Вдячності пост

Коли місяцями живеш у стресі, інколи на підсвідомості здійснюєш вчинки, які не корелюються зі здоровим глуздом.

Думаю, це така захисна реакція психіки – інколи робити речі, які звичні для мирного життя, але ідіотські з точки зору життя під час війни. Однак це дає відчуття, що ти і світ довкола тебе іще не збожеволів остаточно…

Отже.
Підштовхувана отими захисними механізмами психіки, у вересні я замовила нову кухню. І сплатила половину її вартості. А потім настав жовтень, і у Київ із садистською регулярністю стало прилітати. І я подумала, наслухавшись наших «експертів», які лякали тотальним блекаутом, що, можливо, я вже не побачу ані своїх грошей, ані нової кухні.

Інколи я дзвонила менеджерці, яка казала, що світла більше нема аніж є, і що майстри працюють по кілька годин в день… Але вони дуже стараються…
Я не вірила, звісно.

Але кухню мені привезли день в день. Мою прекрасну нову кухню…

Розумієте… Я хочу сказати, що українці – це тонесенька травинка, яка пробиває товщу асфальту, аби жити…
І що в будь-якій європейській країні, заколисаній ситим, розміреним і безпечним комфортом, таке було би неможливо.

Моя знайома, яка після 24. 02 виїхала в Іспанію і збирається там лишитися, сказала, що улюблене слово іспанців – ман`яна. Завтра. А улюблене заняття – сієста. Коли вона принесла в місцеву майстерню пасок і попрохала, аби в ньому прорізалу додаткову дірочку, їй сказали – ман`яна. Заберете завтра. Коли вона зауважила, що прорізати дірочку в паску – це дві хвилини часу, а у них зараз більше нема ніякої роботи, на неї подивились, як на ненормальну…

Ман`яна. Завтра. На практиці це «завтра» може означати кілька днів… Мені важко уявити, аби іспанці взяли в роботу кухню, встановивши чіткий термін її виконання, працюючи в перервах між обстрілами і регулярним відключенням світла…

Ось ця наша риса – здатність виживати… Ми віками існуємо всупереч, а не завдяки… Нас би вже давно мало не бути, - з огляду на всі об’єктивні обставини. А ми є! Це те, що відрізняє нас від європейців. Це наше прокляття і наш порятунок.

Те, що дає мені надію.
Ні, те що дає мені впевненість, що ми виживемо і відродимось. Проб’ємось тонким паростком крізь бетон, яким би неможливим це не здавалось.

Як вже робили безліч разів протягом усієї нашої буремної, але прекрасної історії.

…Ще одна подяка – дизайнерці Люсі Титко за цей черговий етношедевр. Вона, як і будь-яка нормальна людина, теж боїться, переживає, страждає, але вона тут, вона працює і підтримує нас своєю красою…
Ось чому ми виживемо і переможемо, без сумніву.

Галя ПЛАЧИНДА