Українські організації Східної Слобожанщини
Незважаючи на шалений тиск, який відчувають на собі українські організації в Росії з боку офіційної влади, на Східній Слобожанщині продовжують існувати зорганізовані громади місцевих українців. Мені нічого не відомо про існування офіційно зареєстрованих українських товариств на Курщині та Білгородщині. Найстарішою сучасною українською організацією Подоння є Товариство української культури «Перевесло», на чолі з Миколою Бірюком, яке виникло у 1990-му році. В останнє десятиліття чільні позиції в українському русі Вороніжщини перебирає до себе Відділення Об’єднання Українців Росії у Воронезькій області. Раду цього Відділення очолює Дмитро Денисенко, про якого ми уже згадували в даній праці у зв’язку із подорожжю делегації УВКР на Подоння 2010-го року. Само Об’єднання Українців Росії, центральні установи якого знаходилися у Москві, у цьому (2012-му році), було остаточно заборонено російською владою. Замість нього у Москві була створена нова українська організація – Український Конгрес Росії, який також офіційна влада Росії поки що не визнала. У майбутньому Воронізьке відділення ОУР мабуть увійде до складу УКРу.
У 20-му столітті українські організації на Східній Слобожанщині виникали тричі. Вперше, після революції 1905-го року, коли в Російській імперії нарешті було знято заборону на друковане українське слово – і це були кооперативні товариства і «Просвіти». Вдруге – наприкінці 20-х і на початку 30-х років, під час так званої «коренізації», і цього разу то були українські школи та офіційні газети комуністичної влади. Обидва рази українські організації на Східній Слобожанщині проіснували недовго, і були ліквідовані силоміць державною владою Росії. Втретє українські організації почали поставати у краї наприкінці 80-х років, під час розвалу Радянського Союзу, коли московська влада не в силах вже була стримати процес національного відродження народів радянської імперії. Як тільки центральна влада сучасної Росії відчула свою силу, відразу почався зорганізований наступ і на національні товариства, які знову, як і два рази до того, були приречені владою на загибель. Заборона на будь-яку політичну чи громадську ініціативу перетворила український рух, як і всякий інший національний рух у Росії, на антикварне зібрання виключно шанувальників народних пісень, танців та смачної їжі – це те єдине, чим дозволено зараз займатися національним організаціям в Російській Федерації. Певна річ, що зацікавити молодь цим, стилізованим під справжній, антикваріатом, дуже і дуже важко, тому і згасає повільно зорганізований український рух, перетворюючись на посиденьки стареньких ветеранів, які у дружній компанії згадують веселі літа свого юнацтва.
Крім державного тиску, не менш важливою проблемою для всіх українських організацій є їхня роз’єднаність та постійні свари між собою. Яскравим прикладом цього є існування на Подонні цілих двох українських організацій – Українського товариства «Перевесло» і Відділення Об’єднання українців Росії у Воронізькій області. Навіщо місцевим українцям цілих два об’єднання – зрозуміти важко, адже впливової праці на українській ниві давно вже не видно не від одних, не від інших, як не видно і бажання об’єднати всі українські сили під час важкого протистояння, з наступом центральної влади на український рух. Тому, як казав свого часу пан Кравчук, «маємо, що маємо» - українців на Східній Слобожанщині, як і скрізь по Росії, з кожним роком стає все менше і менше.
От що пишуть українські дослідники про історію виникнення та існування сучасних українських організацій на Східній Слобожанщині:
«За радянських часів єдиним виявом уваги до національних потреб українців з боку влади лишалось факультативне викладання української мови і літератури на філологічному факультеті Воронезького державного університету. З того часу як Союз почив у Бозі, справи на краще суттєво не змінились. Що ж зробила «оновлена й демократична» російська влада для 120-тисячної української громади Вороніжчини за десятиліття свого панування?
Крім вже згаданого факультативного викладання мови, в університеті діє Воронезький центр українознавства. Незважаючи на те, що офіційно його очолює ректор університету, Центр не має окремого приміщення, і коштів на його діяльність «не вистачає» (або йдуть вони не туди). Незабаром Центр планує випустити тематичний збірник з «української проблематики», у тому числі зі статтями «відомого українознавця», лідера російських комуністів п. Зюганова.
В обласному центрі, незважаючи на проблеми (бідність, низький рівень організаційного менеджменту, відсутність покоління організованої української молоді), дозволено існувати українському об'єднанню «Перевесло». Організація під керівництвом доктора технічних наук, професора Воронезького університету, члена Нью-Йоркської Академії наук Миколи Бірюка гуртує кілька десятків свідомих українців обласного центру і намагається координувати діяльність українських громад у районах області. До кінця цього року товариством заплановано проведення низки просвітницьких заходів, присвячених видатним постатям української культури та історії (Григорію Сковороді, Миколі Лисенку, Дмитрові Багалію, Петру Сагайдачному, видатним українським жінкам). За словами голови громадської організації, очікується, що частину заходів вдасться провести масово і навіть заручитись сприянням влади. Традиційно «сприяння» обмежується наданням кілька раз на місяць громадського приміщення для проведення заходів «Перевесла».
