Тазик

Зателефонувала мама:
«Ти любиш квашену капусточку, правда?»
«Правда», – відповідаю насторожено.

«Ну от, я збираюся її шаткувати, а немає в що. Здався би ваш тазик, той широкий, на два відра».
«Я не пам’ятаю, які в нас тазики», – кажу цілком щиро.

«Зате я пам’ятаю. Зелений такий, із щербинкою на боці, – пам’ять у мами на посуд добра, не те, що в мене. – Принеси мені його. І не барися, бо капуста запріє».

Я розумію капусту, розумію маму, а ще більше себе. Машина на ремонті, таксі не викличеш для такої дурниці, вдома нікого, щоби передоручити. Як же доправити клятий тазик?! Від мого дому до маминої квартири недалеко, метрів чотириста, але це ж не горнятко принести в кишені. Та геть метафори, доведеться нести. І я поніс.
Колись сміявся з гризоти свого знайомого, в котрого щоразу перед побаченням, застіллям чи напередодні звітно-виборних зборів вискакував прищ на носі. Даремно сміявся… Буває, я гуляю містом годинами, не зустрівши жодної знайомої душі. Але не цього разу.

Пригальмовує круте авто. Чоловік із салону приязно киває мені. Заступник мера. Одною рукою відповідаю на привітання, другою притримую тазик іззаду. Але той ширший за мою талію, і якраз він чомусь і притягує погляд. Може тому, що зелений.

Іде назустріч дама. Для читачки занадто вродлива, але за крок зупиняється з подивом:
«Ого, це ви? Я прочитала всі ваші книги. Щось пишете нове?»
«Пишу».
«Про що?» – зазирає з цікавістю в очі.
«Про те, що найважливіше для кожного з нас».
«Бачу», – каже, опускаючи погляд усе нижче й нижче - до рівня мого тазу. Точніше - до тазика.

Зупиняється циганська підвода:
«Не хочете здати цю бляху в металобрухт?
«Не хочу», – відповідаю з деяким сумнівом.

На розі перетинаюся з сімейною лікаркою. До неї на прийом пробитися важко, а тут зупиняє мене сама.
«Як тиск? Як цукор? Як холестерин?»
«Менш-більш, – кажу. – Переходимо на овочеву дієту, як бачите».
«Це добре», – мовить вона задумливо, намагаючись не дивитися на мою ношу. Але це їй погано вдається.

Ще я зустрівся дорогою і перемовився з листоношею, з бібліотекаркою, з місцевим поетом, якому писав передмову, з репетитором онучки і з головою об’єднання мешканців маминого будинку.

А перед самим під’їздом зателефонувала вона: «Послухай, не треба нести тазик. Я вже позичила в сусідки Свєти…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, "Чарунки днів".