Скидка

Вона жила під лісом, і жила з лісу. Гриби, ягоди, розсада кущів, зілля, вінки для гробів. Сякий-такий приварок до мізерної пенсії. Назбиране несла до міського ринку, клала збоку на цементну тумбу і чекала покупців. Товар не хапали, але з часом з’явилися «свої» покупці, майже рідні. Як оцей чоловік – шляхетний, маломовний, ще моложавий, проте вже з сивиною в бороді. Весною купував у неї черемшу, влітку ягоди, а восени їстівні каштани та шипшину. Всі намагалися збити ціну, а він навпаки – навіть не хотів брати решту. Казав, хай лишається до наступної покупки. Та вона на таке не йшла: боялася, що забуде борг, або, крий боже, станеться з нею щось гірше…

«Чому ви продаєте мені обліпиху на п’ять гривень дешевше, ніж панії, що купила переді мною?» – ніяково питав він. «Бо для вас скидка». І так було щоразу. «Знову скидка?», – посміхався він, відраховуючи гроші. «Скидка», – радо відповідала вона. Буває така між людьми приязнь сердець. І взагалі, їй подобалося це міське слово – «скидка». І людям воно подобалося.

Так минула ще одна весна і літо, а восени вона почала сліпнути. Племінниця силоміць повела її на апарат і там сказали, що потрібна операція, і то негайно. Зібрала все, що заощадила, продала тільну козу, решту позичила і лягла в приватну клініку. Через три дні зняли бинти, оформляли документи. Медсестра, простягаючи виписку, сказала: «Заберіть зі столика – це ваше». Там лежала її пачка грошей за операцію, перехоплена зеленою гумкою.

«Чому? – запитала вона пошепки, переляканим голосом. – Хіба операція не вдалася?»
«Вдалася, – відповіла медсестра. – Без цього?» – кивнула на гроші.

«Як це розуміти?»
«Не знаю. Скидка. Так сказав хірург», – дівчина підвела очі на прозору перегородку.

У сусідній кімнаті за склом сиділи двоє. Одного – трішки сутулого, з сивою борідкою, вона впізнала одразу. Постійний її базарний покупець, лише в білому халаті.

"Маленькі історії для душі".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