Слово Петра Бойка
Він зайшов до аудиторії, чемно привітався і запропонував: а давайте наше знайомство почнемо з невеличкої гри.
- У мене в руках жаринка,- вигукнув зненацька і кинув її моїй одногрупниці, що сиділа попереду за першим столом. Та зойкнула від несподіванки, схопила уявну жаринку і похапцем віддала мені.
- Гаряча,- перекинув з руки на руку і передав товаришу поряд.
Так, з емоціями, жаринка помандрувала невеликою аудиторією і повернулася в долоні нашому новому викладачу.
- Петро Бойко,- відрекомендувався він,- диктор Українського радіо, разом з вами вивчатимемо мистецтво говорити. І додав:
- Потенціал у вас є, бо уявну жаринку ви сприйняли як справжню і реагували на неї по-справжньому. Ось так і слово – воно живе, багатоголосе і той, хто ним послуговується, має це знати.
Курс лекцій Петра Тодосьовича ми прослухали, як кажуть, на одному диханні: про особливості радіомовлення, роботу над текстом, логічні паузи і логічні наголоси, про правильне дихання і голосотворення, манеру говорити, про багато інших премудростей майстерності мовлення в ефірі. Наша радіогрупа була невелика (всього десятеро студентів), тож багато було і практичних занять. Як результат – з мого лексичного запасу назавжди зникли кілька так званих слів-паразитів (у кожного вони бувають свої). Уся ця наука в подальшому дуже допомогла під час роботи на радіо.
Та головне – наш Петро Тодосьович сам безмежно любив українську мову і нам, студентам, прищеплював цю любов та шанобливе ставлення до українського слова.
Уже потім дізнався, що Петра Бойка ще у шістдесятих роках минулого століття за критичний виступ на конференції з питань культури мови про те, що держава не опікується українською мовою, відлучили від мікрофона, охрестили «українським буржуазним націоналістом». На щастя, це його не зламало, поступово він повернувся в ефір Українського радіо і вже у 1990 році був визнаний найкращим диктором року, а пізніше еталонним голосом держави. З початком перебудови у Львові у храмі Петра і Павла почалася служба українською мовою і тоді Петро Тодосьович почав їздити до міста Лева, щоб слухати службу Божу рідною мовою. На шістдесятому році життя він вирішив стати священником. Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир висвятив його на диякона, згодом він був рукоположений в ієреї для емісійного служіння. Навчався і служив у різних парафіях української діаспори в Канаді. На початку 2000-них повернувся до Києва, служив в українській православній церкві і працював на Українському радіо – читав «Кобзар» і прозу Тараса Шевченка, національно-патріотичні твори відомих українських авторів. У березні минулого року у віці 89 років Петра Бойка не стало.
Та є в його біографії подія історичної ваги. Саме він 1991 року біля Софії Київської освятив національний прапор України – той прапор, що був урочисто внесений до сесійної зали українського парламенту під час проголошення незалежності нашої держави. В інтерв’ю газеті «День» Петро Бойко згадував: «Ніколи не забуду того моменту, коли я стояв перший раз як священик із хрестом, благословляв людей після відпусту літургії. І той ранок 24 серпня 1991 року, коли ранесенько сонце тільки піднімалося із-за Дніпра біля Святої Софії, величезне полотнище синьо-жовте... і я освячую його. І як кроплю кропилом: «Освячується прапор цей в ім’я Отця, і Сина і Святого Духа». І як летить вода назустріч сонцю, а ці бризки роблять райдугу! От не придумаєш такого! І якби я нічого не зробив на ниві священства, а тільки освятив Державний Прапор України, який вперше був піднятий над Верховною Радою, то й цього для мене було б досить. Я був би вдячний усім тим учителям, які вчили мене бути відданим слову, як Богу, бо слово – це Бог».
… Згадав про це сьогодні і я, бо вдячний долі за те, що у студентські роки мав щастя спілкуватися з одним із невтомних творців української державності, скромним у житті, але великим по духу чоловіком Петром Тодосьовичем Бойком. Таких відданих справі людей нині бракує. Давайте вшануємо їх пам’ять напередодні 30-ї річниці Незалежності України.
