Головна › Новини › ПОЛІТИКУМ
Сіверські землі, які Україна втратила через більшовиків:чи є шанс повернути?
15-Лют-18 668 0.0 1
Будь - які спроби перегляду кордонів у Європі у минулому столітті рано чи пізно закінчувались кривавими зіткненнями. Перша та Друга світові війни це підтвердили наочно. Тому з 1991 році Українська держава твердо дотримувалась принципу непорушності кордонів суверенних держав у Європі. Але окупація Росією Криму та підтримка терористичних утворень ЛНР/ДНР поставила під сумнів усю систему безпеки у Європі.

Більш того, здійснюючи окупаційні та агресивні дії російська влада апелює до етнічної приналежності громадян, питань мови та культури. У відповідь на це в Україні заговорили про адекватну відповідь росіянам – підняти питання повернення до України територій, які століттями були (а більшість із них - і є) заселеними етнічними українцями.

Політика та кордони

Історичні розвідки та роздуми щодо повернення Україною земель, які колись були частиною українського мовного, культурного та державного утворення, поширювались в останні десятиліття. Втім тоді їх вважали не більш ніж проявами окремої думки.

Все змінилось із з 2014 року.
«Найкраща відповідь на агресію Путіна - відродження Великої Русі-України», - вважає Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства. Відповідну заяву він зробив ще у 2014 році, коли розпочалось захоплення Росією Донеччини та Луганщини.

Цю думку підхопили і історики, і громадські активісти, а почасти – навіть представники органів державної влади. Аргументи були наступними: через напад Росії на Донеччину та захоплення Криму потрібно відродити ідею відродження Великої України як держави, що здатна протистояти потужній військово-політичній машині Російської Федерації. Одночасно це відповідь на ідеологічний міф, створений російськими пропагандистами про «руській мір».

Окрім південних земель – Кубані та Ставропілля – йдеться і про Стародубщину – землі, які століттями входили до українських державних утворень: спершу до давньоруського Чернігівського князівства, далі – до сіверської землі у складі Великого князівства Литовського, пізніше – як центр сотні, що входила до Ніжинського полку, частина Малоросійської, нарешті – Чернігівської губернії і вже після руйнування Російської імперії – як адміністративна одиниця Української Народної Республіки.

Читати також: Стародуб: чернігівські землі, що досі культурно тяжіють до України
http://cntime.cn.ua/yellow-time/item/22239-starodubchernihivskizemlishchodosikulturnotiazhiiutdoukrainy

Конкретніше – це територія колишніх Мглинського, Новозибківського, Стародубського і Суразького повітів Чернігівської губернії XIX – початку XX століття. Ці землі були населені українцями.

Після відновлення Української держави у 1917-1918 роках Стародубщина увійшла до складу Української Народної Республіки. Російські більшовики вчинили по-своєму: нехтуючи історичними, мовними та будь-якими іншими принципами вони у 1919 році долучили північну частину Чернігівщини до Гомельської губернії (у складі РСФСР), а далі кілька разів «перекидали» між Брянською та Орловською губерніями-областями. І лише у 1944 році після вигнання звідси нацистів остаточно закріпили за Брянськом.

Населення та маніпуляції

Цікаві також і аргументи щодо національного складу населення Стародубщини. Адже ані історики, ані статисти та чиновники до кінця ХІХ століття не піддавали сумніву те, що абсолютна більшість тутешнього населення – українці.

Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 тисяч осіб (із них 84 тисячі - українці), Мглинському — 90 тисяч (відповідно 86 тисяч українців), Новозибківському — 113 тисяч (76 тисяч), Суразькому — 110 тисяч (20 тисяч).

А от перепис складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було менше 1 тисячі осіб, які вважали себе українцями. Тож куди за 40 років поділись 150 тисяч українців? Очевидно, що результати дослідження були спотворені.

Перепис 1920 року – його проводили вже комуністи – показали, що у Стародубському повіті Гомельської губернії українці становлять 30% від усього населення, у Новозибківському - 36,8%. Радянський перепис населення дає такі цифри: у 1989 році в Брянській області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 тисяч осіб.
Очевидно, що по-іншому бути не могло: майже століття зрозійщення не могло не позначитись на самоідентифікації місцевих жителів. А дослідження, яке б засвідчило реальний етнічний склад населення, звісно, російська влада ніколи не проведе.

Юридична практика

Як відомо, після закінчення Другої світової війни не всі політичні сили в Західній Європі були задоволені територіальним устроєм Старого світу. Реалізація домагань радикальних політиків про перегляд післявоєнних кордонів могла б призвести до трагічних наслідків для долі світу.

Тому у 1970 році у договорі між СРСР і ФРН було засвідчено відсутність будь-яких правових підстав для територіальних претензій. Подібна норма увійшла до тексту подальших угод, укладених європейськими державами.
У 1975 році ці принципи закріплені як підсумки проведення у Гельсінкі Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Тоді було проголошено, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони». Одночасно, держави зобов’язуються утримуватимуться від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узурпацію частини або всієї території іншої держави.

Таким чином, 35 держав – майбутніх учасниць ОБСЄ юридично визнали лінії проходження кордонів між ними і всіма державами в Європі. І взяли зобов'язання не чинити будь-які замахи на ці кордони; відмовилися від будь-яких територіальних претензій одна до одної.

Отже, принцип непорушності кордонів тісно пов'язаний із принципом територіальної цілісності держав. Роблячи замах на державний кордон, держава також чинить замах і на територіальну цілісність іншої держави. Тому дотримання принципу непорушності кордонів одночасно укріплюватиме і територіальну цілісність держав.

Тож як діяти?

Як діяти Україні? Звичайно, не можно уподоблюватись агресору і збройно приєднувати території у ХХІ столітті.
Але є інші варіанти, які не виключає світова практика. Адже міжнародні правила залишають можливість державам змінювати і лінію кордону між ними, і обмінюватися певними ділянками території, і передавати ділянку своєї території, як правило на відшкодувальних засадах, іншій державі (цесія).

Усі ці операції повинні здійснюватися за взаємною згодою і на основі міжнародного права. При цьому недопустимі односторонні дії, тим більше із застосуванням сили.

Тож очевидними кроками України щодо повернення етнічних земель можуть стати:
- апелювання до міжнародної спільноти;
- ініціювання досліджень щодо етнічної ідентифікації населення, які б провели авторитетні міжнародні установи;
- відродження української культури та мови на теренах Брянщини;
- вимагання у Росії повернення етнічних територій як компенсацію окупації Криму та розв’язування агресивних дій

А тим часом…

Надзвичайно нервово сприймають у Росії заяви щодо повернення Україною етнічних територій.
«Украинский Наполеон Соскин хочет захватить брянский Стародуб» - так відреагували російські ЗМІ на заяви українського політолога у 2014 році. І навіть порівняли його з Гітлером, який «спокусився» на російські землі. https://www.bragazeta.ru/news/2014/07/08/soskin/

Втім, аргументації щодо того, що Стародубщина ніколи не була українською, російські ЗМІ не наводять. Адже їх просто нема.

Сергій СЄРГЄЄВ



Теги:повернення українських територій, Стародубщина, соборна Україна, розпад Росії


Читайте також



Коментарі (1)
avatar
0
1
Поки-що не зупинено зворотнє - втрата суверенітету.
avatar