Одним з найбільших досягнень українського організованого руху Вороніжчини є проведення в місті Розсоші фестивалю української слобожанської культури. Цей захід, що зазвичай проводиться в середині жовтня, вже став традиційним і відбувається на досить високому організаційному й мистецькому рівні. У рамках цієї мистецької акції серед творчих майстрів та виконавців з кількох українських районів Вороніжчини проводяться творчі змагання за численними номінаціями: народні ремесла, хоровий та сольний спів, художнє малярство тощо.
Найбільш важко домогтися українцям Вороніжчини поступок від влади у справі організації освіти для дітей, які бажають вивчати українську мову. Так, активістами «Перевесла» було досягнуто домовленості з адміністрацією середньої школи № 15 м. Воронежа про можливість викладання в цьому навчальному закладі української мови. Протягом року було змобілізовано достатню для відкриття цього навчального курсу кількість учнів, охочих до вивчення української (усього - 25 дітей). У школі знайшлася молода вчителька, яка хоче і може професійно викладати курс української. Далі «Перевесло» порушило перед управлінням освіти Воронежа питання про виділення з бюджету коштів, необхідних для річного викладання курсу української мови (10000 рублів, або близько $320 на рік). Левову частку цієї суми становить зарплата викладача (800 рублів на місяць, що дорівнює половині звичайної ставки вчителя).
Щойно питання дійшло стадії прийняття конкретного адміністративного рішення, як його розв'язанню стало активно «сприяти» місцеве управління освіти на чолі з вихідцем із України Олексієм Мойсейовичем Фактором. Замість того, аби відшукати кошти в мізерному розмірі половини вчительської ставки, управління зайнялось опитуванням школярів Воронежа на предмет бажання дітей вивчати українську мову. Не важко здогадатись, що достатньої кількості таких дітей управління знайти не змогло (а може, і не бажало?). Щодо інформації «Перевесла» про можливість відкриття курсу української в СШ № 15 м. Воронежа управління жодної зрозумілої відповіді не надало. Таким чином, відповідь на питання: «Чи справді хоче російська влада Воронежа сприяти задоволенню культурно-мовних потреб українців?» - однозначна. ( Я. Вовк, «Українці Вороніжчини»).
Про знайомство з Миколою Бірюком розповідає і український журналіст Іван Леонов, автор публікації в «Україні молодій» про подорож членів УВКР на Подоння: «Перший пункт подорожі - Воронеж. Професор кафедри експериментальної фізики Воронезького держуніверситету й голова українського товариства «Перевесло» на громадських засадах Микола Бірюк знайомить нас із проблемами української громади, якій фактично доводиться виживати. Усе впирається у фінанси, тож у «Перевесла» нині немає офісу, через що тимчасово скасовано й реєстрацію. Утім за 20 років діяльності «Перевеслу» (товариство створила науково-технічна інтелігенція) вдалося розпочати факультативне викладання української мови у кількох воронезьких школах. Нині ж усе це в минулому. Рідну мову викладають як спецкурс лише у школі № 91 завдяки ентузіазму вчительки Надії Кривцової. Через непорозуміння з адміністраціями шкіл, ворожо налаштованих до української, їй часто доводиться міняти освітнє «місце дислокації». І хоча обласне управління освіти ще кілька років тому планувало ввести уроки української мови і в інших школах Воронежа, віз і нині там». Закінчує автор публікації згубно, але разом з тим і дещо оптимістично: «На Вороніжщині етнічних українців вважають «п’ятою колоною» й обмежують їхні культурні потреби, натомість більшість із них не забуває мову і власне коріння».
Ось такий от погляд на проблеми Східної Слобожанщини з України. А от що думають з цього приводу самі східнослобідські українці – свою розвідку Максим Кирчанів так і назвав: «Песимістичні роздуми воронезького українофіла»:
«Не можу не сказати декілька слів про воронізьких українців. Наша область, яка відома як Східна Слобожанщина, прикордонна з Україною і на її території збереглися райони з українським населенням. Історично території сучасної Воронізької області розвивалися як контактна зона між українцями і росіянами. Якщо на Кубані українці виконували значну роль, то у Воронізькій області склалася абсолютно інша ситуація: українці завжди залишалися меншиною, а російське населення до них відносилося негативно. Російські автори пояснюють це не російським націоналізмом, а тим, що рівень побутової культури російського населення області низький. Українці Воронізької області не розглядалися як самостійна національність - повноцінні українці. У російській свідомості вони міцно асоціюються з хохлами.
На ранніх етапах існування радянської влади політика відносно українців була ліберальною. У 1924 - 1925 роках в чотирьох повітах були відкриті 32 українські школи. Власті вирішили число українських шкіл до 1926 року збільшити до 74. Цей план в радянських традиціях був перевиконаний - в 1926 році працювало 90 українських шкіл. У 1925 році були організовані курси для підготовки викладачів для українських шкіл. Все це було закрито таємними партійними циркулярами 1932 року.
