Таємниці радьківської церкви
Є таємничі, загадкові місця, які впливають на нас неймовірним чином, приносять добрі дива і дивовижні події в наше життя. Ми не знаємо і пояснити не можемо, чому саме так вони впливають на нас – до мурашок по тілу, до тремтіння серця...
Для багатьох таким привабливим і нерозгаданим місцем є радьківська Свято-Вознесенська церква на Прилуччині.
За останні десять років я вже декілька разів побувала у цьому дивовижному місці. Першого разу потрапила туди випадково, навіть не знаючи, що храм цей існує, не плануючи зустрічі з ним. При цьому, нічого випадкового не буває – в усьому є особливий смисл і промисел Божий.
На узвишші в гущі старих дерев та чагарнику побачила я тоді стару напівзруйновану церкву. Побачила і була зачарована її старовинною двовимірною вишуканою архітектурою, двома куполами і дзвіницею, залишками її минулої піднесеної врочистої краси...
Чомусь відразу впали в очі чудові фрески, що дивом збереглися у вівтарній частині, запам’яталася їх ніжна небесно-блакитна кольорова гама. Посеред храму – міцний кований ланцюг, на ньому колись висіло велике розкішне панікадило, вогні якого запалювались під час богослужінь.
Об’ємні колони, схожі до античних, на горі — хори для півчих, і на них було страшно ступити, бо майже всі дошки підлоги прогнили. Кам’яні сходи вели у таємничі склепіння: спуститися ними туди мало хто відважиться. На даху будівлі, під самою маківкою... росли дерева і кущі. Отвір порожніх дверей створив своєрідну арку, яка заросла, заплелася густими зеленими гілками горішника і клена. Куди вела ця арка, в які незбагненні світи?..
Поряд, з північного боку, інша, зимова, церква на честь Олександра Невського, де був колись свій вівтар, свої хори, теж зруйнована. Стіни храмів розбиралися по цеглинці…
Потім я їздила на побачення з храмом декілька разів, бо стала чомусь тужити за ним — за цим умираючим, покинутим всіма, намоленим десятиріччями місцем...
Сьогодні, дякувати Господу, це місце стало вже зовсім іншим. І все завдяки праці і подвижництву о. Петра, завдяки прихожанам і Милості Божій. Все повертається на круги своя!
Отець Петро (в миру – Павло Григорович Репетуха) вже 6 років тут. Закінчив Київську Академію при Михайлівському монастирі, ніс послух у храмі Нової Басані, був пострижений у монахи в Чернігівський єпархіальній церкві Святителя Феодосія, потім рукоположений в ієродиякони в Катерининсьий церкві, потім, в тій же церкві, возведений в сан ієромонаха.
Це вже його другий приход. Він про це і мріяв – опинитися в сільській глибинці, в самій глушині, подалі від міського галасу, і відроджувати якісь старовинний бідний храм (він – гарний будівельник, майстер на всі руки – і муляр,і штукатур, і столяр)...
Ми застали ієромонаха в робочому одягу – він готував бетонний розчин, бо будівельні роботи не припиняються ні на мить. Храм ззовні має вже зовсім інший вигляд – відремонтована покрівля і унікальні карнизи з колонами, встановлений купол. Потрібно ще його поштукатурити і відновити автентичну ліпнину. Дуже хвилюється о. Петро за те, щоб вдалося відреставрувати рештки досконалої витонченої архітектури будівлі.
І всередині храм теж змінився. У ньому потрібно ще багато чого зробити – поштукатурити стіни, побілити їх, поміняти вікна і двері, послати підлогу, потім - розписати фресками. Поки що в храмі тимчасовий, дуже скромний, іконостас (проект нового, постійного, вже готовий), але це не бентежить туристів. Вони тут частенькі гості, бо справа про незвичайну чудодійну церкву серед дрімучого лісу пішла гуляти світом. Не хвилює це і прихожан, які приїздять сюди з Малої Дівиці, Прилук, Обичева - Бог почує щирі молитви, перед якими б іконами вони не промовлялися.
Отець Петро проводить недільні і святкові служби, при храмі є хор півчих. Двері до храму відкриті цілодобово, в ньому немає замків – навіть вночі можна зайти до церкви, взяти безкоштовну свічку, запалити її і порозмовляти з Богом в тиші. Отець Петро знає про всі дивовижні зцілення, які траплялися після молитов, і впевнений, що храм цей має велику чудодійну силу.
Інколи нетерплячі прихожани запитують у нього, чому ж так повільно відроджується наш храм, чому ми не маємо достатньо грошей, щоб зробити все швидко? На що о. Петро відповідає:
- Десятиріччями він руйнувався, і всі дивились на це спокійно, він нікому не був потрібен. Тепер дивіться, як десятиріччями він відновлюється – час розкидати каміння, час їх збирати... Допомагайте і отримуйте духовну радість від праці відновлення…
Люди з грошима знаходились, і вони були готові вкладати їх в реставрацію церкви. Приїздили на шикарних авто, з перснями на пальцях… Але завжди траплялася дивна річ – як тільки від обіцянок вони переходили до конкретних справ, у них починалися великі проблеми з бізнесом. І вони відмовлялися і щезали. О. Петро вважає, що Господь уберігає їх святиню від грошей таких благодійників, і цитує преподобного Антонія Печерського: «Не люба мені церква за золото князівське, а люба мені церква за сльози людські…».
