Український дух на карагандинській землі
Чернігівець, журналіст Олександр Волощук продовжує рухатися далі автостопом у напрямку до Китаю. Сьогодні -- його розповідь про відвідання Казахстану. Жезказган, Караганда. Неозорі степові простори Центрального Казахстану. Край спекотного літа і лютої зими, край ГУЛАГу, вугільних шахт і мідних копалень. До 1880-х років тут майже не було постійного населення, лише кочові казахи (тоді їх називали «киргизами») переганяли з місця на місце свої стада й табуни.
На відміну від західних та північних районів Казахстану, українці з’явилися на території нинішньої Карагандинської області лише на початку 1930-х років. Їх поява тут була не добровільною, а примусовою. 1931 року на величезній степовій території виникає КарЛаг – один з найбільших «островів» табірної «гулагівської» системи. Серед його в’язнів опиняється чимало «инакомыслящих» зі східних регіонів України (Західна Україна того часу не входила до складу СРСР). А вже після 1940 року контингент КарЛагу почав поповнюватися селянами та інтелігенцією зі Львівщини та Волині, зі Станіславщини й Тернопілля.
В’язні карагандинських таборів («вина» багатьох із них полягала лише в тому, що вони були українцями) видобували з надр Казахстану вугілля, мідь, інші копалини, яких тут вистачить не на одну європейську країну. Розпочалась і закінчилась Велика Вітчизняна війна, до КарЛагу пішли етапи з тисячами засуджених до тривалих строків «членами семей бандеровцев». У 1953-му помер Сталін, по таборах прокотилася хвиля повстань, одне з найвідоміших – Кенгірське повстання, на придушення якого режим кинув танки – відбулося поблизу нинішнього Жезказгана. Після ліквідації табірної системи велика кількість українців, отримавши номінальну свободу, так і не змогли повернутися до рідних домівок. Адже в Україні вони вважалися «ворогами народу» і позбавлялися можливості прописки. Тому й селилися хто в Караганді, хто в Жезказгані, хто шукав щастя у східних областях УРСР та в інших краях. Ось так і сформувалась на теренах Карагандинської області своєрідна українська діаспора, переважна більшість нинішніх представників якої - діти, а то вже й онуки репресованих (освоєння цілини 1950-1960-х років Центрального Казахстану майже не торкнулося, незначною була й трудова міграція пізніших часів).
За даними перепису населення Казахстану 2009 року, в Карагандинській області нараховується більше 46 тисяч етнічних українців. Раніше їх було більше, однак на початку 1990-х розпочався процес зменшення відсотку українського етносу в Казахстані (багато молодих людей з українських родин вже записують себе росіянами). Казахська держава готова до плідної співпраці з усіма національними громадами, які мешкають на території країни, для цього не перший рік ефективно працює Асамблея народів Казахстану. Діяльність українських громад могла б бути значно продуктивнішою, а повага до українців у казахстанському суспільстві - значно більшою, якби не проблема, що криється в самих українцях.
- Зникає справжній український дух. Він відходить разом з людьми старшого покоління, а в дітях його майже немає. Цей дух треба виховувати. Справи пішли б на краще, якби Україна приділяла нам увагу, - сказав у розмові зі мною отець Василь Говера, настоятель карагандинського храму Покрови Пресвятої Богородиці ГКЦ.
Під час свого перебування в Карагандинській області я помітив, що саме греко-католицька церква, богослужіння в яких ведуться українською мовою, найбільше згуртовує місцевих українців. Це й не дивно, адже переважна більшість парафіян мають родове «коріння» в Західній Україні, де, як відомо, життя людини невід’ємне від церкви.
Поблизу Жезказгана мені пощастило потрапити на свято пророка Іллі до церкви рівноапостольної княгині Ольги. Ініціаторами будівництва храму були нащадки та родичі загиблих тут в»язнів –українців. Літургію служив отець Василь Говера, йому допомагав український священик отець Олег, який приїхав до Жезказгану як місіонер з Тернопільської області. Невеличкий дерев’яний храм вмістив кілька десятків парафіян (серед них були не тільки українці), а після Літургії діти подарували присутнім святковий концерт, співаючи українські пісні.
Тут же я познайомився з головою Товариства української культури міста Сатпаєв (поруч із Жезказганом) Романом Бурдою. Його батьки відбували 25-річне ув’язнення в Кенгірському таборі, а після його ліквідації побралися й зосталися на жезказганській землі (додому, на Тернопілля, їм вороття не було). Роман Степанович народився вже тут, у Казахстані, але з материнським молоком всотав любов до України й рідної мови. 2000 року з власної ініціативи він створив у Сатпаєві українське товариство, яке об’єднало близько 70 свідомих українців цього невеличкого промислового містечка.
Найголовніше, що в сатпаєвському товаристві чимало згуртованої і діяльної молоді. А вчити українську мову їм допомагають фахівці зі Львівського політехнічного університету, які спеціально для цього приїздять в літній дитячий табір у Каркаралінську. Роман Бурда, крім іншого, є чудовим музикантом, вправним виконавцем українських пісень і справжньою душею товариства. То ж, вважаю, українцям Сатпаєва неабияк пощастило з головою свого товариства.
Знайомство з українцями Караганди розпочалося для мене також у церкві – греко-католицькому храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Дізнавшись про те, що до них приїхав журналіст з України, інтерес до мене виявила заступник голови міського товариства української мови «Рідне слово» Зиновія Красовська.
- Ми вам розповімо про все, що вас цікавить, але спершу просимо розказати про себе нашій молоді.
І після закінчення Літургії я упродовж години у приміщенні недільної школи розповідав двом десяткам молодих українців Караганди про власні подорожі та різні країни, про те, в яких світах і як живуть наші співвітчизники. А потім пані Зиновія показала гостю справжню українську світлицю, яка є власністю товариства «Рідне слово». Це просторе приміщення багатофункціонального призначення, його обстановка витримана в національному українському духові. Тут можна і офіційні заходи влаштовувати, і посидіти-поспівати у більш тіснішому «домашньому» колі. Власна світлиця у карагандинських українців з’явилася завдяки директору виробничої фірми «Дельта» Петру Ломею – українцем і за національністю, і за світосприйняттям. На його прохання я залишив свій запис у книзі почесних гостей, а потім прийняв і запрошення на «званий» обід.
Упродовж наступних кількох днів я познайомився й з іншими активними діячами українського руху Караганди. Багато цікавого розповіли колишній голова товариства «Рідне слово» Мирослав Зеленяк і вищезгадуваний священик отець Василь Говера. Дізнався я й про те, що в Караганді донедавна мешкали п’ятеро учасників бойових дій у лавах УПА. Але час безжальний, і ветерани відходять в інший світ. Сьогодні з вояків УПА в Караганді живе лише один - 89-річний Микола Сорока.
Саме в Караганді до мене дійшла звістка про те, що МЗС Азербайджану оголосило мене персоною нон-грата, - за те, що 2011 року відвідав Нагірний Карабах і написав про цю невизнану країну. Я особливо не засмутився, адже Азербайджан вже встиг досконало вивчити під час попередніх мандрівок. Було б значно гірше, якби «нев’їзним» мене оголосила зовсім інша країна…
Які перспективи подальшого розвитку української громади Караганди? Вони непогані, адже є й зацікавлені люди, і діяльна молодь, і певні традиції. Та й греко-католицька церква фактично є справжнім осередком розвитку українського духу й духовності. До того ж, Казахстан – не Росія, держава тут радо йде на співпрацю з національними громадами. Але у даній справі дуже багато залежить від самих українців. Та й без допомоги України досягти вагомих здобутків буде важко. Як воно буде – покаже час. Однак особисто у мене склалося враження, що український дух, нескорений ще у «гулагівських» таборах, міцно укорінився на карагандинській землі.
Олександр ВОЛОЩУК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |