Тридцять років потому
От не пам’ятаю які тоді були сніги і чи були вони взагалі. Впам’ятку лишень, що десь тоді я для себе записував трохи парадоксальну думку: “Люди так нагнівили Бога, що навіть на свої іменини снігу їм не дав»… Зрештою, ми тоді жили таким емоційним і мислиннєвим піднесення, що хіба помічали сніги?
Не знаю яким таким побитом чи промислом Божим, але з’єдналися люди дотіль незнайомі – в ініціативну групу ввійшли викладач юридичного технікуму Валерій Сарана, два виконроби – Анатолій Лащевський та Олексій Івченко, кравець Владислав Савенок, інженер нафтогазорозвідки Богдан Луців, режисер обласної філармонії Леонід Отрюх, директор музичного училища Владислав Бойко та я, натоді заввідділом газети «Комсомольський гарт». Оця вісімка і стала відновлювати чернігівську «Просвіту», яка, проте, тоді звалася дипломатично, щоб не дратувати комуністів спадкоємністю з «петлюрівською «Просвітою», - Товариством української мови імені Тараса Шевченка. Дядьки і парубки, люди різних професій, різного віку – наймолодшим був я, двадцятип’ятирічний, а Отрюх та Бойко ходили в толерованих владою давно поважних діячах української радянської культури.
Певно, з’єднав нас дух відродження, що ширяв і холодними просторами Чернігово – Сіверщини. Скажімо, надзвичай популярна тоді «Літературна Україна» спонукала нас щось таки робити, щоби бути українцями. Або ще, пам’ятається, як ми думали натоді – де ж у вилюдненому совєчиною Чернігові знайти однодумців і на пропозицію Анатолія Лащевського пішли шляхом перегляду списку передплатників львівського журналу «Жовтень» (тоді пошта була ближча до людей і списки дістати не становило проблеми). Збиралися на квартирах – найчастіше у Сарани. І приходили до нас людці, на яких печаттю була виписана приналежність до КГБ. Наші старші сполошилися, а я вирішив і сказав так усім своїм: «Ми нічого не робимо протизаконного – адже ми лишень за українську мову і культуру. А якщо вдатися у пошуки агентів КГБ – всю енергію на це розтринькаємо!». Так вони й ходили справно і зараз я їх зустрічаю у місті…
Натомість, крім них, комуністичним синклітом було прикомандировано до нас офіційних працівників обкому та міськкому їх партії. Нічого, вживалися. Навіть коли провокатор Яків Мостєпан, син працівниці КГБ, кричав на зібранні Товариства проти інструктора обкому компартії Олега Васюти, який доповідав щось нам про українську культуру, я його зупинив, сказавши, що кров, про яку кричав довготелесий провокатор, краще проливати не на клумбах біля обкому компартії, а таки за Україну. Зараз пройшли роки і маємо результат: Яків Мостєпан давним- давно живе у Німеччині і кажуть, що й балакає лишень по- московськи та по- німецьки, а до українства і не признається. (А скільки ж подурив голови, наприклад, Левку Лук’яненку!). А Олег Васюта працює таки на українську культуру і сьогодні буде вести ювілейний вечір “Просвіти».
А я відтоді зрозумів – той, хто голосно кричить про кров, барикади, смерть однозначно є провокатором. Як, скажімо, це було під час Революції Гідности, коли один діяч подібне вергав і звучало воно красиво, а я бачив: провокатор. Дійсно, коли почалася війна з москалями, він не пішов на фронт, хоча сам – молодий відставний військовий льотчик! І взагалі заникався після того з металом пам’ятника Лєніну…
Таким чином, ми дозріли до публічного створення товариства української мови імені Тараса Шевченка і влада дозволила провести установчі збори в музеї М.Коцюбинського. План комуністів був такий, що товариство мав очолити член обкому компартії, голова обласної письменницької спілки Станіслав Реп’ях – він був офіційним українцем, правильним з точки зору комуністів. Он і Палажченка, першого секретаря обкому захищав, коли в Чернігові вибухла «ковбасна революція». А ми з Савенком роздрукували тоді оголошення на стовпах «Продаю честь і совість…» з телефоном Реп’яха – молодече хуліганство, звісно, але як ми могли йому відповісти інакше? А Жанна Лозанюк написала вірша, що починався так: «Не сіяли, а він вродився, Та не було б у тім гріха, Якби то мова йшла про жито, А не про Реп’яха…».
Зрештою, то було пізніше, а 15 січня 1989 року компартія і Станісла Реп’ях були впевнені, що візьмуть товариство під свій контроль і тлустий вождь радянських письменників місцевого калібру хвалився: “Та я тих пацанів!». А ті пацани прийшли за установчі переповнені збори з проектом статуту, пропозиціями по складу керівних органів і що найбільше поламало плани комячєйки – головувати ми поставили режисера Леоніда Отрюха. Вже ж його реп’яхи не могли назвати пацаном, а він, наче оживши від нуртуючих тайно полтавсько- черкаських рідних джерел, боровся з Реп’яхом аки лев і строго по узгодженій нами лінії.
Переповнений зал музею Коцюбинського то двигтів від суперечки, то завмирав від нечуваного політичного нахабства молодих, а дехто й оглядався – чи не йдуть хлопці в кашкетах арештовувати сміливців… Таким чином, ми перемогли. Чому головою обрали мене? Не тому, що наймолодшим був (а молодим властива необдумана сміливість, чого ж там!), а тому, що мав «легальне прикриття» - завідуючий відділом комсомольського життя газети «Комсомольський гарт». Щоправда, мене звідти намагалися обкомівці згодом вигнати за спробу публікації не цензурованого матеріалу про Левка Лук’яненка коли я лишався «на хазяйстві» в час відпустки редактора, але то вже був інший час… До речі, тепер, коли десь допечу кагебістів та комуністів, то вони витягують з тридцятирічної далини звинувачення мене в …комсомольстві. Наївні, думають мене тим образити – рухівця з 1989 року!
…А далі були регулярні і багатолюдні зібрання Товариства у Будинку культури будівельників – проходили вони із завидною регулярністю щотижня. І там ми вдихали п’янкий дух свободи – української свободи, бо вперше дізнавалися про репресовану поетесу Ладю Могилянську, про кобзарів і співаків, здушених комуною, про твори Винниченка і праці Грушевського, про самогубство Скрипника і Хвильового, вчилися колядувати і ходити з вертепами, передавали з рук в руки статті та книги, розучували під орудою Лариси Куровської «Червону калину» і вперше дізнавалися про січових стрільців… А ще створювали перші громади української Церкви… Не переоцінити ті фактично університети українства. Пригадую, як Юрій Соболь, що завідував у нас курсами українознавства, привіз нам Євгена Сверстюка, а він по дорозі біля радянського танка на Кругу жартував: «Скільки б то можна було за гроші від продажу танка пошити білих штанів!». Тут була і алюзія на білі штани Ріо-де Жанейро Остапа Бендера , і тонка іронія щодо совєтської мілітаризації, і знання радянських дефіцитів, адже дійсно білі штани тоді купити було неможливо… Або як історик Олександр Коваленко читав лекції від «Просвіти» робітникам заводу автозапчастин і спокійненько так казав ошелешеним трудягам геть протилежне від чутого ними на політзаняттях: « Спільна колиска Київська Русь для трьох народів – то така сама химера, як і «єдина історична спільність - радянський народ»…
Компартія намагалася нас приручити. Так у Шевченківський день мене, як голову Товариства, запросили у президію урочистого зібрання в обласному театрі, де строго возсідали по ієрархії – по центру першого ряду президії був перший секретар обкому, по якусь там від нього руку – секретар по ідеології, голова облвиконкому і так далі, з дозуванням тих, кому офіційно дозволено було бути українцями. Лишалося в першому ряду, скраю, місце і для мене, а я – не прийшов. Чесно кажучи, не тому, що не хотів, а тому, що не встиг – ми ж проводили свій захід, неформальний біля Шевченка в кущах (так тоді стояв пам’ятник на Валу) і я банально спізнився сісти в тую президію офіціозу. Бог відвів. А Палажченко та дрібніші інструкторці подивовано глипали на так і незайняте крісло в першому ряду – яке нахабство, мовляв!
Далі було багато чого. Але все воно зводилося до випростування репресованих душ. До України.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Не знаю яким таким побитом чи промислом Божим, але з’єдналися люди дотіль незнайомі – в ініціативну групу ввійшли викладач юридичного технікуму Валерій Сарана, два виконроби – Анатолій Лащевський та Олексій Івченко, кравець Владислав Савенок, інженер нафтогазорозвідки Богдан Луців, режисер обласної філармонії Леонід Отрюх, директор музичного училища Владислав Бойко та я, натоді заввідділом газети «Комсомольський гарт». Оця вісімка і стала відновлювати чернігівську «Просвіту», яка, проте, тоді звалася дипломатично, щоб не дратувати комуністів спадкоємністю з «петлюрівською «Просвітою», - Товариством української мови імені Тараса Шевченка. Дядьки і парубки, люди різних професій, різного віку – наймолодшим був я, двадцятип’ятирічний, а Отрюх та Бойко ходили в толерованих владою давно поважних діячах української радянської культури.
Певно, з’єднав нас дух відродження, що ширяв і холодними просторами Чернігово – Сіверщини. Скажімо, надзвичай популярна тоді «Літературна Україна» спонукала нас щось таки робити, щоби бути українцями. Або ще, пам’ятається, як ми думали натоді – де ж у вилюдненому совєчиною Чернігові знайти однодумців і на пропозицію Анатолія Лащевського пішли шляхом перегляду списку передплатників львівського журналу «Жовтень» (тоді пошта була ближча до людей і списки дістати не становило проблеми). Збиралися на квартирах – найчастіше у Сарани. І приходили до нас людці, на яких печаттю була виписана приналежність до КГБ. Наші старші сполошилися, а я вирішив і сказав так усім своїм: «Ми нічого не робимо протизаконного – адже ми лишень за українську мову і культуру. А якщо вдатися у пошуки агентів КГБ – всю енергію на це розтринькаємо!». Так вони й ходили справно і зараз я їх зустрічаю у місті…
Натомість, крім них, комуністичним синклітом було прикомандировано до нас офіційних працівників обкому та міськкому їх партії. Нічого, вживалися. Навіть коли провокатор Яків Мостєпан, син працівниці КГБ, кричав на зібранні Товариства проти інструктора обкому компартії Олега Васюти, який доповідав щось нам про українську культуру, я його зупинив, сказавши, що кров, про яку кричав довготелесий провокатор, краще проливати не на клумбах біля обкому компартії, а таки за Україну. Зараз пройшли роки і маємо результат: Яків Мостєпан давним- давно живе у Німеччині і кажуть, що й балакає лишень по- московськи та по- німецьки, а до українства і не признається. (А скільки ж подурив голови, наприклад, Левку Лук’яненку!). А Олег Васюта працює таки на українську культуру і сьогодні буде вести ювілейний вечір “Просвіти».
А я відтоді зрозумів – той, хто голосно кричить про кров, барикади, смерть однозначно є провокатором. Як, скажімо, це було під час Революції Гідности, коли один діяч подібне вергав і звучало воно красиво, а я бачив: провокатор. Дійсно, коли почалася війна з москалями, він не пішов на фронт, хоча сам – молодий відставний військовий льотчик! І взагалі заникався після того з металом пам’ятника Лєніну…
Таким чином, ми дозріли до публічного створення товариства української мови імені Тараса Шевченка і влада дозволила провести установчі збори в музеї М.Коцюбинського. План комуністів був такий, що товариство мав очолити член обкому компартії, голова обласної письменницької спілки Станіслав Реп’ях – він був офіційним українцем, правильним з точки зору комуністів. Он і Палажченка, першого секретаря обкому захищав, коли в Чернігові вибухла «ковбасна революція». А ми з Савенком роздрукували тоді оголошення на стовпах «Продаю честь і совість…» з телефоном Реп’яха – молодече хуліганство, звісно, але як ми могли йому відповісти інакше? А Жанна Лозанюк написала вірша, що починався так: «Не сіяли, а він вродився, Та не було б у тім гріха, Якби то мова йшла про жито, А не про Реп’яха…».
Зрештою, то було пізніше, а 15 січня 1989 року компартія і Станісла Реп’ях були впевнені, що візьмуть товариство під свій контроль і тлустий вождь радянських письменників місцевого калібру хвалився: “Та я тих пацанів!». А ті пацани прийшли за установчі переповнені збори з проектом статуту, пропозиціями по складу керівних органів і що найбільше поламало плани комячєйки – головувати ми поставили режисера Леоніда Отрюха. Вже ж його реп’яхи не могли назвати пацаном, а він, наче оживши від нуртуючих тайно полтавсько- черкаських рідних джерел, боровся з Реп’яхом аки лев і строго по узгодженій нами лінії.
Переповнений зал музею Коцюбинського то двигтів від суперечки, то завмирав від нечуваного політичного нахабства молодих, а дехто й оглядався – чи не йдуть хлопці в кашкетах арештовувати сміливців… Таким чином, ми перемогли. Чому головою обрали мене? Не тому, що наймолодшим був (а молодим властива необдумана сміливість, чого ж там!), а тому, що мав «легальне прикриття» - завідуючий відділом комсомольського життя газети «Комсомольський гарт». Щоправда, мене звідти намагалися обкомівці згодом вигнати за спробу публікації не цензурованого матеріалу про Левка Лук’яненка коли я лишався «на хазяйстві» в час відпустки редактора, але то вже був інший час… До речі, тепер, коли десь допечу кагебістів та комуністів, то вони витягують з тридцятирічної далини звинувачення мене в …комсомольстві. Наївні, думають мене тим образити – рухівця з 1989 року!
…А далі були регулярні і багатолюдні зібрання Товариства у Будинку культури будівельників – проходили вони із завидною регулярністю щотижня. І там ми вдихали п’янкий дух свободи – української свободи, бо вперше дізнавалися про репресовану поетесу Ладю Могилянську, про кобзарів і співаків, здушених комуною, про твори Винниченка і праці Грушевського, про самогубство Скрипника і Хвильового, вчилися колядувати і ходити з вертепами, передавали з рук в руки статті та книги, розучували під орудою Лариси Куровської «Червону калину» і вперше дізнавалися про січових стрільців… А ще створювали перші громади української Церкви… Не переоцінити ті фактично університети українства. Пригадую, як Юрій Соболь, що завідував у нас курсами українознавства, привіз нам Євгена Сверстюка, а він по дорозі біля радянського танка на Кругу жартував: «Скільки б то можна було за гроші від продажу танка пошити білих штанів!». Тут була і алюзія на білі штани Ріо-де Жанейро Остапа Бендера , і тонка іронія щодо совєтської мілітаризації, і знання радянських дефіцитів, адже дійсно білі штани тоді купити було неможливо… Або як історик Олександр Коваленко читав лекції від «Просвіти» робітникам заводу автозапчастин і спокійненько так казав ошелешеним трудягам геть протилежне від чутого ними на політзаняттях: « Спільна колиска Київська Русь для трьох народів – то така сама химера, як і «єдина історична спільність - радянський народ»…
Компартія намагалася нас приручити. Так у Шевченківський день мене, як голову Товариства, запросили у президію урочистого зібрання в обласному театрі, де строго возсідали по ієрархії – по центру першого ряду президії був перший секретар обкому, по якусь там від нього руку – секретар по ідеології, голова облвиконкому і так далі, з дозуванням тих, кому офіційно дозволено було бути українцями. Лишалося в першому ряду, скраю, місце і для мене, а я – не прийшов. Чесно кажучи, не тому, що не хотів, а тому, що не встиг – ми ж проводили свій захід, неформальний біля Шевченка в кущах (так тоді стояв пам’ятник на Валу) і я банально спізнився сісти в тую президію офіціозу. Бог відвів. А Палажченко та дрібніші інструкторці подивовано глипали на так і незайняте крісло в першому ряду – яке нахабство, мовляв!
Далі було багато чого. Але все воно зводилося до випростування репресованих душ. До України.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |