Стара війна
Україна — це країна з довгою історією та короткою пам’яттю.
Є один старий анекдот.
Туристи знаходять у Карпатах старий схрон, з нього виповзає сторічний дід з машинґвером:
— Cлава Ісу. Ну, які новини? — Та війна, діду.
— Із ким воюємо?
— З москвою.
— А де саме воюємо?
— На Донбасі.
— Ну що... Добре хлопці просунулися...
Вважають, що анекдот стає смішним за рахунок несподіваної смислової розв’язки наприкінці. І якщо це закінчення видається нам за смішне, то історія має для нас погані новини. Тому що «несподівану смислову розв’язку» тут помітить хіба той, для кого 2014-й рік став несподіванкою.
Для носія советської пам’яті війна України з московією — нелогічна та неможлива.
Для вимушених переселенців вторгнення московитів — це удар у спину та зрада.
Для столичного аполітичного мешканця все, що відбувається, — це вивих, який потрібно вправити.
А для діда з анекдоту — все закономірно. Та ж таки війна. З тим-таки супротивником. З тих-таки причин. Тільки на іншому кінці країни.
Ми всі — заручники власної пам’яті. Яка коротка й у кращому разі розрахована років на сімдесят. Події нашої реальності можуть втрачати логіку й набувати її залежно від історичної оптики.
2015-го року один польський колега розповідав мені про різницю між його країною і моєю. Він казав про те, що у Польщі весь період з 1991-го до 2014-го сприймали як несподіваний історичний перепочинок. За час якого треба встигнути мобілізуватися, провести реформи й підготувати систему оборони. Тому що нормативна московія для них — це імперія, зосереджена на поглинанні та розширенні. І треба бути готовим до того, що її «відлиги» — завжди швидкоплинні.
Україна ж була впевнена у протилежному. Сприймала ослаблену московію як нову норму. Гадала, що доба імперії пішла в небуття. І тому ті два десятиліття, що ними вона могла скористатися, були змарновані.
Це добре ілюструє те, як працює історична пам’ять. Та, яка дозволяє не заблукати в ілюзіях. Яка привчає помічати вікна можливостей та користатися ними. Події останніх років можуть стати для нас хорошим щепленням. Якщо ми, звісно, наважимося вписати ці події у широкий контекст.
Який доволі простий. Століття життя в колоніальному статусі. Два десятиліття буферного існування. Фантомні болі імперії, що спровокували вторгнення та війну за незалежність. Нічого нового. Нічого нелогічного.
Доки ми сприймаємо все, що відбувається, за історичний вивих — ми програємо. Доки ми гадаємо, що існує простір для компромісу — ми програємо. Доки ми говоримо, що у війні винна «войовнича меншість» — ми програємо.
Вигравати ми почнемо лише тієї миті, коли поглянемо на всі теперішні події очима того-таки діда з анекдоту. Для якого новина про війну з московією не була новиною. Для якого нова війна — це всього лише продовження його власної. Тієї, що почалася задовго до 2014-го року.
І тоді ми збагнемо його оптимізм. Бо якщо поглянути на мапу країни, то за шістдесят років хлопці й справді добре просунулися.
Павло КАЗАРІН
Є один старий анекдот.
Туристи знаходять у Карпатах старий схрон, з нього виповзає сторічний дід з машинґвером:
— Cлава Ісу. Ну, які новини? — Та війна, діду.
— Із ким воюємо?
— З москвою.
— А де саме воюємо?
— На Донбасі.
— Ну що... Добре хлопці просунулися...
Вважають, що анекдот стає смішним за рахунок несподіваної смислової розв’язки наприкінці. І якщо це закінчення видається нам за смішне, то історія має для нас погані новини. Тому що «несподівану смислову розв’язку» тут помітить хіба той, для кого 2014-й рік став несподіванкою.
Для носія советської пам’яті війна України з московією — нелогічна та неможлива.
Для вимушених переселенців вторгнення московитів — це удар у спину та зрада.
Для столичного аполітичного мешканця все, що відбувається, — це вивих, який потрібно вправити.
А для діда з анекдоту — все закономірно. Та ж таки війна. З тим-таки супротивником. З тих-таки причин. Тільки на іншому кінці країни.
Ми всі — заручники власної пам’яті. Яка коротка й у кращому разі розрахована років на сімдесят. Події нашої реальності можуть втрачати логіку й набувати її залежно від історичної оптики.
2015-го року один польський колега розповідав мені про різницю між його країною і моєю. Він казав про те, що у Польщі весь період з 1991-го до 2014-го сприймали як несподіваний історичний перепочинок. За час якого треба встигнути мобілізуватися, провести реформи й підготувати систему оборони. Тому що нормативна московія для них — це імперія, зосереджена на поглинанні та розширенні. І треба бути готовим до того, що її «відлиги» — завжди швидкоплинні.
Україна ж була впевнена у протилежному. Сприймала ослаблену московію як нову норму. Гадала, що доба імперії пішла в небуття. І тому ті два десятиліття, що ними вона могла скористатися, були змарновані.
Це добре ілюструє те, як працює історична пам’ять. Та, яка дозволяє не заблукати в ілюзіях. Яка привчає помічати вікна можливостей та користатися ними. Події останніх років можуть стати для нас хорошим щепленням. Якщо ми, звісно, наважимося вписати ці події у широкий контекст.
Який доволі простий. Століття життя в колоніальному статусі. Два десятиліття буферного існування. Фантомні болі імперії, що спровокували вторгнення та війну за незалежність. Нічого нового. Нічого нелогічного.
Доки ми сприймаємо все, що відбувається, за історичний вивих — ми програємо. Доки ми гадаємо, що існує простір для компромісу — ми програємо. Доки ми говоримо, що у війні винна «войовнича меншість» — ми програємо.
Вигравати ми почнемо лише тієї миті, коли поглянемо на всі теперішні події очима того-таки діда з анекдоту. Для якого новина про війну з московією не була новиною. Для якого нова війна — це всього лише продовження його власної. Тієї, що почалася задовго до 2014-го року.
І тоді ми збагнемо його оптимізм. Бо якщо поглянути на мапу країни, то за шістдесят років хлопці й справді добре просунулися.
Павло КАЗАРІН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |