Сяйво людини на тлі сяйва Полярного
Сьогодні виповнюється 80 років Миколі АДАМЕНКУ. Правозахисник і поет, прозаїк і краєзнавець, він добре відомий в Україні. Складна доля, талановите перо, глибокі історичні дослідження привертають увагу багатьох шанувальників та — що важливо — фахівців. «Цей пам’яті людської оберіг
Нехай єднає мертвих і живих».
Афористичні слова Миколи Адаменка викарбувані на плиті в підмурівку величного дубового хреста, встановленого неподалік від Сосниці на місці пощезлого в далеких уже 70-х роках минулого століття хутора Чащі. Заснували його колись, чи не за часів Гетьманщини, міцні господарі, козаки-хлібороби. А потім недолуга комуністична влада, керуючись неспроможними в царині правдивої науки, але ж надто ефективними в людиноненависницьких знущаннях теоріями, висунула гасло про «неперспективні» буцімто поселення. І хутір Чащі, як і безліч інших, був приречений.
Під час першої зустрічі і з монументом, встановленим нащадками колишніх хуторян, і з автором діткливого тексту мене не полишала думка — а яке ж відношення до цієї благородної, безперечно, справи, має Микола Адаменко? Що так глибоко схвилювало немолоду, м’яко кажучи, людину, покликало на світ Божий такі глибокі рядки?
Розуміння потроху з’являлося по мірі спілкування з багатьма друзями Миколи Адаменка та знайомства з деякими віхами його долі. Одна з них мене глибоко вразила суголосністю з дечим особистим. Виявляється… Свого часу дев’ятнадцятирічний сільський юнак, син розстріляного фашистами комсомольського активіста, примудрився вступити не абикуди, а до Київського державного університету. А вже за крок до диплома, в зламному 1953 році, студента арештовують за антирадянські настрої, наклепи на політику великого Сталіна. І хутко дають, послуговуючись тогочасним жаргоном, «червінець».
Тобі ледве за двадцять, а життя, схоже, скінчилось. І не тільки в образному, кар’єрному розумінні. Бо на лісозаготівлях, куди потрапив юний Микола, саме виживання було проблемним.
Цей штрих біографії відразу нагадав своє. Мій дід, теж, до речі, вчитель, Сава Артемович мав необережність у теплій компанії провести безневинну, як йому видавалося, паралель. Якщо за найдемократичнішою у світі сталінською конституцією нації мають право на самовизначення аж до відокремлення, то чому ж їм не мати своєї, автокефальної церкви? Щира розмова точилася ввечері, а вранці по нього прийшли. І повели в напрямку полярного сяйва. На десять років, від дзвінка до дзвінка. Потім повідомили, що складу злочину не існувало.
Отож Миколу Адаменка я став розуміти набагато краще.
Йому, щоправда, повелося дещо ліпше, ніж Саві Мусієнку. Після смерті вусатого людожера в СРСР почалися достатньо бурхливі процеси, і з’ясувалося — треба ж! — що належних підстав для настільки жорстокого вироку студенту… не було. 1956 року його звільнили, а 1962-го, після повної реабілітації, навіть поновили в університеті. Хрущовська відлига, одначе. Та до когорти метких і багатовекторних, як сказали би сьогодні, «шістдесятників» Микола не проштовхався. Вчителював у рідній Сосниці, здобувши серед колег-філологів неабиякого авторитету. Зі словом працював не тільки у класі, але й наодинці з собою. Але протягом тривалого часу — який, до того ж, змінювався далеко не на користь перспектив антисталініста — надрукуватися не випадало. Греблі та шлюзи, вибудувані чиновниками у видавничих кабінетах, трималися надійно.
…І все-таки їх знесла «Повінь» — перша поетична збірка Миколи Адаменка, видана «Радписом» (тепер уже літературний жаргон. Київське видавництво «Радянський письменник» — прим. авт.) Потім — іще дві поетичні збірки, членство в НСП України… Багато хто, отримавши в достатньо поважному віці такий результат, цілком би ним задовольнявся.
Тільки не Микола Адаменко.
Психологи стверджують — особистість розвивається все життя. Вношу невеличку поправку — якщо вона є. Навколо критеріїв із цього приводу можуть виникати суперечки. Але коли береш до рук серйозну прозову книгу, наприклад, «Закон-тайга», то всі сумніви стосовно автора відпадають.
Безперечно, цей твір був новим щаблем його сходження. І важливим дороговказом подальшого руху. Нема нічого дивного в тому, що досвідчений майстер слова звернувся до безпосередніх і яскравих вражень молодого «зека», на якого перетворився недавній студент. Але, на відміну від цілої череди літзаробітчан, котрі на всі лади смакують специфіку «зони», не мавши там — на щастя для них, звісно — жодних особистих вражень, Микола Адаменко в романі «Закон-тайга» спробував художньо осмислити певний пласт історії. Через призму власних тодішніх бачень і розумінь. Після табірних поневірянь він, можливо, як мало хто міг оцінити фантастичну антиутопію Джорджа Оруела «1984» про торжество тоталітарного режиму. Також і одну з головних тез знаменитого автора: «Той, хто контролює минуле, володіє майбутнім. Але тому, хто контролює сьогодення, якраз і підвладне минуле».
