Спіраль Рузвельта
«Ви говорите не з герцогом, а з бандитом» - так майже дослівно колись сказав посол США в Москві Президенту США про кремлівського диктатора ...
"Тих, хто критикував [у США] Радянський Союз у вирішальні 1942-1943 роки, іноді звинувачували [у США] у майже державній зраді".
Евелін Во сказав: "Під час німецької війни вважалося зручним приписувати героїчні чесноти будь-кому, хто поділяв нашу ворожнечу, і замовчувати всі згадки про їхні [Сталіна - СК] злочини".
Вже стають знайомими ці відчуття … 80 років потому.
В біографії видатного американського Президента Рузвельта чимало непростих, часом суперечливих сторінок. Деякі рішення, я б сказав помилки, мали трагічні наслідки для мільйонів європейців. Парадокс? Хіба не Рузвельт доклав вирішальних зусиль для зупинки війни в Європі?
М’якому ставленню Рузвельта до Радянського Союзу присвячено безліч досліджень, книг та обговорень, які намагались знайти пояснення майже ірраціонального захоплення лідера "вільного світу" жорстоким тоталітарним режимом та особисто його кровожерливим диктатором Сталіним.
У 2003 р. у своїій статті «Невдача Рузвельта в Ялті» відомий критики комунізму, Арнольд Байхман, детально описав, як ще з 1933 року Рузвельт відкрито заявляв, що «вірить Сталіну», закривав очі на злочини комуністичного режиму і більше довіряв брехливим публікаціям сталінського апологета Уільяма Дюранті у «Нью-Йорк Таймс», ніж інформованій думці Держдепартаменту.
Президент Рузвельт послідовно ігнорував навіть таких майбутніх метрів американської дипломатії як Аверелл Гарріман та Джордж Кенан, останній з яких у 1953 році заявляв, що США «ніколи не повинні були встановлювати де-юре відносини з СРСР».
Байхман писав, що після дипломатичного визнання СРСР, на якому наполіг Рузвельт, «ігнорування Радянським Союзом своїх домовленостей повторювалося знову і знову, на що американські політики зазвичай лише знизували плечима з похмурим виразом обличчя, часто намагаючись приховати ці факти від американської громадськості».
Непорушну віру у добру волю та чисті наміри Сталіна Рузвельт проніс через усе свою президентство і навіть під час Ялтинської мирної конференції максимально йшов йому на поступки, ігноруючи у багатьох питаннях свого природного західного союзника Черчилля. У своїх спогадах, які цитуються у вищезгаданій статті, Чарльз Болен, перекладач Рузвельта під час перемовин в Ялті, вкрай критично оцінював підходи свого керівника, адже той стверджував, що «Сталін дивився на світ приблизно в такому ж світлі, як і він сам, і що ворожість та недовіра Сталіна, які були очевидні на конференціях воєнного часу, були зумовлені зневагою, якої Радянська Росія зазнавала від інших країн протягом багатьох років після революції».
Про те, до чого призвела така впевненість детально описує один з центральних персонажів американської дипломатії, якого дехто називав "дипломатом-пророком", Вільям Булліт у своїй статті під характерною назвою «Як ми виграли війну та програли мир», опублікованій в Life Magazine у 1948 році.
У ній перший посол США в СРСР пригадує свою розмову з Рузвельтом у грудні 1941 року: «Білл, я вірю, що якщо я дам Сталіну всю допомогу, яка йому необхідна і не попрошу нічого взамін, він не буде намагатись анексувати території та працюватиме заради миру та демократії». «Ви говорите не з герцогом Норфолкським, а з кавказьким бандитом», - зауважив Булліт. «Я беру ризик на себе,» - відповів Президент.
Ціна такої політики відома – невдовзі після Другої світової війни частина Європи на майже півстоліття виявилася поглинута тоталітарною диктатурою, цілі народи залишалися приреченими на життя в умовах страху та несвободи, а над світом висіла постійна та реальна загроза ядерного армагедону.
Байхман писав, що вже будучи майже на смертному ложі Рузвельт визнав, що його радянська політика виявилася провальною: «Ми не можемо більше мати справу зі Сталіним. Він зламав кожну з обіцянок, яку дав у Ялті», сказав Президент за дев’ятнадцять днів до своєї кончини. Його наступник Президент Трумен у своїх мемуарах підрахував точніше: «Сталін порушив 20 угод, досягнутих з Рузвельтом, і 32 – зі мною».
Мабуть, тодішні світові лідери не могли і уявити, що з’явиться настільки вірний спадкоємець Сталіна, як Путін, який з 2014 року порушив більше 400 угод з Україною.
Він "виграв війну, але програв мир". Сьогодні хтось хоче "мати мир, хоч із програною війною". Можна годинами вести філософські дискусії щодо цих, здавалось, єдиних двох альтернатив. Жодна з них разом з тим не зможе гарантувати Європі сталий і справедливий мир, якщо світові лідери й надалі вбачатимуть його основою домовленсоті з московськими диктаторами.
Арнольда Байхман (2003): "Спостерігаючи за тим, що відбувалося під час і після війни, Кеннан висловлював жаль з приводу "непростимого невігластва про природу російського комунізму, про історію його дипломатії". Він писав у 1960: «Я маю на увазі відоме переконання Рузвельта, що хоча Сталін був із досить складним характером, він був такою ж людиною, як і всі інші; що єдиною причиною того, що з ним було важко порозумітися в минулому, було те, що не було нікого з правильним характером, з достатньою уявою і довірою, щоб мати з ним справу належним чином; що зарозумілі консерватори в західних столицях завжди відверто відкидали його, і що його ідеологічні упередження розтануть, і співпраця Росії із Заходом може бути легко досягнута, якщо тільки Сталін піддасться чарівності особистості Рузвельта. Для такого припущення не було жодних підстав, воно було настільки дитячим, що справді не гідне державного діяча такого рівня, як Рузвельт."
Коли Рузвельт зрозумів, що зазнав невдачі в Ялті, було вже надто пізно щось робити з цим. 23 березня 1945 року, за дев'ятнадцять днів до своєї смерті, президент Рузвельт довірився Анні Розенберг, «Аверелл має рацію. Ми не можемо мати справу зі Сталіним. Він порушив кожну обіцянку, яку він дав у Ялті». Але Рузвельт таки справді вірив, що Сталін дотримається своїх обіцянок і договірних зобов'язань.
Сергій КИСЛИЦЯ
"Тих, хто критикував [у США] Радянський Союз у вирішальні 1942-1943 роки, іноді звинувачували [у США] у майже державній зраді".
Евелін Во сказав: "Під час німецької війни вважалося зручним приписувати героїчні чесноти будь-кому, хто поділяв нашу ворожнечу, і замовчувати всі згадки про їхні [Сталіна - СК] злочини".
Вже стають знайомими ці відчуття … 80 років потому.
В біографії видатного американського Президента Рузвельта чимало непростих, часом суперечливих сторінок. Деякі рішення, я б сказав помилки, мали трагічні наслідки для мільйонів європейців. Парадокс? Хіба не Рузвельт доклав вирішальних зусиль для зупинки війни в Європі?
М’якому ставленню Рузвельта до Радянського Союзу присвячено безліч досліджень, книг та обговорень, які намагались знайти пояснення майже ірраціонального захоплення лідера "вільного світу" жорстоким тоталітарним режимом та особисто його кровожерливим диктатором Сталіним.
У 2003 р. у своїій статті «Невдача Рузвельта в Ялті» відомий критики комунізму, Арнольд Байхман, детально описав, як ще з 1933 року Рузвельт відкрито заявляв, що «вірить Сталіну», закривав очі на злочини комуністичного режиму і більше довіряв брехливим публікаціям сталінського апологета Уільяма Дюранті у «Нью-Йорк Таймс», ніж інформованій думці Держдепартаменту.
Президент Рузвельт послідовно ігнорував навіть таких майбутніх метрів американської дипломатії як Аверелл Гарріман та Джордж Кенан, останній з яких у 1953 році заявляв, що США «ніколи не повинні були встановлювати де-юре відносини з СРСР».
Байхман писав, що після дипломатичного визнання СРСР, на якому наполіг Рузвельт, «ігнорування Радянським Союзом своїх домовленостей повторювалося знову і знову, на що американські політики зазвичай лише знизували плечима з похмурим виразом обличчя, часто намагаючись приховати ці факти від американської громадськості».