Анатолій ТЮТЮННИК
- У мене в руках жаринка,- вигукнув зненацька і кинув її моїй одногрупниці, що сиділа попереду за першим столом. Та зойкнула від несподіванки, схопила уявну жаринку і похапцем віддала мені.
- Гаряча,- перекинув з руки на руку і передав товаришу поряд.
Так, з емоціями, жаринка помандрувала невеликою аудиторією і повернулася в долоні нашому новому викладачу.
- Петро Бойко,- відрекомендувався він,- диктор Українського радіо, разом з вами вивчатимемо мистецтво говорити. І додав:
- Потенціал у вас є, бо уявну жаринку ви сприйняли як справжню і реагували на неї по-справжньому. Ось так і слово – воно живе, багатоголосе і той, хто ним послуговується, має це знати.
Курс лекцій Петра Тодосьовича ми прослухали, як кажуть, на одному диханні: про особливості радіомовлення, роботу над текстом, логічні паузи і логічні наголоси, про правильне дихання і голосотворення, манеру говорити, про багато інших премудростей майстерності мовлення в ефірі. Наша радіогрупа була невелика (всього десятеро студентів), тож багато було і практичних занять. Як результат – з мого лексичного запасу назавжди зникли кілька так званих слів-паразитів (у кожного вони бувають свої). Уся ця наука в подальшому дуже допомогла під час роботи на радіо.
Та головне – наш Петро Тодосьович сам безмежно любив українську мову і нам, студентам, прищеплював цю любов та шанобливе ставлення до українського слова.
Уже потім дізнався, що Петра Бойка ще у шістдесятих роках минулого століття за критичний виступ на конференції з питань культури мови про те, що держава не опікується українською мовою, відлучили від мікрофона, охрестили «українським буржуазним націоналістом». На щастя, це його не зламало, поступово він повернувся в ефір Українського радіо і вже у 1990 році був визнаний найкращим диктором року, а пізніше еталонним голосом держави. З початком перебудови у Львові у храмі Петра і Павла почалася служба українською мовою і тоді Петро Тодосьович почав їздити до міста Лева, щоб слухати службу Божу рідною мовою. На шістдесятому році життя він вирішив стати священником. Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир висвятив його на диякона, згодом він був рукоположений в ієреї для емісійного служіння. Навчався і служив у різних парафіях української діаспори в Канаді. На початку 2000-них повернувся до Києва, служив в українській православній церкві і працював на Українському радіо – читав «Кобзар» і прозу Тараса Шевченка, національно-патріотичні твори відомих українських авторів. У березні минулого року у віці 89 років Петра Бойка не стало.
Та є в його біографії подія історичної ваги. Саме він 1991 року біля Софії Київської освятив національний прапор України – той прапор, що був урочисто внесений до сесійної зали українського парламенту під час проголошення незалежності нашої держави. В інтерв’ю газеті «День» Петро Бойко згадував: «Ніколи не забуду того моменту, коли я стояв перший раз як священик із хрестом, благословляв людей після відпусту літургії. І той ранок 24 серпня 1991 року, коли ранесенько сонце тільки піднімалося із-за Дніпра біля Святої Софії, величезне полотнище синьо-жовте... і я освячую його. І як кроплю кропилом: «Освячується прапор цей в ім’я Отця, і Сина і Святого Духа». І як летить вода назустріч сонцю, а ці бризки роблять райдугу! От не придумаєш такого! І якби я нічого не зробив на ниві священства, а тільки освятив Державний Прапор України, який вперше був піднятий над Верховною Радою, то й цього для мене було б досить. Я був би вдячний усім тим учителям, які вчили мене бути відданим слову, як Богу, бо слово – це Бог».
… Згадав про це сьогодні і я, бо вдячний долі за те, що у студентські роки мав щастя спілкуватися з одним із невтомних творців української державності, скромним у житті, але великим по духу чоловіком Петром Тодосьовичем Бойком. Таких відданих справі людей нині бракує. Давайте вшануємо їх пам’ять напередодні 30-ї річниці Незалежності України.
Анатолій ТЮТЮННИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |