Суб'єктивне
Коли кажеш: "Цей дощ надовго" або "Це - марафон, а не спринт", - наче все зрозуміло. Але все-таки зрозуміло теоретично. Наскільки надовго? На місяць? До кінця року? На рік? На два? Людині завжди потрібні лінії простору й часу. Інакше вона не може орієнтуватися, де верх і низ, де вперед і назад, де минуле й мабутнє, а де - теперішнє.
Важко осягнути розумом, що - на все життя. Скільки його лишилося - от на стільки. Може, на місяць. Може, на день. Може, на 20 років. Хтозна.
Хтось рятується експертами. Хтось - тими, над кими інші зневажливо сміються, хтось - більш об'єктивними чи закордонними, хтось взагалі йде до ворожок. І я, як не дивно, розумію всіх. Бабуся колись казала, що навіть у часи Другої світової жінки - цілком собі вже атеїстки, виховані в дусі радянських безбожних часів, - йшли до ворожок. Питали, чи повернуться чоловіки. Коли закінчиться війна. Що буде з дітьми. Можна посміятися, мовляв, ех, нерозумні, шахраям вірите! Чи експертам-брехунам! А ми розумні - віримо лиш незалежним військовим оглядачам з-за кордону. І читаємо всі новини, аналізуємо, спілкуємося з військовими і все знаємо. Звісно, добре фільтрувати інформацію, не довіряти брехунам, дивится на все об'єктивно і довіряти лише фактам. Але спільне у всіх нас - у тих, хто ходить до ворожок, слухає одного експерта чи іншого, чи взагалі ніякого, - одне: ми й гадки не маємо, коли і чим це скінчиться. Взагалі ніхто й ніде.
З цим практично нереально змиритися. Бо людина так створена, що мусить знати, що буде далі. Або хоча б прогнозувати. Але факт такий, який він є. Ми можемо знати лише минуле.
Ще нічого не вирішено. Ще нічого не закінчилося. Жодне українське місто чи село не може видихнути і сказати: "Хух, нарешті можна спати спокійно". Не можна, на жаль. І скільки б експерти не прогнозували, не рахували ракети, не прикидували кількість снарядів і людей, не малювали на мапах лінії зіткнення і стрілки наступів - ми не можемо сказати, коли і чим це закінчиться.
Як жити в стані абсолютної невизначеності?
У кожного буде свій рецепт, суб'єктивний.
Але ми точно не виживемо, якщо не будемо допомагати з усіх сил захисникам і захисницям. Можна дивитися чи не дивитися будь-яких експертів, скуповувати чи не скуповувати сіль і крупи, ходити чи не ходити до ворожок, бути песимістом чи оптимістом, - але не можна не допомагати тим, завдяки кому ми сьогодні прокинулися.
Не можна втомлюватися. Не можна зупинятися. Не можна панікувати. Не можна зводити рахунки один з одним. І, на жаль, не можна видихати з полегшенням. Ще нічого не скінчилося.
Evgenia Genova, Одеса
Картина: Beata Kurkul
Важко осягнути розумом, що - на все життя. Скільки його лишилося - от на стільки. Може, на місяць. Може, на день. Може, на 20 років. Хтозна.
Хтось рятується експертами. Хтось - тими, над кими інші зневажливо сміються, хтось - більш об'єктивними чи закордонними, хтось взагалі йде до ворожок. І я, як не дивно, розумію всіх. Бабуся колись казала, що навіть у часи Другої світової жінки - цілком собі вже атеїстки, виховані в дусі радянських безбожних часів, - йшли до ворожок. Питали, чи повернуться чоловіки. Коли закінчиться війна. Що буде з дітьми. Можна посміятися, мовляв, ех, нерозумні, шахраям вірите! Чи експертам-брехунам! А ми розумні - віримо лиш незалежним військовим оглядачам з-за кордону. І читаємо всі новини, аналізуємо, спілкуємося з військовими і все знаємо. Звісно, добре фільтрувати інформацію, не довіряти брехунам, дивится на все об'єктивно і довіряти лише фактам. Але спільне у всіх нас - у тих, хто ходить до ворожок, слухає одного експерта чи іншого, чи взагалі ніякого, - одне: ми й гадки не маємо, коли і чим це скінчиться. Взагалі ніхто й ніде.
З цим практично нереально змиритися. Бо людина так створена, що мусить знати, що буде далі. Або хоча б прогнозувати. Але факт такий, який він є. Ми можемо знати лише минуле.
Ще нічого не вирішено. Ще нічого не закінчилося. Жодне українське місто чи село не може видихнути і сказати: "Хух, нарешті можна спати спокійно". Не можна, на жаль. І скільки б експерти не прогнозували, не рахували ракети, не прикидували кількість снарядів і людей, не малювали на мапах лінії зіткнення і стрілки наступів - ми не можемо сказати, коли і чим це закінчиться.
Як жити в стані абсолютної невизначеності?
У кожного буде свій рецепт, суб'єктивний.
Але ми точно не виживемо, якщо не будемо допомагати з усіх сил захисникам і захисницям. Можна дивитися чи не дивитися будь-яких експертів, скуповувати чи не скуповувати сіль і крупи, ходити чи не ходити до ворожок, бути песимістом чи оптимістом, - але не можна не допомагати тим, завдяки кому ми сьогодні прокинулися.
Не можна втомлюватися. Не можна зупинятися. Не можна панікувати. Не можна зводити рахунки один з одним. І, на жаль, не можна видихати з полегшенням. Ще нічого не скінчилося.
Evgenia Genova, Одеса
Картина: Beata Kurkul
| Читайте також |
| Коментарі (0) |