У 1990-ті роки воронізьке українство пережило новий період національного відродження. У Розсоші почали організовувати фестиваль Слобожанської української культури. У листопаді 2008 року пройшов вже сьомий такий фестиваль. З українськими школами і бібліотеками - ситуація не дуже добра. Хоча, в 1942 році Олександр Довженко писав, що «в Розсоші українську мову чуєш куди частіше, ніж у Києві», зараз існує тенденція мовної русифікації.
У Воронежі в 1990 році було створене Українське товариство «Перевесло». Його очолив професор кафедри експериментальної фізики Воронезького державного університету Микола Данилович Бірюк. У декількох воронізьких школах було почате факультативне викладання української мови. У середній школі № 8 був організований дитячий хор української пісні. У школі № 91 українська мова викладається як спецкурс. Управління освіти Воронізької області в 2005 - 2006 роках запланувало ввести уроки української мови і в інших воронізьких школах. Викладання української мови почато в Богучарському інтернаті. Товариство «Перевесло» організовує і поїздки школярів в Україну для мовної практики.
Сучасний Вороніж – російське або русифіковане місто, українці є національною меншиною. Український період історії області у минулому. Сучасні нечисленні українські інтелектуали і українофіли живуть спогадами про українське минуле. Наприклад, Петро Чалий, член Союзу письменників Росії, належить до числа найбільших українських діячів. Він ініціював публікацію творів Євгена Плужника – українського поета, вихідця з Воронізької області. Серед воронізької інтелігенції, університетської професури багато викладачів українського походження, які вже не володіють мовою предків. Кафедру міжнародних відносин і регіональних студій Воронезького університету очолює доктор політичних наук професор О. А. Слинько. Згадаю і професорів О. А. Лютих і В. А. Тонких. На факультеті міжнародних відносин читає лекції кандидат економічних наук В. І. Нестеренко. У Лісотехнічній академії читає лекції з історії П. В. Макаренко. Мимовільно виникають аналогії і з українською діаспорою в Канаді, багато представників якої асимілювалися, втратили зв'язки з українською громадою, але змогли знайти своє місце серед університетських інтелектуалів».
Від себе додам, що мені особисто не довелося познайомитися з паном Миколою Бірюком, хоча наші творчі шляхи трохи пересікалися. Наприкінці 90-х років Микола Бірюк очолював українознавче науково-дослідне представництво по Воронізькій області Українського Університету у Москві, а я, в свою чергу, мав честь бути доцентом історичного факультету цього навчального закладу, який на жаль, так і не запрацював у повну силу завдяки протидії російських властей. Коли ж у серпні 1997-го року Університет зорганізував у Москві Першу наукову конференцію «Українська діаспора Росії», за підсумками якої було видано Перший том Історико-філологічного вісника Університету, Микола Данилович «відмітився» у цьому збірнику двома своїми працями – «Острогозьк – духовний центр українського населення Воронізької області» і «Закон Божий» М. І. Костомарова – програма Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.)», мені ж пощастило виступити на цій конференції з доповіддю «Українська ідея в творчості Олексія Костянтиновича Толстого».
Від часу приходу до влади в Росії циніків і прагматиків на чолі з Володимиром Путіним, прийшов кінець і таким організаціям як «Перевесло», що було створено романтиками-інтелігентами старих радянських часів. Як це не сумно, але діяльність сучасного українського осередку Подоння на чолі з Дмитром Денисенком обмежується лише тими заходами, у яких йому дозволяє брати участь місцева влада. Так у травні 2011-го року Дмитро Денисенко розмістив на сайті ОУРу невеличкий звіт про участь місцевих українців у «змаганнях Фестивалю спорту серед народів, що проживають на території міського округу міста Вороніж». Такі «фестивалі» проводить час від часу місцева влада в усіх регіонах Росії, аби показати громадськості, що з національним питанням в країні все добре. Характерно, що до українців (корінного населення Східної Слобожанщини) відношення на таких офіційних заходах саме таке, як, наприклад і до таджиків (мігрантів-гастарбайтерів), адже для представників влади Вороніжщини і українці і таджики однаково є лише «національними меншинами», і таким чином українці вважаються тільки «гостями» на своїй рідній, предківській землі.
Наведу кілька речень з цього звіту пана Денисенка: «Українську команду склали члени Воронезької регіональної громадської організації «Українське товариство «Перевесло» та відділення Об'єднання українців Росії у Воронезькій області, а також ті, хто бере участь у громадських акціях цих організацій. У гирьовому спорті гідно виступив курсант Воронезького інституту Федеральної служби виконання покарань Михайло Ковальчук, а в перетягуванні канату українці у запеклій боротьбі поступилися одній з сильних команд – молодіжного руху «Ми – росіяни». 14 травня відбулися змагання з городошного спорту, де українська збірна посіла четверте місце».
Читати бадьорі рядки цього звіту було дещо дивно, адже про виступи на «фестивалі» мера та міського депутата автор написав набагато більше, ніж про виступи на змаганнях самих українських спортсменів. Єдине, що порадувало мене, це фотографії місцевих українців. Подивиться на їхні прекрасні обличчя можете і Ви:
Ігор ВІРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |