Відійшов до Господа перший український священник Чернігова
Як повідомив о. Євген Орда, 5 січня вночі помер найстаріший (за хіротонією) священник Чернігівської єпархії ПЦУ митрофорний протоієрей Петро Кириченко.
У часі відродження української Церкви він першим отримав священничу висвяту, працюючи педагогом в обласній дитячій лікарні. Йому ж довелося бути і першим секретарем створюваної Чернігівської єпархії. Останні роки служив у храмі святих Михайла і Федора (біля шпиталю).
Уродженець Черкащини, він відзначався непоборним українським патріотизмом, хоча, як людина віруюча, виріс у єдиній на радянський час Воскресенській церкві, що належала і належить до РПЦ. Проте не пішов до митрополита Володимира Сабодана, не захотів бути стовпом російської церкви.
Допомагав створювати українські парафії у Підлипному на Сумщині, у селах Черкащини і Чернігівщини.
Його спогади про початки становлення української церкви ввійшли до нашої книги "Цеглинка для рідного храму. Історія відновлення Чернігівської єпархії 1989- 2002 р.р.".
Вічна пам'ять спочилому першопрохідцю!
Василь ЧЕПУРНИЙ
Фото автора
Вашій увазі - спогади о. Петра Кириченка з книги "Цеглинка для рідного храму...". Запис Андрія Глухенького
- Розкажіть, як ви прийшли до Української церкви ? Якою була діяльність Української церкви у перші роки її становлення у Чернігові ?
- Я єдине, що не пам'ятаю, хоча сам закінчив історичний факультет, це хронологію. Але в нас багато подій було різних, тому я хронологію не тримав у голові, бо не до цього нам тоді було.
Ще не було Української церкви у Чернігові, а я працював в обласній дитячій лікарні. Тоді була відкрита на все місто лише одна Воскресенська церква. Я живу на П'яти кутах і на зупинці прочитав об'яву. В об'яві було написано, що буде зібрання Української автокефальної церкви. Бо я ж знав прекрасно, що Воскресенська церква — то московська. І ще коли у 1988 році святкували 1000-ліття хрещення Русі, то тоді ще не було церкви Української в Чернігові. І ось, людей дуже сильно обурило, навіть листи такі лежали у Воскресенській церкві : “Что єто паєхалі наші архієрєї в Маскву Крєщеніє праздновать ? Москви тогда вообще нє било ! Там развє мєдвєдя можно било крєстіть !”. Оце вже я чув такий дух патріотизму.
Я теж настроєний патріотично був, національно-свідомий і освіта відповідна була. Я прочитав цю об'яву. І в той же вечір, якраз бачу - встигаю на ці збори Української автокефальної церкви. Прийшов туди, а це був зал на площі, мабуть, у товаристві “Знання”. Я приходжу, вони вже сидять. Я відкрив двері, пройшов і сів. Сидів у президії Дмитро Попружний, нині покійний. Він розписував нам потім хрестильню у церкві Михайла і Федора. Також у президії сидів В'ячеслав Логін, тепер він єпископ Білоруської автокефальної церкви.
Виступали там. Багато там гиркали, а чому саме Патріарха Мстислава обрали головою Української автокефальної церкви. Він же петлюрівець, племінник Петлюри. А в мене батько з Полтавщини. Так воно мені близько. Прижали наших хлопців, а вони щось пик, не дуже. А я кажу: “Апостол Павел учить: “Блюдіть як опасно ви ходите”. Чого ви лізете не в своє діло? Церква ж відділена наче від держави”. Це ж ще Совєтський Союз був. Бачу - виступає, а в мене деканом історичного факультету у Полтаві був кандидат наук Бойко Микола Корнійович. Цей Бойко у нас у Полтаві викладав історію України. Але викладав як водевіль. Отаке: козаки - п'янички, жінок боялися, тільки невідомо як до Туреччини у походах добиралися. З його слів виходило, що тільки цариця Катерина пукне, а козаки вже боялися. Такий радянський підхід. Я Бойку кажу: “Давайте хай вирішують питання самі віруючі. А от з вас я нікого в церкві не бачив ні на причасті, ні на сповіді”. Кажу : “Ви ж не вірите ні в Бога, ні в кого. Хто вас сюди прислав ?”. Мені пропонували і на трибуну вийти. А я кажу: “Мені з місця видніше. Миколо Корнійовичу, ну чого ви оце прийшли. Не ганьбіть себе”. Ще когось там зачепив, вже не пам'ятаю. Пам'ятаю в кінці сказали, що про Ісуса Христа фільм буде безплатно показаний.
Це все було ще до незалежності України. Тоді на цих зборах з Руху хлопці були. Я пізніше з ними зійшовся. Пам'ятаю, ще тоді були на цих зборах Надія Никонівна Лук'яненко, Катерина Фотіївна Тарасенко, нині вже покійна. І ще там багато жінок було — Дарія Євсієнко, Тамара Непомняща. Багато жінок було, всіх, на жаль, уже не пам'ятаю. Вони мені сказали: “Ой, спасибі, синочок, хоч ти їм рот закрив”. Тоді після фільму до мене підійшли В'ячеслав Логін і Дмитро Попружний. Я Дмитра бачив у Воскресенській церкві.
Потім з В'ячеславом Логіним ми часто зустрічалися. У нього там щось таке типу офіса було, там де Будинок побуту. Я якраз в обласній дитячій лікарні працював. Приходив до нього кілька разів, говорив з ним. Також збирались ми дома на квартирі у В'ячеслава Логіна. Там у нього на квартирі я і познайомився з отцем Олегом Сіренком. Семен Перва тоді приїхав сюди. Ну він такий, бажано б кращого. Він учився у Західній Україні, десь в інституті. А потім уже приїхав єпископ Полікарп. Це вже був 1992 рік. Вже відкрилася церква Параскеви П'ятниці, а за церкву Михайла і Федора ми ще бігали і добивалися.
До речі, В'ячеслав Логін дуже багато трудився. І в Міністерство оборони їздили, і куди тільки не їздили. Тоді Патріарх Мстислав приїжджав. Тоді і КГБ і всі працювали, щоб “нє допустіть бандєровскоє отродьє сюда”. І Спаський собор захопила московська церква. Вважаю, ми помилку зробили. Треба було нам Успенський собор брать.
Отак отець Семен Перва трохи послужив, а тоді вже десь восени 1992 року приїхав єпископ Полікарп — Петро Петрович Пахолюк світське ім'я його. Священиків не було. Він привіз з собою якогось чоловіка - кандидата для Рівного. Володимир його звали, прізвища не пам'ятаю. Він його висвятив, але той поїхав до Рівного. Для Чернігова священика не було. І цей єпископ щось там каже мені: ”Давай, да давай”. Я тричі відмовився, а тоді вже кажу: “Да Бог з тобою”. Тоді єпископ каже: “Ну що отець Петро я тоді по вечорах уже відпочиватиму”. Бо у нього постійні справи. У нас же була Чернігово-Сумська єпархія. В Чернігові один приход і у Сумській області у селі один приход. Якщо неділя, то я в суботу їду туди на Сумщину, село Підлипне. Я возив туди літературу. Там у селі була велика дореволюційна церква, у ній був клуб. Їздили ми туди на Миколая служили. Але там зробили дискусію місцеві попи з Галичини, вони за Московську церкву у село агітувати приїхали. Ці попи як заробітчани, духу патріотичного ніякого. Там збори провели у Підлипному. Я вже був диякон. Я людям кажу: “Так голосуєм! За московську церкву будете, чи що? Чи вам треба ще нових Крут?”. Отак я їм пояснив. Там місцеві теж підтримали. Люди за нас проголосували. Той московський попік так озвіріло дивився на нас. А я йому кажу: “Через покаяння можеш до нас вернуться”. Після цього більш вони не турбували Підлипне, не лізли туди, бо там ядро було хороше.
Взагалі кадри вирішують усе, а в нас кадрів не було. Тоді отець Олег навчався в Політехнічному інституті, він працював на заводі. Він взагалі людина освічена, толерантна і культурна. Так його потім і висвятили. Я ще дав йому свою зелену ризу на висвяту. Але мало нас все рівно. Єпископ служить зранку і ввечері. Так не має бути. Він же архієрей.
Як почалась незалежна Україна, то Валерій Сарана нам дуже допомагав, Василь Чепурний нам допомагав, Юрій Соболь допомагав. І взагалі актив Руху допомагав. Потім у Русі почалися непорозуміння і воно відбилося і на церкві. Спочатку до нас ходили тільки інтелігенція, патріотичні люди, а потім вже пішли і справжні віруючі. Надія Лук'яненко тоді дуже допомагала. Вона вчила молодих, шила облачення. Отримаєм гуманітарну допомогу, вона там уже щось вибере і шиє.
Потім відкрилась церква Михайла і Федора. Треба ще священика. Була у П'ятницькій церкві Софія Степанівна Боба. У неї був племінник Олександр Супронюк. Він в інституті вчився. От його і висвятили. Його поставили настоятелем церкви Михайла і Федора. От владика мені каже: “Перевірятимеш його”. Я тоді служив у П'ятницькій церкві. Потім я був секретарем Чернігово-Сумської єпархії, а потім уже лише Чернігівської єпархії, бо Сумська відділилася від нас. І четвертого священика висвятили - Юру Петрова. Взагалі мені тоді московські попи багато допомагали, поки їм не сказали проти нас вести активну боротьбу.
Пам'ятаю, ще треба було їхати в Прилуки освятити літаки і до присяги привести льотчиків. Частина літаків у нас зосталася, а частина полетіла у Росію. Нам тоді допомагали Рух і місцева «Просвіта» у Прилуках.
Ще у нас мінялися часто єпископи. Поки єпископ уживеться, поки поведеш його в адміністрацію і з усіма познайомиш. Квартири для єпископів спочатку не було. Пам'ятаю, Валентин Мельничук більш прихильно до нас віднісся. Він повпливав на Віталія Косих і той дав нам приміщення під єпархію на вулиці Жабинського. Воно під квартиру хороше. Там три кімнати, санвузел, кухня.
У Чернігові ми добивалися передачі нам Катерининської церкви. Мене призначив єпископ відповідальним за це. Ми по неділях після служб там перед церквою збиралися. Музейні працівники мені завжди стіл давали. І ожеледиця, і дощ, і сніг, і грязюка, але збиралися так біля церкви кілька років. А потім з трудом нам цю церкву передали.
Взагалі у нас були і вдалі і невдалі єпископи. Але спочатку нічого не було. Московські священики мені трохи таємно допомагали, але щоб ніхто не знав. І миро, і ладан я у них брав. А потім уже тільки щось, то вони кажуть: “Пускай тєбє Філарєт дайот”.
Пам'ятаю, ще їздив я у Крути з самого початку. Я їздив усюди з козаками постійно як духівник. У Батурин, у Крути їздив майже кожен рік.
Пам'ятаю, як ми громади релігійні реєстрували. Тоді якраз Валерій Сарана був заступником у обладміністрації, то він нам протегував. Василь Чепурний теж допомагав, як риба у воді плавав. Юрій Соболь теж допомагав. Так нам тоді стало легше дихати, легше було реєструвати наші громади. Але у нас не вистачало кадрів. Не вистачало освічених, хороших священиків. От Василь Чепурний загітував із Сосниці хорошого священика Миколу. Але з нашого оточення знайшлись такі заздрісники, що з'їли його. “О, він від москалів перейшов!”.
Звичайно, для Чернігова слабо ми здобули. Заважало багато чого. Сильна позиція московської церкви і населення таке трохи “рускоязичєскоє”. Оце зараз у зв'язку з війною ідуть до нас люди багато. Треба працювати з людьми.
Пам'ятаю, як був у нас Об'єднавчий Собор. Якраз не було у нас єпископа і я сам їздив туди, бо був секретарем єпархії. Це був десь 1992 рік. Я зустрів там Семена Перву. “У мене мати полячка, батько — румун, а я українець!” - так Семен Перва нам пояснював. Так з Семеном ми на Соборі побачились. Тоді на цьому соборі об'єднались Українська автокефальна православна церква і частина московської церкви, що прийшла до нас на чолі з Філаретом.
Спочатку тут у церкві Михайла і Федора не було нічого. Підлога прогнила, попровалювалася. Тут було три поверхи у церкві. Холодно було у церкві. А вже на третій рік, я тут служив, старшим священиком був, то на Пасху людей було дуже багато.
У часі відродження української Церкви він першим отримав священничу висвяту, працюючи педагогом в обласній дитячій лікарні. Йому ж довелося бути і першим секретарем створюваної Чернігівської єпархії. Останні роки служив у храмі святих Михайла і Федора (біля шпиталю).
Уродженець Черкащини, він відзначався непоборним українським патріотизмом, хоча, як людина віруюча, виріс у єдиній на радянський час Воскресенській церкві, що належала і належить до РПЦ. Проте не пішов до митрополита Володимира Сабодана, не захотів бути стовпом російської церкви.
Допомагав створювати українські парафії у Підлипному на Сумщині, у селах Черкащини і Чернігівщини.
Його спогади про початки становлення української церкви ввійшли до нашої книги "Цеглинка для рідного храму. Історія відновлення Чернігівської єпархії 1989- 2002 р.р.".
Вічна пам'ять спочилому першопрохідцю!
Василь ЧЕПУРНИЙ
Фото автора
Вашій увазі - спогади о. Петра Кириченка з книги "Цеглинка для рідного храму...". Запис Андрія Глухенького
- Розкажіть, як ви прийшли до Української церкви ? Якою була діяльність Української церкви у перші роки її становлення у Чернігові ?
- Я єдине, що не пам'ятаю, хоча сам закінчив історичний факультет, це хронологію. Але в нас багато подій було різних, тому я хронологію не тримав у голові, бо не до цього нам тоді було.
Ще не було Української церкви у Чернігові, а я працював в обласній дитячій лікарні. Тоді була відкрита на все місто лише одна Воскресенська церква. Я живу на П'яти кутах і на зупинці прочитав об'яву. В об'яві було написано, що буде зібрання Української автокефальної церкви. Бо я ж знав прекрасно, що Воскресенська церква — то московська. І ще коли у 1988 році святкували 1000-ліття хрещення Русі, то тоді ще не було церкви Української в Чернігові. І ось, людей дуже сильно обурило, навіть листи такі лежали у Воскресенській церкві : “Что єто паєхалі наші архієрєї в Маскву Крєщеніє праздновать ? Москви тогда вообще нє било ! Там развє мєдвєдя можно било крєстіть !”. Оце вже я чув такий дух патріотизму.
Я теж настроєний патріотично був, національно-свідомий і освіта відповідна була. Я прочитав цю об'яву. І в той же вечір, якраз бачу - встигаю на ці збори Української автокефальної церкви. Прийшов туди, а це був зал на площі, мабуть, у товаристві “Знання”. Я приходжу, вони вже сидять. Я відкрив двері, пройшов і сів. Сидів у президії Дмитро Попружний, нині покійний. Він розписував нам потім хрестильню у церкві Михайла і Федора. Також у президії сидів В'ячеслав Логін, тепер він єпископ Білоруської автокефальної церкви.
Виступали там. Багато там гиркали, а чому саме Патріарха Мстислава обрали головою Української автокефальної церкви. Він же петлюрівець, племінник Петлюри. А в мене батько з Полтавщини. Так воно мені близько. Прижали наших хлопців, а вони щось пик, не дуже. А я кажу: “Апостол Павел учить: “Блюдіть як опасно ви ходите”. Чого ви лізете не в своє діло? Церква ж відділена наче від держави”. Це ж ще Совєтський Союз був. Бачу - виступає, а в мене деканом історичного факультету у Полтаві був кандидат наук Бойко Микола Корнійович. Цей Бойко у нас у Полтаві викладав історію України. Але викладав як водевіль. Отаке: козаки - п'янички, жінок боялися, тільки невідомо як до Туреччини у походах добиралися. З його слів виходило, що тільки цариця Катерина пукне, а козаки вже боялися. Такий радянський підхід. Я Бойку кажу: “Давайте хай вирішують питання самі віруючі. А от з вас я нікого в церкві не бачив ні на причасті, ні на сповіді”. Кажу : “Ви ж не вірите ні в Бога, ні в кого. Хто вас сюди прислав ?”. Мені пропонували і на трибуну вийти. А я кажу: “Мені з місця видніше. Миколо Корнійовичу, ну чого ви оце прийшли. Не ганьбіть себе”. Ще когось там зачепив, вже не пам'ятаю. Пам'ятаю в кінці сказали, що про Ісуса Христа фільм буде безплатно показаний.
Це все було ще до незалежності України. Тоді на цих зборах з Руху хлопці були. Я пізніше з ними зійшовся. Пам'ятаю, ще тоді були на цих зборах Надія Никонівна Лук'яненко, Катерина Фотіївна Тарасенко, нині вже покійна. І ще там багато жінок було — Дарія Євсієнко, Тамара Непомняща. Багато жінок було, всіх, на жаль, уже не пам'ятаю. Вони мені сказали: “Ой, спасибі, синочок, хоч ти їм рот закрив”. Тоді після фільму до мене підійшли В'ячеслав Логін і Дмитро Попружний. Я Дмитра бачив у Воскресенській церкві.
Потім з В'ячеславом Логіним ми часто зустрічалися. У нього там щось таке типу офіса було, там де Будинок побуту. Я якраз в обласній дитячій лікарні працював. Приходив до нього кілька разів, говорив з ним. Також збирались ми дома на квартирі у В'ячеслава Логіна. Там у нього на квартирі я і познайомився з отцем Олегом Сіренком. Семен Перва тоді приїхав сюди. Ну він такий, бажано б кращого. Він учився у Західній Україні, десь в інституті. А потім уже приїхав єпископ Полікарп. Це вже був 1992 рік. Вже відкрилася церква Параскеви П'ятниці, а за церкву Михайла і Федора ми ще бігали і добивалися.
До речі, В'ячеслав Логін дуже багато трудився. І в Міністерство оборони їздили, і куди тільки не їздили. Тоді Патріарх Мстислав приїжджав. Тоді і КГБ і всі працювали, щоб “нє допустіть бандєровскоє отродьє сюда”. І Спаський собор захопила московська церква. Вважаю, ми помилку зробили. Треба було нам Успенський собор брать.
Отак отець Семен Перва трохи послужив, а тоді вже десь восени 1992 року приїхав єпископ Полікарп — Петро Петрович Пахолюк світське ім'я його. Священиків не було. Він привіз з собою якогось чоловіка - кандидата для Рівного. Володимир його звали, прізвища не пам'ятаю. Він його висвятив, але той поїхав до Рівного. Для Чернігова священика не було. І цей єпископ щось там каже мені: ”Давай, да давай”. Я тричі відмовився, а тоді вже кажу: “Да Бог з тобою”. Тоді єпископ каже: “Ну що отець Петро я тоді по вечорах уже відпочиватиму”. Бо у нього постійні справи. У нас же була Чернігово-Сумська єпархія. В Чернігові один приход і у Сумській області у селі один приход. Якщо неділя, то я в суботу їду туди на Сумщину, село Підлипне. Я возив туди літературу. Там у селі була велика дореволюційна церква, у ній був клуб. Їздили ми туди на Миколая служили. Але там зробили дискусію місцеві попи з Галичини, вони за Московську церкву у село агітувати приїхали. Ці попи як заробітчани, духу патріотичного ніякого. Там збори провели у Підлипному. Я вже був диякон. Я людям кажу: “Так голосуєм! За московську церкву будете, чи що? Чи вам треба ще нових Крут?”. Отак я їм пояснив. Там місцеві теж підтримали. Люди за нас проголосували. Той московський попік так озвіріло дивився на нас. А я йому кажу: “Через покаяння можеш до нас вернуться”. Після цього більш вони не турбували Підлипне, не лізли туди, бо там ядро було хороше.
Взагалі кадри вирішують усе, а в нас кадрів не було. Тоді отець Олег навчався в Політехнічному інституті, він працював на заводі. Він взагалі людина освічена, толерантна і культурна. Так його потім і висвятили. Я ще дав йому свою зелену ризу на висвяту. Але мало нас все рівно. Єпископ служить зранку і ввечері. Так не має бути. Він же архієрей.
Як почалась незалежна Україна, то Валерій Сарана нам дуже допомагав, Василь Чепурний нам допомагав, Юрій Соболь допомагав. І взагалі актив Руху допомагав. Потім у Русі почалися непорозуміння і воно відбилося і на церкві. Спочатку до нас ходили тільки інтелігенція, патріотичні люди, а потім вже пішли і справжні віруючі. Надія Лук'яненко тоді дуже допомагала. Вона вчила молодих, шила облачення. Отримаєм гуманітарну допомогу, вона там уже щось вибере і шиє.
Потім відкрилась церква Михайла і Федора. Треба ще священика. Була у П'ятницькій церкві Софія Степанівна Боба. У неї був племінник Олександр Супронюк. Він в інституті вчився. От його і висвятили. Його поставили настоятелем церкви Михайла і Федора. От владика мені каже: “Перевірятимеш його”. Я тоді служив у П'ятницькій церкві. Потім я був секретарем Чернігово-Сумської єпархії, а потім уже лише Чернігівської єпархії, бо Сумська відділилася від нас. І четвертого священика висвятили - Юру Петрова. Взагалі мені тоді московські попи багато допомагали, поки їм не сказали проти нас вести активну боротьбу.
Пам'ятаю, ще треба було їхати в Прилуки освятити літаки і до присяги привести льотчиків. Частина літаків у нас зосталася, а частина полетіла у Росію. Нам тоді допомагали Рух і місцева «Просвіта» у Прилуках.
Ще у нас мінялися часто єпископи. Поки єпископ уживеться, поки поведеш його в адміністрацію і з усіма познайомиш. Квартири для єпископів спочатку не було. Пам'ятаю, Валентин Мельничук більш прихильно до нас віднісся. Він повпливав на Віталія Косих і той дав нам приміщення під єпархію на вулиці Жабинського. Воно під квартиру хороше. Там три кімнати, санвузел, кухня.
У Чернігові ми добивалися передачі нам Катерининської церкви. Мене призначив єпископ відповідальним за це. Ми по неділях після служб там перед церквою збиралися. Музейні працівники мені завжди стіл давали. І ожеледиця, і дощ, і сніг, і грязюка, але збиралися так біля церкви кілька років. А потім з трудом нам цю церкву передали.
Взагалі у нас були і вдалі і невдалі єпископи. Але спочатку нічого не було. Московські священики мені трохи таємно допомагали, але щоб ніхто не знав. І миро, і ладан я у них брав. А потім уже тільки щось, то вони кажуть: “Пускай тєбє Філарєт дайот”.
Пам'ятаю, ще їздив я у Крути з самого початку. Я їздив усюди з козаками постійно як духівник. У Батурин, у Крути їздив майже кожен рік.
Пам'ятаю, як ми громади релігійні реєстрували. Тоді якраз Валерій Сарана був заступником у обладміністрації, то він нам протегував. Василь Чепурний теж допомагав, як риба у воді плавав. Юрій Соболь теж допомагав. Так нам тоді стало легше дихати, легше було реєструвати наші громади. Але у нас не вистачало кадрів. Не вистачало освічених, хороших священиків. От Василь Чепурний загітував із Сосниці хорошого священика Миколу. Але з нашого оточення знайшлись такі заздрісники, що з'їли його. “О, він від москалів перейшов!”.
Звичайно, для Чернігова слабо ми здобули. Заважало багато чого. Сильна позиція московської церкви і населення таке трохи “рускоязичєскоє”. Оце зараз у зв'язку з війною ідуть до нас люди багато. Треба працювати з людьми.
Пам'ятаю, як був у нас Об'єднавчий Собор. Якраз не було у нас єпископа і я сам їздив туди, бо був секретарем єпархії. Це був десь 1992 рік. Я зустрів там Семена Перву. “У мене мати полячка, батько — румун, а я українець!” - так Семен Перва нам пояснював. Так з Семеном ми на Соборі побачились. Тоді на цьому соборі об'єднались Українська автокефальна православна церква і частина московської церкви, що прийшла до нас на чолі з Філаретом.
Спочатку тут у церкві Михайла і Федора не було нічого. Підлога прогнила, попровалювалася. Тут було три поверхи у церкві. Холодно було у церкві. А вже на третій рік, я тут служив, старшим священиком був, то на Пасху людей було дуже багато.
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
