"Карфаген має бути зруйнований!"
В Чопі молоденький прикордонник віддає кожному з черги паспорт із тими самими словами:
- Будь ласка. Гарного дня!
(...І тебе враз накриває до сліз нестерпна хвиля ніжности: вдома! я вдома, яке ж це щастя - мати свою країну!)
А день же то, день! - не просто гарний, а як дзвін одлитий, а осінь закарпатська вбирає очі кольорами, мов пейзажі Бокшая, Господи Боже, яка ж прекрасна моя країна, які милі й привітні в ній люди ("Ми восени таки похожі /хоч капельку на образ Божий", правда Ваша, Тарасе Григоровичу!), і якого хріна супостати не дають нам жити своїм життям, а "вбивають, бо ми на них робить не хочем"(с), як казав той чоловік із розбомбленої багатоповерхівки в Умані (найточніша дефініція причин цієї війни, до якої ніяк не доглупаються ареопаги західних політікал-саєнтистів!), - потяг стукотить, пейзаж світиться всіма відтінками золота по голубому, по коридору шпаркою ходою йде провідниця:
- Пасажири, теплі речі, документи при собі, правила евакуації знаєте?
- А що, буде евакуація?
- Та хтозна, по дорозі сюди чотири рази була, а на ніч обіцяють обстріл!
...А на ранок знов країна рахує своїх загиблих, і повторює географію смерти (сьогодні ім'я смерті - "Прилуки"), і дивиться на те, чого ввік би нікому доброму не бачити: як діти ждуть, коли дістануть з-під завалів їхню товаришку...
(Як же, кУрча, треба зневажати цю країну і не мати її людей - за людей, щоб на їхній крові варити й смажити собі політичні капітали! "Qrwy ви", - бурмочу, слухаючи в таксі новини "про найголовніше на цю годину", - та ні, сцуко, ніяк це не найголовніше, це якийсь бенкет опаришів у ранах мого народу, і як вам не бридко це обслуговувати, обсмоктуючи та коментуючи всі ці "мобілізації електорату ОПЗЖ" та чиїсь там "виходи в самостійне плавання" так, ніби воно того варте?..)
А тим часом Європа гостро пахне літом 1939-го (виправляти історичні помилки зазвичай буває важче, ніж їх не накоїти), росія б'ється за поворот до порушеного Гітлером пакту Молотова-Рібентропа і "Росію від Владивостока до Лісабона", Європа пручається, з неймовірним зусиллям зачиняючи заржавілі за 80 літ фортечні брами й ставлячи оборону на валах, військова делеґація НАТО в повному складі прибуває до Києва (атож, доки грім не вдарить, мужик не перехреститься, і європейський так само), - події, що міняють хід історії, відбуваються на наших очах і значною мірою - нашими силами, нашою кров'ю, але населенню тим часом згодовують січку з дрібно покраяних рос. методичок упереміж із пам'ятками європейського пацифізму епохи пакту Браяна-Келлоґа, і все, що я можу в цій точці часу зробити, - це допомагати своєму читачеві хоч трохи самотужки просівати ту словесну полову, якою йому денно й нощно засмічують мізки, - деконструювати і досі, на жаль, панівний (хоч який перестарілий!) післявоєнний наратив...
І поки я в Празі представляла чехам "Найдовшу подорож", українською вийшла на DW перша подача мого есею "ПЕРЕЧИТУЮЧИ ВІЙНУ", про який я тут не раз цього літа згадувала. Всього цих випусків буде п'ять - стежте за анонсами, там чимало матеріалу, на масовому вкраїнському незнайомстві з яким залюбки паразитує ворог. Якщо коротко - я взялася простежити, як формувалась нинішня західна філософія війни і миру, і чого вона нам нині вартує. За цю ідею я мала б подякувати професорці Рут Гаґенґрубер із Падернборнського університету: це вона, прочитавши "Найдовшу подорож", ініціювала запрошення мене спікеркою на Німецький філософський конґрес, обговорити різницю між "миром" і "справедливим миром", як то відпочатку було в Канта (а потім "справедливий" кудись загубивсь, і про нього взагалі перестали згадувати, так, ніби "мир" сам по собі, хоч сталінський, хоч пол-потівський - благо за умовчанням), - і хоч на Конґрес я приїхати не змогла, але ідея мене роз'ятрила, і, як свідчить рос. інформнатиск по цьому фронту, - таки недаремно. Результат тепер до вашої уваги (буде ще паперова публікація в одному важливому збірнику, про який сповіщу окремо, коли вийде друком).
Думаймо.
Тримаймось.
І не забуваймо: Carthago delenda est.
Оксана ЗАБУЖКО
- Будь ласка. Гарного дня!
(...І тебе враз накриває до сліз нестерпна хвиля ніжности: вдома! я вдома, яке ж це щастя - мати свою країну!)
А день же то, день! - не просто гарний, а як дзвін одлитий, а осінь закарпатська вбирає очі кольорами, мов пейзажі Бокшая, Господи Боже, яка ж прекрасна моя країна, які милі й привітні в ній люди ("Ми восени таки похожі /хоч капельку на образ Божий", правда Ваша, Тарасе Григоровичу!), і якого хріна супостати не дають нам жити своїм життям, а "вбивають, бо ми на них робить не хочем"(с), як казав той чоловік із розбомбленої багатоповерхівки в Умані (найточніша дефініція причин цієї війни, до якої ніяк не доглупаються ареопаги західних політікал-саєнтистів!), - потяг стукотить, пейзаж світиться всіма відтінками золота по голубому, по коридору шпаркою ходою йде провідниця:
- Пасажири, теплі речі, документи при собі, правила евакуації знаєте?
- А що, буде евакуація?
- Та хтозна, по дорозі сюди чотири рази була, а на ніч обіцяють обстріл!
...А на ранок знов країна рахує своїх загиблих, і повторює географію смерти (сьогодні ім'я смерті - "Прилуки"), і дивиться на те, чого ввік би нікому доброму не бачити: як діти ждуть, коли дістануть з-під завалів їхню товаришку...
(Як же, кУрча, треба зневажати цю країну і не мати її людей - за людей, щоб на їхній крові варити й смажити собі політичні капітали! "Qrwy ви", - бурмочу, слухаючи в таксі новини "про найголовніше на цю годину", - та ні, сцуко, ніяк це не найголовніше, це якийсь бенкет опаришів у ранах мого народу, і як вам не бридко це обслуговувати, обсмоктуючи та коментуючи всі ці "мобілізації електорату ОПЗЖ" та чиїсь там "виходи в самостійне плавання" так, ніби воно того варте?..)
А тим часом Європа гостро пахне літом 1939-го (виправляти історичні помилки зазвичай буває важче, ніж їх не накоїти), росія б'ється за поворот до порушеного Гітлером пакту Молотова-Рібентропа і "Росію від Владивостока до Лісабона", Європа пручається, з неймовірним зусиллям зачиняючи заржавілі за 80 літ фортечні брами й ставлячи оборону на валах, військова делеґація НАТО в повному складі прибуває до Києва (атож, доки грім не вдарить, мужик не перехреститься, і європейський так само), - події, що міняють хід історії, відбуваються на наших очах і значною мірою - нашими силами, нашою кров'ю, але населенню тим часом згодовують січку з дрібно покраяних рос. методичок упереміж із пам'ятками європейського пацифізму епохи пакту Браяна-Келлоґа, і все, що я можу в цій точці часу зробити, - це допомагати своєму читачеві хоч трохи самотужки просівати ту словесну полову, якою йому денно й нощно засмічують мізки, - деконструювати і досі, на жаль, панівний (хоч який перестарілий!) післявоєнний наратив...
І поки я в Празі представляла чехам "Найдовшу подорож", українською вийшла на DW перша подача мого есею "ПЕРЕЧИТУЮЧИ ВІЙНУ", про який я тут не раз цього літа згадувала. Всього цих випусків буде п'ять - стежте за анонсами, там чимало матеріалу, на масовому вкраїнському незнайомстві з яким залюбки паразитує ворог. Якщо коротко - я взялася простежити, як формувалась нинішня західна філософія війни і миру, і чого вона нам нині вартує. За цю ідею я мала б подякувати професорці Рут Гаґенґрубер із Падернборнського університету: це вона, прочитавши "Найдовшу подорож", ініціювала запрошення мене спікеркою на Німецький філософський конґрес, обговорити різницю між "миром" і "справедливим миром", як то відпочатку було в Канта (а потім "справедливий" кудись загубивсь, і про нього взагалі перестали згадувати, так, ніби "мир" сам по собі, хоч сталінський, хоч пол-потівський - благо за умовчанням), - і хоч на Конґрес я приїхати не змогла, але ідея мене роз'ятрила, і, як свідчить рос. інформнатиск по цьому фронту, - таки недаремно. Результат тепер до вашої уваги (буде ще паперова публікація в одному важливому збірнику, про який сповіщу окремо, коли вийде друком).
Думаймо.
Тримаймось.
І не забуваймо: Carthago delenda est.
Оксана ЗАБУЖКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |