Українці ставлять на момент істини

Весь цей вереск свідчить про одне. ВОНИ ТАКИ БОЯТЬСЯ НАШОЇ КРИТИКИ.

Ви зауважили, як і хто підняв хвилю «не критикуйте США!»? Як вони люто стараються?

Західна елітка і її лобісти тут відчувають, що сталася катастрофа. Моральна, нібито нікчемна, але воно їм дуже свербить.

Яке величезне різноманіття прийомів вони демонструють, прагнучи заткнути нашого рота! Яка широка палітра технік, щоб перешкодити нам осмислити те, що відбулося!

Як модно нині казати, «шеймлять» тих, хто вимагає від США поведінки, котра відповідає людським нормам моралі і власне заявам самих Штатів про підтримку нашої безпеки та суверенітету. Мовляв, ви – наївні, ви – жебраки, що ви весь час скаржитеся!

Але ж вас за язик ніхто не тягнув.

Але ми не наївні і не жебраки, ми просто вважаємо за доцільне давати свої оцінки усім, кому вважаємо за потрібне. Ніщо і ніхто не заважає називати злочинця – злочинцем, негідника – негідником, брехуна – брехуном. Це наше право, право людини, і тільки смерть у нас може його відібрати. На відміну від них, у котрих забери кошти і медійний статус – і зів’яне їх запал

І ми теж не перестанемо критикувати напади на нас, аж поки напади не припиняться.

У бій ідуть і постмодерністи – котрі кажуть, що критикувати і засуджувати не можна, бо істини не існує, що у кожного вона своя. Мовляв, немає самого універсального поняття «добро» чи «зло», отже, критикувати зась.
Але в тому-то й річ, що зло і добро у людських вчинках існують об’єктивно, і в глибині душі навіть найзіпсутіша людина про це знає.

Нас намагаються залякати припиненням допомоги. Але, давайте казати прямо, вона мізерна. ЄС заблокував продаж озброєння Україні, Германія відкрито відмовляється надавати нам озброєння, натомість накачує Росію грошима і технологіями. США кидають знущальні копійки. Надсилають інструкторів, котрим СУВОРО заборонено навчати нас наступальним тактикам.

Ця вся допомога у сукупності не варта того, щоб мовчати. Тому що мовчки ми з такою допомогою загинемо, рано чи пізно, під ударами Росії. І крок за кроком Росія іде до цього, труба за трубою кладеться, олігарх за олігархом стає все більш підконтрольним.

Тож краще вже зробити це гучно, назвавши поіменно тих, хто Росії допомагає.

Говорити, називати речі своїми іменами – дуже важливо, важливіше, ніж здається на перший погляд.

Бо людська природа все ж не так сильно деградувала, щоб не чути голос совісті. А голос совісті тут дуже неприємний для західних лідерів і багато що може визначити у їх суспільствах у майбутньому.

Цей голос не діє моментально. Згадайте кримінальну психологію. Спочатку злочинець може відчувати навіть ейфорію від скоєного злочину. Проте впродовж наступних років тихі, але постійні сигнали з його загнаної в область несвідомого совісті можуть зруйнувати цю пиху, призвести до психічних розладів і навіть самогубства та/або глибокого розкаяння.

Тому не слід недооцінювати силу цього голосу, голосу, котрий можемо підсилювати ми.

Тим більше, що у західних суспільствах є нині страшенний розкол саме на грунті довіри, тобто етики і моралі.

І ми – ті українці, хто ніколи не залишить боротьбу – можемо бути гравцем на цьому полі, навіть будучи традиційно позбавленими доступу до влади і великих грошей. Є в мене така підозра, що нині – момент істини для нас, момент набуття суверенітету. Суверенітету і незалежності у мисленні і моральних оцінках.

Ігор ЛУЦЕНКО