Ієромонах мріє про те, що з часом буде відреставрована і церква Олександра Невського, яка цілком зруйнована. На першому поверсі колись буде трапезна, на другому – келії ченців. Чому ченців?.. Бо Священний Синод благословив утворення при храмі першого на Чернігівщині діючого чоловічого Свято-Вознесенського монастиря УПЦ КП і призначив о. Петра його намісником…
Місце це, намолене сторіччями, складається з таємниць і загадок. Чому у храмі, коли він був навіть зруйнований, так легко і світло молилося? Чому й тоді, посеред руїн і голих стін, так ясно відчувалася в ньому присутність Бога? Божа Благодать нікуди не зникає? Ні час, ні варварство атеїзму, ні байдужість людей Її не знищать?.. Чи справді є під церквою підземні ходи, які ведуть до прилуцької Кустівської церкви і до Густині?.. Де, під якою з двох церков, розташований фамільний склеп благодійників храмів поміщиків Олександра і Марії Роковичей?.. Чому той, хто побував тут хоч раз, неодмінно повертається знову, закохавшись у цю церкву на все життя?..
У кожного храму, як і у людини, своя доля. Беззахисна, покинута Вознесенська церква стояла самотньою затухаючою свічкою на узгір’ї, під самим небом... Тепер вона не самотня і не заплакана. У неї є о. Петро, подвижник і романтик. Відлюдник, якому не потрібні комфорт, особлива їжа чи одяг. Він щасливий наодинці з Богом, він говорить з Ним, і Бог його чує…
Повернення булої величі і краси цієї дивовижної церкви, яка була заснована в 1805 році, відкриття при ній монастиря – головний послух його чернечої долі, і він віддасть йому всю свою душу, все життя. Тут його скит, його дім. Його келія посеред дубів і лип. Його молитва і любов.
Доріжкою, щедро всипаною осіннім жовтогарячим листям, їдуть до храму люди… Настане час, і їх зустрінуть не один, а ціла громада ченців, і разом вони вознесуть молитви во славу Божу…
Лілія ЧЕРНЕНКО, Прилуки - сіті
Для багатьох таким привабливим і нерозгаданим місцем є радьківська Свято-Вознесенська церква на Прилуччині.
За останні десять років я вже декілька разів побувала у цьому дивовижному місці. Першого разу потрапила туди випадково, навіть не знаючи, що храм цей існує, не плануючи зустрічі з ним. При цьому, нічого випадкового не буває – в усьому є особливий смисл і промисел Божий.
На узвишші в гущі старих дерев та чагарнику побачила я тоді стару напівзруйновану церкву. Побачила і була зачарована її старовинною двовимірною вишуканою архітектурою, двома куполами і дзвіницею, залишками її минулої піднесеної врочистої краси...
Чомусь відразу впали в очі чудові фрески, що дивом збереглися у вівтарній частині, запам’яталася їх ніжна небесно-блакитна кольорова гама. Посеред храму – міцний кований ланцюг, на ньому колись висіло велике розкішне панікадило, вогні якого запалювались під час богослужінь.
Об’ємні колони, схожі до античних, на горі — хори для півчих, і на них було страшно ступити, бо майже всі дошки підлоги прогнили. Кам’яні сходи вели у таємничі склепіння: спуститися ними туди мало хто відважиться. На даху будівлі, під самою маківкою... росли дерева і кущі. Отвір порожніх дверей створив своєрідну арку, яка заросла, заплелася густими зеленими гілками горішника і клена. Куди вела ця арка, в які незбагненні світи?..
Поряд, з північного боку, інша, зимова, церква на честь Олександра Невського, де був колись свій вівтар, свої хори, теж зруйнована. Стіни храмів розбиралися по цеглинці…
Потім я їздила на побачення з храмом декілька разів, бо стала чомусь тужити за ним — за цим умираючим, покинутим всіма, намоленим десятиріччями місцем...
Сьогодні, дякувати Господу, це місце стало вже зовсім іншим. І все завдяки праці і подвижництву о. Петра, завдяки прихожанам і Милості Божій. Все повертається на круги своя!
Отець Петро (в миру – Павло Григорович Репетуха) вже 6 років тут. Закінчив Київську Академію при Михайлівському монастирі, ніс послух у храмі Нової Басані, був пострижений у монахи в Чернігівський єпархіальній церкві Святителя Феодосія, потім рукоположений в ієродиякони в Катерининсьий церкві, потім, в тій же церкві, возведений в сан ієромонаха.
Це вже його другий приход. Він про це і мріяв – опинитися в сільській глибинці, в самій глушині, подалі від міського галасу, і відроджувати якісь старовинний бідний храм (він – гарний будівельник, майстер на всі руки – і муляр,і штукатур, і столяр)...
Ми застали ієромонаха в робочому одягу – він готував бетонний розчин, бо будівельні роботи не припиняються ні на мить. Храм ззовні має вже зовсім інший вигляд – відремонтована покрівля і унікальні карнизи з колонами, встановлений купол. Потрібно ще його поштукатурити і відновити автентичну ліпнину. Дуже хвилюється о. Петро за те, щоб вдалося відреставрувати рештки досконалої витонченої архітектури будівлі.
І всередині храм теж змінився. У ньому потрібно ще багато чого зробити – поштукатурити стіни, побілити їх, поміняти вікна і двері, послати підлогу, потім - розписати фресками. Поки що в храмі тимчасовий, дуже скромний, іконостас (проект нового, постійного, вже готовий), але це не бентежить туристів. Вони тут частенькі гості, бо справа про незвичайну чудодійну церкву серед дрімучого лісу пішла гуляти світом. Не хвилює це і прихожан, які приїздять сюди з Малої Дівиці, Прилук, Обичева - Бог почує щирі молитви, перед якими б іконами вони не промовлялися.
Отець Петро проводить недільні і святкові служби, при храмі є хор півчих. Двері до храму відкриті цілодобово, в ньому немає замків – навіть вночі можна зайти до церкви, взяти безкоштовну свічку, запалити її і порозмовляти з Богом в тиші. Отець Петро знає про всі дивовижні зцілення, які траплялися після молитов, і впевнений, що храм цей має велику чудодійну силу.
Інколи нетерплячі прихожани запитують у нього, чому ж так повільно відроджується наш храм, чому ми не маємо достатньо грошей, щоб зробити все швидко? На що о. Петро відповідає:
- Десятиріччями він руйнувався, і всі дивились на це спокійно, він нікому не був потрібен. Тепер дивіться, як десятиріччями він відновлюється – час розкидати каміння, час їх збирати... Допомагайте і отримуйте духовну радість від праці відновлення…
Люди з грошима знаходились, і вони були готові вкладати їх в реставрацію церкви. Приїздили на шикарних авто, з перснями на пальцях… Але завжди траплялася дивна річ – як тільки від обіцянок вони переходили до конкретних справ, у них починалися великі проблеми з бізнесом. І вони відмовлялися і щезали. О. Петро вважає, що Господь уберігає їх святиню від грошей таких благодійників, і цитує преподобного Антонія Печерського: «Не люба мені церква за золото князівське, а люба мені церква за сльози людські…».
Ієромонах мріє про те, що з часом буде відреставрована і церква Олександра Невського, яка цілком зруйнована. На першому поверсі колись буде трапезна, на другому – келії ченців. Чому ченців?.. Бо Священний Синод благословив утворення при храмі першого на Чернігівщині діючого чоловічого Свято-Вознесенського монастиря УПЦ КП і призначив о. Петра його намісником…
Місце це, намолене сторіччями, складається з таємниць і загадок. Чому у храмі, коли він був навіть зруйнований, так легко і світло молилося? Чому й тоді, посеред руїн і голих стін, так ясно відчувалася в ньому присутність Бога? Божа Благодать нікуди не зникає? Ні час, ні варварство атеїзму, ні байдужість людей Її не знищать?.. Чи справді є під церквою підземні ходи, які ведуть до прилуцької Кустівської церкви і до Густині?.. Де, під якою з двох церков, розташований фамільний склеп благодійників храмів поміщиків Олександра і Марії Роковичей?.. Чому той, хто побував тут хоч раз, неодмінно повертається знову, закохавшись у цю церкву на все життя?..
У кожного храму, як і у людини, своя доля. Беззахисна, покинута Вознесенська церква стояла самотньою затухаючою свічкою на узгір’ї, під самим небом... Тепер вона не самотня і не заплакана. У неї є о. Петро, подвижник і романтик. Відлюдник, якому не потрібні комфорт, особлива їжа чи одяг. Він щасливий наодинці з Богом, він говорить з Ним, і Бог його чує…
Повернення булої величі і краси цієї дивовижної церкви, яка була заснована в 1805 році, відкриття при ній монастиря – головний послух його чернечої долі, і він віддасть йому всю свою душу, все життя. Тут його скит, його дім. Його келія посеред дубів і лип. Його молитва і любов.
Доріжкою, щедро всипаною осіннім жовтогарячим листям, їдуть до храму люди… Настане час, і їх зустрінуть не один, а ціла громада ченців, і разом вони вознесуть молитви во славу Божу…
Лілія ЧЕРНЕНКО, Прилуки - сіті
| Читайте також |
| Коментарі (0) |