлі всеосяжного простору, що, розриваючи полотно, простягається кудись у безмежну далечінь». Проте я тут побачив інше – Гоголь, що думав українською і в умі перекладав свої твори (це довів лінгвіст Мандельштам), на картині прощається з Малоросією – Україною і чекає його кибитка, що повезе у холодний, нелюбий Петербург. То Шевченко зміг втриматися в українстві, а Гоголь розчахнувся між Гетьманщиною і Московщиною. «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!» - писав Шевченко, звертаючись до Гоголя. Думаю, що ця картина Володимира Ємця ще буле колись оцінена як геніальна саме з точки зору суспільності, а не лишень художньої майстерності.

…На початку 1970-х років Володимир Ємець їде в складі туристичної групи в Польщу і відвідує краківський собор. Раптом до групи екскурсантів виходить кардинал і спробувавши говорити французькою та німецькою, вигукує: «О, так ви слов’яни!”. А після закінчення розмови раптом повертається до Володимира Ємця, що стояв за його спиною і …цілує в щоку. Що й стало черговою темою доносів у КДБ – аякже, католицький кардинал поцілував сина репресованого українського священика. Той кардинал згодом став Папою Іваном Павлом II, а Володимир Ємець двадцять років не розповідав про його поцілунок…

Бог має почуття гумору. Інколи той гумор нам здається чорним та все ж… Володимир Ємець, батька якого вбила радянська влада і якого теж переслідувала вона все життя, помер в переддень річниці жовтневого перевороту. Помер переможцем.

Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
м. Чернігів.

На фото Володимир Ємець біля портрету свого батька та репродукції картин : «Автопортрет», портрети Левка Лук’яненка, Владислава Бойка.






Теги:кгб, народний художник, Василь Чепурний, Володимир Ємець, Довжик, репресії


Читайте також



Коментарі (0)
avatar