Непорушну віру у добру волю та чисті наміри Сталіна Рузвельт проніс через усе свою президентство і навіть під час Ялтинської мирної конференції максимально йшов йому на поступки, ігноруючи у багатьох питаннях свого природного західного союзника Черчилля. У своїх спогадах, які цитуються у вищезгаданій статті, Чарльз Болен, перекладач Рузвельта під час перемовин в Ялті, вкрай критично оцінював підходи свого керівника, адже той стверджував, що «Сталін дивився на світ приблизно в такому ж світлі, як і він сам, і що ворожість та недовіра Сталіна, які були очевидні на конференціях воєнного часу, були зумовлені зневагою, якої Радянська Росія зазнавала від інших країн протягом багатьох років після революції».
Про те, до чого призвела така впевненість детально описує один з центральних персонажів американської дипломатії, якого дехто називав "дипломатом-пророком", Вільям Булліт у своїй статті під характерною назвою «Як ми виграли війну та програли мир», опублікованій в Life Magazine у 1948 році.
У ній перший посол США в СРСР пригадує свою розмову з Рузвельтом у грудні 1941 року: «Білл, я вірю, що якщо я дам Сталіну всю допомогу, яка йому необхідна і не попрошу нічого взамін, він не буде намагатись анексувати території та працюватиме заради миру та демократії». «Ви говорите не з герцогом Норфолкським, а з кавказьким бандитом», - зауважив Булліт. «Я беру ризик на себе,» - відповів Президент.
Ціна такої політики відома – невдовзі після Другої світової війни частина Європи на майже півстоліття виявилася поглинута тоталітарною диктатурою, цілі народи залишалися приреченими на життя в умовах страху та несвободи, а над світом висіла постійна та реальна загроза ядерного армагедону.
Байхман писав, що вже будучи майже на смертному ложі Рузвельт визнав, що його радянська політика виявилася провальною: «Ми не можемо більше мати справу зі Сталіним. Він зламав кожну з обіцянок, яку дав у Ялті», сказав Президент за дев’ятнадцять днів до своєї кончини. Його наступник Президент Трумен у своїх мемуарах підрахував точніше: «Сталін порушив 20 угод, досягнутих з Рузвельтом, і 32 – зі мною».
Мабуть, тодішні світові лідери не могли і уявити, що з’явиться настільки вірний спадкоємець Сталіна, як Путін, який з 2014 року порушив більше 400 угод з Україною.
Він "виграв війну, але програв мир". Сьогодні хтось хоче "мати мир, хоч із програною війною". Можна годинами вести філософські дискусії щодо цих, здавалось, єдиних двох альтернатив. Жодна з них разом з тим не зможе гарантувати Європі сталий і справедливий мир, якщо світові лідери й надалі вбачатимуть його основою домовленсоті з московськими диктаторами.
Арнольда Байхман (2003): "Спостерігаючи за тим, що відбувалося під час і після війни, Кеннан висловлював жаль з приводу "непростимого невігластва про природу російського комунізму, про історію його дипломатії". Він писав у 1960: «Я маю на увазі відоме переконання Рузвельта, що хоча Сталін був із досить складним характером, він був такою ж людиною, як і всі інші; що єдиною причиною того, що з ним було важко порозумітися в минулому, було те, що не було нікого з правильним характером, з достатньою уявою і довірою, щоб мати з ним справу належним чином; що зарозумілі консерватори в західних столицях завжди відверто відкидали його, і що його ідеологічні упередження розтануть, і співпраця Росії із Заходом може бути легко досягнута, якщо тільки Сталін піддасться чарівності особистості Рузвельта. Для такого припущення не було жодних підстав, воно було настільки дитячим, що справді не гідне державного діяча такого рівня, як Рузвельт."
Коли Рузвельт зрозумів, що зазнав невдачі в Ялті, було вже надто пізно щось робити з цим. 23 березня 1945 року, за дев'ятнадцять днів до своєї смерті, президент Рузвельт довірився Анні Розенберг, «Аверелл має рацію. Ми не можемо мати справу зі Сталіним. Він порушив кожну обіцянку, яку він дав у Ялті». Але Рузвельт таки справді вірив, що Сталін дотримається своїх обіцянок і договірних зобов'язань.
Сергій КИСЛИЦЯ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |