Степан Гіга і Іван Плющ

Знаєте, а в мене теж є історія про Степана Гігу.
Вмощуйтесь зручніше, поки є світло - розкажу.

...Влітку 2014 р. помер Іван Степанович Плющ - перший, і вовік незабутній спікер парламенту Незалежної України. (Я взагалі не жартом підозрюю, що за "квартал" 2019 р. основна маса виборців "Хоть-Поржом" проголосувала з несвідомої ностальгії за тими часами нашого політичного дитинства, коли трансляції з ВР ще були, завдяки спікеру, динамічним і справді смішним шоу, - від безневинного "Депутат Заєць, не бігайте по залу" до так само безневинно промовленого "І що нам робити з тими висунутими членами?", Іван Степанович працював де факто першим українським стендапером, і в нього це виходило легко й невимушено, а часом і просто талановито, - а що під цей веселий шумок непомітно протягувалися ті рішення, які лобіював спікер, це ще мало кому тоді вистачало кебети завважити).

Від видатного нашого мислителя-еміґранта Леоніда Плюща я знала. що вони родичі - того самого борзненського козацького роду, брати у других, чи що... Тільки батька Леоніда Плюща розстріляли, а батько Івана Плюща вижив - і син пішов з недоморених низів чіплятись за життя й соціальні ліфти по партійно-господарчій лінії: поширений за СРСР тип "хитрого h@хла", що прикидається дурником, "тарапунькою", чистий продукт хімічно чистого колоніалізму, що мене, при всьому вирозумінні, завжди відсторонювало - мені здавалось, що з двох модусів, які обирають "вижилі після геноциду" (докладніше я писала про це в есе "Політ над гніздом зозулі") - або "житиму так, щоб нікому ніколи більше такого не зазнати", або "щоб МЕНІ більше ніколи такого не зазнати", Іван Степанович схилявся більше до другого... Але співчуття Льоні Плющу я все ж надіслала (ще через рік помер і Льоня - від того самого їхнього "фамільного" раку).
І, на свій подив, отримала у відповідь: "А ви чули ось таку пісню?.."
І - лінк.

Пісня була - "Яворина". Ніколи доти я її не чула, автора-виконавця теж не знала (та й де б мала чути, це, нагадаю, ще тривало десятиліття повного тріумфу в наших ефірах "общєво культурного пространства", коли єдиному Славкові Вакарчуку виділено було "квоту" на спів по-українському, решта ж української музики, будь то хоч інді-джаз, хоч ресторанна попса, накривалась одною на всіх шапкою - "неформат", і йдіть, h@hли, до біса...). І от виявилося, що саме цю пісню веселий цинік Іван Степанович заповів виконувати на своєму похороні.

І, мушу сказати, це був для мене шок. Пісня була надто простосерда й щира для того образу небіжчика, що в мене склався, - щирістю селянської дитини, котра ще не навчилась прикидатися перед світом із захисною метою. Для мене було шоком, що ця дитина, виявиляється, весь час в Іванові Степановичу жила - щоб вийти на яв уже аж перед лицем смерті. Коли вже можна було не прикидатися.

"Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну..."(с)
Я сентиментальна, так. Я тоді, слухаючи цей, вибраний Іваном Плющем для себе реквієм, - розплакалась. За всіх наших занапащених "селянських дітей" разом - і тих, які дожили до України, і тих, які не дожили, і тих, які, числом неміряні, зосталися по Сибірах та інших "чужих-українах" на добриво для чужих врожаїв, - за щирістю того почуття, яке вони всі мусили поколіннями в собі тлумити, щоб вижити...

І ось це, любі друзі, - оте моє мимовільне, спонтанне оплакування Івана Плюща під пісню Степана Гіги - й називається в людях і народах - мистецтвом: безвідносно до жанру й цільової аудиторії.

Спасибі Вам, маестро Гіга.
Спочивайте з миром.

Оксана ЗАБУЖКО