Таке життя. Наші ветерани. ФотоФАКТ

Справжніх ветеранів Великої Вітчизняної війни залишилося не так вже й багато.
— На всю округу оце я тільки і залишився, — розповідає 93-річний учасник бойових дій Микола Дєхтяренко із с. Нова Рудня Ріпкинського району. — Усі мої бойові побратимі вже померли. Взимку син забирав до себе, але мені подобається тут. З дружиною своєю будували хату, прожили з нею 60 років. Померла вона у 2004 році…

Микола Іванович Дєхтяренко ще донедавна тримав велику пасіку. Ще б не тримав! Біля хати росте 10 незмірних лип, і здається, що вони протягують свої віти аж до самого неба. За городами — сосновий ліс, а через дорогу — величезний луг, що також веде аж до лісу.
Дивно все якось. В один бік від села на відстані 30 км розташоване село Редьківка, з якого колись, після Чорнобильської трагедії, відселили усіх його мешканців ¬ — так там і залишилися чорніти безлюдні хати. А з іншого — різнокольорові новобудови. Кажуть, що то Славутичські дачі. А це означає, що якщо багато де сіл зникає, то в інших місцях, навпаки, життя оновлюється. Щоправда, саму Нову Рудню селом вже важко назвати — невеличкий хутір став, в якому кілька стареньких сімей проживає.

Напередодні дня Великої Перемоги до Миколи Івановича Дєхтяренка завітав громадський діяч Микола Звєрев. Але не для того, щоб зайвий раз похизуватися перед телекамерами, а щиро привітати ветерана зі святом, відверто поспілкуватися з ним про наболіле, подивитися як він живе, про що думає, з якими проблемами стикається.
— Я такий радий, що ви навіть не уявляєте, — дізнається Микола Іванович. — Ваш приїзд до мене і те, що ви зі мною розмовляєте стільки часу — додало мені життя…

Схоже, що гість Микола Зверєв по-справжньому розуміє ветерана, бо у самого два діди загинули на фронті. Сльози були в його очах, коли він розповідав про те, як і де вони загинули.

Незважаючи на поважний вік, ветеран війни попросив ще до тих 50 грамів вина, що йому запропонували, додати ще трохи. «Смачне вино,— каже дідусь, — налийте ще мені, будь ласка». А вино дійсно смаковите — недарма ж його робив зі свого винограду онук Миколи Івановича, який теж приїхав у цей день до свого дідуся.
Онук каже: «Ми зателефонували сьогодні вранці, щоб він був вдома, а то, бува, приїдемо коли до нього, а він то в Неданчичах, то десь в іншому місці їздить на машині».

А тим часом Микола Іванович сів у свою «Таврію» та й поїхав за городи, а повернувшись каже: «Непогана машина та мені закидають — ремонтувати часто доводиться через буцімто неправильну мою їзду». Онук додає: «Та педаль зчеплення ніяк не хоче відпускати, і в той же час давить більше на газ. От і доводиться замінювати частенько деталі».

А посвідчення водія Микола Іванович отримав аж у сімдесят три роки, коли отримав перший автомобіль — тоді довелося навчатися азам водійської майстерності.

Микола Дєхтяренко важко дихає. «Ото через прокляту астму. Раніше хоч ліки були , а оце закінчилися і кажуть, що у ФАПі немає… А то було добре — бризнеш кілька разів і дишеться тоді набагато легше», ¬ — ділиться наболілим ветеран.

Трохи відпочивши, Микола Іванович розповів про свої бойові будні в період Великої Вітчизняної війни. Воював він кулеметником, піхотинцем, а потім — санінструктором. Брав участь у боях при форсуванні Дніпра, дійшов до Брест –Литовська, де у 1944 році був поранений в ноги. Одну хотіли лікарі ампутувати, але боєць не здався. «Якщо виживу, то тільки з ногою, а якщо помру, то теж з ногою», — сказав він лікарям і її не відрізали.

Микола Дєхтяренко нагороджений орденом Вітчизняної війни, а головне для нього — три медалі «За відвагу». Така нагорода тоді вручалася бійцям, як правило, одразу після бою і тим, хто проявив рішучу сміливість та хоробрість. Недарма і прозвище у Миколи Дєхтяренка було — «Ас». А чому його так називали, — відповідає: «Мене ані кулі, ані осколки від снарядів не брали. Розірветься снаряд поруч, присипле від вибуху землею або піском, а я потім встаю, обтрушуся та й знову вперед».

Ось такий він — Микола Іванович Дєхтяренко з Нової Рудні, що на Ріпкинщині.

Сергій Кордик