Союз РСР, у якому шістдесят років прожив Микола Адаменко, іронічно називали країною з найменш передбачуваною історією. Смію зауважити, що історія сучасної незалежної України передбачувана ще менше. І на те є багато чинників — як внутрішніх, так і зовнішніх. Надто багато кому кортить зробити нас спершу безбатченками, потім — безтямченками і, зрештою, безхатченками. Автор книги «Закон-тайга», схоже, вже давно — можливо, в період роботи над цим рукописом — виробив для себе недекларований, але достатньо дієвий моральний імператив. Будь-яка, навіть світова, історія починається для нормальної людини з минувшини її роду, її краю. Осягнувши це, набагато легше розбиратись у плетеній для нас інформаційній павутині. Інтернет-павутині теж.
Отож у віці, коли багато хто має за щастя пенсійні гроші та можливість безборонного перегляду на десятках «кнопок» різної міри пошлості гламурів та вельми розмаїтого ступеня дебільності реклам, Микола Адаменко настільки глибоко занурився в річку часу, яка протікає паралельно з зачарованоюДесною, що зараз його визнають одним із провідних знавців історії Сосниччини. Чому підтвердженням, до речі, й вихід у світ книжок «Сосницький край у серці України» та «Сосниця і Сосниччина на хвилях віків». Першу розтиражувало відоме харківське видавництво «Прапор», другу — не менш авторитетний Український Центр духовної культури в Києві. На провідній ролі Миколи Адаменка в цих краєзнавчих звитягах наголошувати, гадаю, необов’язково.
Щоб іти до храму, треба спершу побудувати його у своїй душі. Та ще й відстояти перед численними паплюжниками. Це я зрозумів, коли мав нагоду бесідувати з Миколою Петровичем поряд зі Свято-Покровською церквою в Сосниці, яка зберігає чимало таємниць.
— Це єдина церква, яка залишилася після тридцятих років. По суті ця церква дуже старовинна. Вона побудована 1724 року — причому сказано, що на місці старої, спорохнявілої церкви.
— Тобто повністю історія невідома. Вона могла бути дуже давньою.
— Так. А потім її перебудували у 1848-му. Через століття. Так вона була діючою церквою до 30-х років, радянського періоду. А потім причинили.
Відкрили її… під час німецької окупації. І вже постійно до 60-х років вона діяла. В 60-х із церкви зробили… автошколу.
— Це хрущовська хвиля нищення церков почалася…
— Звичайно. Причому так дико повирізали там ворота, щоб машини заїжджали. І зробили з неї смітник, по суті.
А от уже в 1987 році планували остаточно зруйнувати. Тобто підстави такі — вона вже небезпечна для життя, по-перше. По-друге — не має ніякого історичного значення.
— Ідіотизм, вибачте…
— Це точно так. Я вирішив втрутитися в цю справу. Я тоді вчителем працював. Звернувся до одного з архітекторів Чернігівщини —Андрій Карнабед такий був. Досить відома людина, передових поглядів. Він дав мені інформацію, що це справді історична пам’ятка, описав точно, коли вона, як будувалася, що собою являє. А потім я написав статтю і фотографії доклав. І подав ту статтю в журнал «Образотворче мистецтво». Поспішав захистити від руйнування, бо вже і бригаду підібрали, яка мала все знести.
Якраз пішла перебудова, трішки свободою війнуло. І парафіяни, віруючі теж почали добиватися. Зрештою, церкву не повалили. Почали відбудовувати, вже своїми силами, люди. І стала вона знову діючою.
А зараз іде реконструкція. Тому що, дійсно, дерево має свої межі надійності, навіть покладене старими майстрами. Там шашіль, там грибок підкрався… Отож вирішено було побудувати на тому ж місці, за тими ж параметрами. Щоб це була та сама церква, але з нового матеріалу. Роботи тривають успішно.
— Але ж так і невідомо, скільки століть насправді цій святині. Може, вона ще за Хмельниччини постала?
— Важко сказати. Записи не збереглися. Сказано, що в 1724 році тут стояла спорохнявіла стара церква.
— А церкви стоять віками, ви вже переконалися.
— Так. То це може бути навіть XVI століття.
Що ж, архітектурні пам’ятки вивершуються, а нам потрібно йти. І не тільки шляхом до матеріальних преференцій чи якихось відзнак. Я знаю деяких містечкових діячів, котрі зі штанів вилузувалися, аби запопасти найпрестижніші в області премії — імені Бориса Грінченка та імені Михайла Коцюбинського. Адаменко має їх обидві, але, наскільки мені відомо, навіть пальцем задля того не ворухнув. Як казав іще один класик, Михайло Булгаков — самі прийдуть і все дадуть.
Бо майстрам стелиться зовсім інше. Гадаю, в перебудовні роки на Миколу Петровича з його неординарним життєвим досвідом мав справити враження фільм Тенгіза Абуладзе «Каяття». Де звучить ключова фраза:
— Якщо ця дорога не веде до храму, то навіщо вона?
Саме на цю дорогу Микола Адаменко вийшов свого часу з тайги, з гулагівського лісоповалу. Йому ще довго нею прямувати, не збиваючись на манівці. Можливо, того часу, коли він наблизиться впритул до мети… Мої брати-українці нарешті зрозуміють, що, крім усіляких матеріальних оберегів нації, є обереги ще й живі.
І живуть вони поряд із нами. Оглядаймося частіше.
Ростислав МУСІЄНКО
Сайт "Хвиля Десни" Хвиля Десни
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
0
