Він любив життя...
16 вересня 1947 року в Києві народився член Української гельсінської групи, журналіст, перекладач, політв'язень Валерій Марченко.
Онук відомого українського історика Михайла Івановича Марченка, блискучий інтелектуал, він дуже тонко відчував фальш «радянської дійсності». У 25 років узяв прізвище діда (від народження був Умриловим), першого радянського ректора Львівського університету, що теж спізнав «смак» сталінських таборів, який завжди був для нього моральним авторитетом. Йому ж, у відомому «Листі до діда», написаному із уральських таборів у 1975 році, Валерій так пояснював свою мотивацію: «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору: свідомість, що ярмо – нестерпне. Треба було мені самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна і треба боротися».
Його «гріхи» перед радянською владою були не такими і великими. Три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар» та «Київський діалог», які не встиг прочитати ніхто, крім друкарки, за які він отримав перші 6 років колонії суворого режиму та два роки заслання. Оцей же «Лист до діда» і ще кілька статей, передані за кордон. За що у 1983 році отримав другий вирок – десять років таборів і п’ять заслання. Цей вирок важкохворий Валерій, у якого уже відмовляли нирки, зустрів із сумною посмішкою: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу».
Його «гріх» був у одному – він був надто вільним і непідкупним для цієї Системи. Ще до першого арешту співробітник КГБ йому запропонував бути інформатором і стежити за колегами. Марченко не лише відкинув цю пропозицію, але і відкрито розповів про неї. А такого КГБ не прощало. І далі всі спроби «приручити» чи зламати журналіста і правозахисника виявилися марними – його можна було тільки вбити фізично.
«Він «не був камікадзе», «не поставив собі на самознищення. Він любив життя і дуже хотів жити. Але, дозволяючи КГБ знищити його тіло, він все ж не дозволив знищити в собі Людину. Громадяни багатьох країн мають цей привілей – бути людиною – від самого народження. Валерієві разом з іншими дисидентами цей «привілей» довелося виборювати», - писав про Марченка інший дисидент, співзасновник Української гельсінської групи Мирослав Маринович.
За свободу Валерія Марченка боролися активісти в багатьох країнах. Заяву про його смерть зробив тодішній президент США Рональд Рейган. Можливо, це теж вплинуло на те, що тіло Валерія Марченка, чи не єдиного з дисидентів, передали мамі і він був похований у селі Гатне під Києвом, поряд з могилою діда. Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, які також «перевиховувалися» в сумнозвісному таборі особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області і там загинули, перепоховали в Україні через кілька років.
Український інститут національної пам'яті
Онук відомого українського історика Михайла Івановича Марченка, блискучий інтелектуал, він дуже тонко відчував фальш «радянської дійсності». У 25 років узяв прізвище діда (від народження був Умриловим), першого радянського ректора Львівського університету, що теж спізнав «смак» сталінських таборів, який завжди був для нього моральним авторитетом. Йому ж, у відомому «Листі до діда», написаному із уральських таборів у 1975 році, Валерій так пояснював свою мотивацію: «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору: свідомість, що ярмо – нестерпне. Треба було мені самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна і треба боротися».
Його «гріхи» перед радянською владою були не такими і великими. Три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар» та «Київський діалог», які не встиг прочитати ніхто, крім друкарки, за які він отримав перші 6 років колонії суворого режиму та два роки заслання. Оцей же «Лист до діда» і ще кілька статей, передані за кордон. За що у 1983 році отримав другий вирок – десять років таборів і п’ять заслання. Цей вирок важкохворий Валерій, у якого уже відмовляли нирки, зустрів із сумною посмішкою: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу».
Його «гріх» був у одному – він був надто вільним і непідкупним для цієї Системи. Ще до першого арешту співробітник КГБ йому запропонував бути інформатором і стежити за колегами. Марченко не лише відкинув цю пропозицію, але і відкрито розповів про неї. А такого КГБ не прощало. І далі всі спроби «приручити» чи зламати журналіста і правозахисника виявилися марними – його можна було тільки вбити фізично.
«Він «не був камікадзе», «не поставив собі на самознищення. Він любив життя і дуже хотів жити. Але, дозволяючи КГБ знищити його тіло, він все ж не дозволив знищити в собі Людину. Громадяни багатьох країн мають цей привілей – бути людиною – від самого народження. Валерієві разом з іншими дисидентами цей «привілей» довелося виборювати», - писав про Марченка інший дисидент, співзасновник Української гельсінської групи Мирослав Маринович.
За свободу Валерія Марченка боролися активісти в багатьох країнах. Заяву про його смерть зробив тодішній президент США Рональд Рейган. Можливо, це теж вплинуло на те, що тіло Валерія Марченка, чи не єдиного з дисидентів, передали мамі і він був похований у селі Гатне під Києвом, поряд з могилою діда. Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, які також «перевиховувалися» в сумнозвісному таборі особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області і там загинули, перепоховали в Україні через кілька років.
Український інститут національної пам'яті
| Читайте також |
| Коментарі (0) |