Україні не потрібні поети - сталіністи!
У газеті «Слово Просвіти» від 14-20 березня 2013 року опубліковано репліку Михайла Слабошпицького «Про особливості національного канібалізму». Автор невдоволений тим, що редактор газети «Сіверщина» Василь Чепурний у новій книжці «В осім барку» покритикував «своїх», а саме керівників Чернігівської обласної організації письменників Станіслава Реп’яха та Дмитра Іванова. Більше того, В. Чепурний звинуватив їх у симпатіях до сталінізму. М. Слабошпицький намагається довести, нібито С. Реп’ях, Д. Іванов, В. Чепурний – це свої люди. Отож, «свояки» не повинні конфліктувати між собою. Проте, націоналіст В. Чепурний не має нічого спільного з Д. Івановим та С. Реп’яхом, які прославляли тоталітарний режим і пристосовувались до будь-якої влади.
Протягом тридцяти п’яти років С. Реп’ях був головою Чернігівської обласної організації письменників. Цю посаду він обіймав при чотирьох генеральних секретарях компартії та чотирьох президентах України. С. Реп’ях насадив у письменницькій організації кумівство та кругову поруку. А його літературний свояк Леонід Горлач запровадив жорстку цензуру в газеті «Отчий поріг» (орган Чернігівського земляцтва).
Ось так Д. Іванов коментував вищенаведену ситуацію: «За тридцять п’ять років у Чернігівській письменницькій організації не було якихось чвар і сварок. Немає у нас і гуртівщини».
Іншими словами, місцеві письменники поливають один одному бороди солодким єлеєм. Якби у світовій літературі не було сварок і чвар, то в ній не було б геніальних митців, які, долаючи конфлікти, започатковували нові творчі стилі та напрямки.
Ідеологічне кредо С. Реп’яха відтворено у його кострубатому віршику, написаному в дусі сталінської пропаганди:
Багряний прапор ленінської правди
Тріпоче й не погасне у віках.
Ми, діти Жовтня, знаєм свою справу –
Його тримали чесно у руках….
Ми мусимо боротися щодня,
І допоможе нам лише борня
Сміття та нечисть із путі змести,
Щоби минали рідну Батьківщину,
До болю милу, дорогу, єдину,
Не обіймали ночі, пазухи сльоти.
(Збірник «Тебе, Партия!», 1972 рік., упорядник Л. Горлач)
Для комуніста С. Реп’яха «сміттям і нечистю» були українські націоналісти, демократи, антирадянщики та інші люди, які не могли змиритися з жорстокими порядками в СРСР. Після розпаду соціалістичної системи С. Реп’ях став латентним сталіністом. Те ж саме можна сказати і про Д. Іванова. Довгий час він приховував свою ненависть до українських патріотів. Але в газеті «Гарт» від 9 червня 2011 року Д. Іванов люто накинувся на них. Зокрема, він писав: «Вчорашні стукачі, як правило, бездарності та невдахи, натягнувши козацькі шаровари та вишиванки, розмахуючи синьо-жовтими прапорами, ставали патентованими і непатентованими патріотами. Орди цих горлохватів заполонили країну».
Якби Д. Іванов назвав прізвища стукачів, то ми могли б перевірити достовірність його слів. Але він бездоказово кинув чорну тінь на українських патріотів, образив усіх людей у вишиванках, які в 1991 році підняли в містах України синьо-жовті прапори на знак того, що радянський соціалізм розвалився, як гнилий гарбуз. Серед людей у вишиванках були інтелігенти, студенти, робітники, колишні політв’язні.
Після розвалу СРСР комуністична ідея вже не приносила Д. Іванову дивідендів. За завданням Чернігівського обкому компартії, він пробував балотуватись від товариства «Просвіта» в депутати обласної ради. Але просвітяни не висунули його кандидатуру. Намагаючись бути «своїм» серед демократів, Д. Іванов перестав писати віршики на зразок:
Мені відкрився Мавзолей.
І серце б’ється все шаленіш.
І в горлі став клубок тугий:
Це Він – великий вождь! Наш Ленін!
Знайомий, рідний, дорогий…
(Д. Іванов «Заповітне», 1983 р.)
Голова благодійного фонду «Ніжен» Микола Шкурко занепокоєний тим, що чимало колишніх письменників тепер висвітлюють історичні події в дусі неосталінізму. На думку М. Шкурка, до них належить і Анатолій Шкуліпа з Ніжина, який написав поему «Берест» із прицілом на отримання Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Від себе додам: «Чи знайдеться сміливець, який ризикне прочитати 540 сторінок зубодробильного тексту А. Шкуліпи?».
Чимало літераторів уміло пристосувались до нових реалій. Наприклад, С. Реп'ях і Д. Іванов раніше прославляли вождя пролетаріату Леніна, компартію та комсомол. Але в роки незалежності України стало вигідніше хвалити гетьманів, бандерівців, емігрантів, а також засуджувати політичні репресії та Голодомор. Отож, С. Реп’ях видав книжки про письменників-емігрантів Івана Кошелівця та Ігоря Качуровського, твори яких були заборонені в Радянському Союзі. А в 2008 році вийшла в світ поема Д. Іванова «Монолог з тридцять третього» із передмовою М. Слабошпицького. За обсягом передмова не поступається тексту поеми. Василь Чепурний у своїй книжці «В осім барку» вважає, що твір Д. Іванова – «щемлива річ». Це явне перебільшення. Насправді згадана поема є ремейком публіцистичних матеріалів і не належить до високохудожньої поезії. Якби вона побачила світ двадцять років тому, то, можливо, зацікавила б читачів. Проте зараз, коли на тему Голодомору опубліковано тисячі документальних і художніх творів, заримована кон’юнктура Д. Іванова не стала помітним явищем.
Заграючи з демократами, Д. Іванов водночас розмістив у газеті «Гарт» три портрети Йосипа Сталіна, передруковував із московського видання позитивну статтю про Лаврентія Берію. А ще надрукував у «Гарті» від 31 січня 2013 року статтю С. Черняховського «Плач «міченої шельми». Тенденційність даної статті та особиста зацікавленість у ній Д. Іванова цілком очевидні. Єхидно насміхаючись над президентом СРСР Михайлом Горбачовим і покладаючи на нього провину за розвал Радянського Союзу, С. Черняховський зумисне не згадує про те, що за керівництва М. Горбачова з концтаборів і тюрем були звільнені всі українські дисиденти, реабілітовані десятки тисяч жертв політичних репресій. Саме при М. Горбачову почали друкувати твори розстріляних і репресованих українських письменників. Завдяки реформам М. Горбачова, стало можливим відродити знищену комуністами справжню історію України, наблизити день української незалежності, створити опозицію та вільно висловлювати думки.
Незважаючи на прихильність Д. Іванова до сталінізму, голова всеукраїнського товариства «Просвіта» Павло Мовчан висунув його кандидатуру на здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Чернігівське обласне відділення «Просвіти», яке очолює Василь Чепурний, не підтримало цей ганебний фарс. Але П. Мовчан проігнорував думку членів регіональної організації.
У репліці «Про особливості національного канібалізму» М. Слабошпицький хоче нав’язати В. Чепурному «лівих свояків», які в радянський період мали різні привілеї, отруювали український народ кремлівською пропагандою та жодного разу не виступили на захист репресованих письменників.
Пред’являючи В. Чепурному претензії, колишній комуніст М. Слабошпицький покладається на власний авторитет. Адже він – лауреат десятьох літературних премій, які присудили йому щедрі «свояки». Навіть ласий до нагород генсек компартії Леонід Брежнєв не дозволяв собі такого неподобства. Проте, ніякі премії та заслуги не дають М. Слабошпицькому права навертати націоналіста В. Чепурного до сталінського кагалу.
Голова благодійного фонду «Ніжен» Микола Шкурко вважає, що М.Слабошпицький захищає честь свого мундира і робить послугу за послугу в газеті Павла Мовчана «Слово Просвіти». Останньому це потрібно для протидії перезавантаженню «Просвіти», в чому зацікавлений В. Чепурний. А далі Микола Шкурко робить висновок: «Павло Мовчан від самого початку рахувався тільки з владою. До того ж, не патріотичною, але яка справно платить. Нам Мовчаном не виправдатися, а навпаки – подалі від нього, точніше – йти правильною дорогою».
До речі, своєю реплікою «Про особливості національного канібалізму» М. Слабошпицький робить послугу і Дмитру Іванову, а точніше відробляє іудині срібники. Тільки таким чином можна пояснити той факт, що в день публікації згаданої репліки в газеті «Слово Просвіта», одночасно в газеті «Гарт», яку редагує Д. Іванов, з’явилася стаття М. Слабошпицького «Щоб ти більше знав про себе». Втративши скромність і самоповагу, М. Слабошпицький у статті вихваляє себе, своїх синів і хизується книжкою для дітей, яку написав понад двадцять років тому.
Віктор Якович БАРАНОВ,
правозахисник, журналіст,
смт. Парафіївка, Ічнянський район.
| Читайте також |
| Коментарі (10) |
|
| |
0
