Сіверські землі, які Україна втратила через більшовиків:чи є шанс повернути?
Будь - які спроби перегляду кордонів у Європі у минулому столітті рано чи пізно закінчувались кривавими зіткненнями. Перша та Друга світові війни це підтвердили наочно. Тому з 1991 році Українська держава твердо дотримувалась принципу непорушності кордонів суверенних держав у Європі. Але окупація Росією Криму та підтримка терористичних утворень ЛНР/ДНР поставила під сумнів усю систему безпеки у Європі.
Більш того, здійснюючи окупаційні та агресивні дії російська влада апелює до етнічної приналежності громадян, питань мови та культури. У відповідь на це в Україні заговорили про адекватну відповідь росіянам – підняти питання повернення до України територій, які століттями були (а більшість із них - і є) заселеними етнічними українцями.
Політика та кордони
Історичні розвідки та роздуми щодо повернення Україною земель, які колись були частиною українського мовного, культурного та державного утворення, поширювались в останні десятиліття. Втім тоді їх вважали не більш ніж проявами окремої думки.
Все змінилось із з 2014 року.
«Найкраща відповідь на агресію Путіна - відродження Великої Русі-України», - вважає Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства. Відповідну заяву він зробив ще у 2014 році, коли розпочалось захоплення Росією Донеччини та Луганщини.
Цю думку підхопили і історики, і громадські активісти, а почасти – навіть представники органів державної влади. Аргументи були наступними: через напад Росії на Донеччину та захоплення Криму потрібно відродити ідею відродження Великої України як держави, що здатна протистояти потужній військово-політичній машині Російської Федерації. Одночасно це відповідь на ідеологічний міф, створений російськими пропагандистами про «руській мір».
Окрім південних земель – Кубані та Ставропілля – йдеться і про Стародубщину – землі, які століттями входили до українських державних утворень: спершу до давньоруського Чернігівського князівства, далі – до сіверської землі у складі Великого князівства Литовського, пізніше – як центр сотні, що входила до Ніжинського полку, частина Малоросійської, нарешті – Чернігівської губернії і вже після руйнування Російської імперії – як адміністративна одиниця Української Народної Республіки.
Читати також: Стародуб: чернігівські землі, що досі культурно тяжіють до України
http://cntime.cn.ua/yellow-time/item/22239-starodubchernihivskizemlishchodosikulturnotiazhiiutdoukrainy
Конкретніше – це територія колишніх Мглинського, Новозибківського, Стародубського і Суразького повітів Чернігівської губернії XIX – початку XX століття. Ці землі були населені українцями.
Після відновлення Української держави у 1917-1918 роках Стародубщина увійшла до складу Української Народної Республіки. Російські більшовики вчинили по-своєму: нехтуючи історичними, мовними та будь-якими іншими принципами вони у 1919 році долучили північну частину Чернігівщини до Гомельської губернії (у складі РСФСР), а далі кілька разів «перекидали» між Брянською та Орловською губерніями-областями. І лише у 1944 році після вигнання звідси нацистів остаточно закріпили за Брянськом.
Населення та маніпуляції
Цікаві також і аргументи щодо національного складу населення Стародубщини. Адже ані історики, ані статисти та чиновники до кінця ХІХ століття не піддавали сумніву те, що абсолютна більшість тутешнього населення – українці.
Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 тисяч осіб (із них 84 тисячі - українці), Мглинському — 90 тисяч (відповідно 86 тисяч українців), Новозибківському — 113 тисяч (76 тисяч), Суразькому — 110 тисяч (20 тисяч).
А от перепис складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було менше 1 тисячі осіб, які вважали себе українцями. Тож куди за 40 років поділись 150 тисяч українців? Очевидно, що результати дослідження були спотворені.
Перепис 1920 року – його проводили вже комуністи – показали, що у Стародубському повіті Гомельської губернії українці становлять 30% від усього населення, у Новозибківському - 36,8%. Радянський перепис населення дає такі цифри: у 1989 році в Брянській області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 тисяч осіб.
Очевидно, що по-іншому бути не могло: майже століття зрозійщення не могло не позначитись на самоідентифікації місцевих жителів. А дослідження, яке б засвідчило реальний етнічний склад населення, звісно, російська влада ніколи не проведе.
Юридична практика
Як відомо, після закінчення Другої світової війни не всі політичні сили в Західній Європі були задоволені територіальним устроєм Старого світу. Реалізація домагань радикальних політиків про перегляд післявоєнних кордонів могла б призвести до трагічних наслідків для долі світу.
Тому у 1970 році у договорі між СРСР і ФРН було засвідчено відсутність будь-яких правових підстав для територіальних претензій. Подібна норма увійшла до тексту подальших угод, укладених європейськими державами.
У 1975 році ці принципи закріплені як підсумки проведення у Гельсінкі Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Тоді було проголошено, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони». Одночасно, держави зобов’язуються утримуватимуться від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узурпацію частини або всієї території іншої держави.
Таким чином, 35 держав – майбутніх учасниць ОБСЄ юридично визнали лінії проходження кордонів між ними і всіма державами в Європі. І взяли зобов'язання не чинити будь-які замахи на ці кордони; відмовилися від будь-яких територіальних претензій одна до одної.
Отже, принцип непорушності кордонів тісно пов'язаний із принципом територіальної цілісності держав. Роблячи замах на державний кордон, держава також чинить замах і на територіальну цілісність іншої держави. Тому дотримання принципу непорушності кордонів одночасно укріплюватиме і територіальну цілісність держав.
Тож як діяти?
Як діяти Україні? Звичайно, не можно уподоблюватись агресору і збройно приєднувати території у ХХІ столітті.
Але є інші варіанти, які не виключає світова практика. Адже міжнародні правила залишають можливість державам змінювати і лінію кордону між ними, і обмінюватися певними ділянками території, і передавати ділянку своєї території, як правило на відшкодувальних засадах, іншій державі (цесія).
Усі ці операції повинні здійснюватися за взаємною згодою і на основі міжнародного права. При цьому недопустимі односторонні дії, тим більше із застосуванням сили.
Тож очевидними кроками України щодо повернення етнічних земель можуть стати:
- апелювання до міжнародної спільноти;
- ініціювання досліджень щодо етнічної ідентифікації населення, які б провели авторитетні міжнародні установи;
- відродження української культури та мови на теренах Брянщини;
- вимагання у Росії повернення етнічних територій як компенсацію окупації Криму та розв’язування агресивних дій
А тим часом…
Надзвичайно нервово сприймають у Росії заяви щодо повернення Україною етнічних територій.
«Украинский Наполеон Соскин хочет захватить брянский Стародуб» - так відреагували російські ЗМІ на заяви українського політолога у 2014 році. І навіть порівняли його з Гітлером, який «спокусився» на російські землі. https://www.bragazeta.ru/news/2014/07/08/soskin/
Втім, аргументації щодо того, що Стародубщина ніколи не була українською, російські ЗМІ не наводять. Адже їх просто нема.
Сергій СЄРГЄЄВ
Більш того, здійснюючи окупаційні та агресивні дії російська влада апелює до етнічної приналежності громадян, питань мови та культури. У відповідь на це в Україні заговорили про адекватну відповідь росіянам – підняти питання повернення до України територій, які століттями були (а більшість із них - і є) заселеними етнічними українцями.
Політика та кордони
Історичні розвідки та роздуми щодо повернення Україною земель, які колись були частиною українського мовного, культурного та державного утворення, поширювались в останні десятиліття. Втім тоді їх вважали не більш ніж проявами окремої думки.
Все змінилось із з 2014 року.
«Найкраща відповідь на агресію Путіна - відродження Великої Русі-України», - вважає Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства. Відповідну заяву він зробив ще у 2014 році, коли розпочалось захоплення Росією Донеччини та Луганщини.
Цю думку підхопили і історики, і громадські активісти, а почасти – навіть представники органів державної влади. Аргументи були наступними: через напад Росії на Донеччину та захоплення Криму потрібно відродити ідею відродження Великої України як держави, що здатна протистояти потужній військово-політичній машині Російської Федерації. Одночасно це відповідь на ідеологічний міф, створений російськими пропагандистами про «руській мір».
Окрім південних земель – Кубані та Ставропілля – йдеться і про Стародубщину – землі, які століттями входили до українських державних утворень: спершу до давньоруського Чернігівського князівства, далі – до сіверської землі у складі Великого князівства Литовського, пізніше – як центр сотні, що входила до Ніжинського полку, частина Малоросійської, нарешті – Чернігівської губернії і вже після руйнування Російської імперії – як адміністративна одиниця Української Народної Республіки.
Читати також: Стародуб: чернігівські землі, що досі культурно тяжіють до України
http://cntime.cn.ua/yellow-time/item/22239-starodubchernihivskizemlishchodosikulturnotiazhiiutdoukrainy
Конкретніше – це територія колишніх Мглинського, Новозибківського, Стародубського і Суразького повітів Чернігівської губернії XIX – початку XX століття. Ці землі були населені українцями.
Після відновлення Української держави у 1917-1918 роках Стародубщина увійшла до складу Української Народної Республіки. Російські більшовики вчинили по-своєму: нехтуючи історичними, мовними та будь-якими іншими принципами вони у 1919 році долучили північну частину Чернігівщини до Гомельської губернії (у складі РСФСР), а далі кілька разів «перекидали» між Брянською та Орловською губерніями-областями. І лише у 1944 році після вигнання звідси нацистів остаточно закріпили за Брянськом.
Населення та маніпуляції
Цікаві також і аргументи щодо національного складу населення Стародубщини. Адже ані історики, ані статисти та чиновники до кінця ХІХ століття не піддавали сумніву те, що абсолютна більшість тутешнього населення – українці.
Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 тисяч осіб (із них 84 тисячі - українці), Мглинському — 90 тисяч (відповідно 86 тисяч українців), Новозибківському — 113 тисяч (76 тисяч), Суразькому — 110 тисяч (20 тисяч).
А от перепис складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було менше 1 тисячі осіб, які вважали себе українцями. Тож куди за 40 років поділись 150 тисяч українців? Очевидно, що результати дослідження були спотворені.
Перепис 1920 року – його проводили вже комуністи – показали, що у Стародубському повіті Гомельської губернії українці становлять 30% від усього населення, у Новозибківському - 36,8%. Радянський перепис населення дає такі цифри: у 1989 році в Брянській області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 тисяч осіб.
Очевидно, що по-іншому бути не могло: майже століття зрозійщення не могло не позначитись на самоідентифікації місцевих жителів. А дослідження, яке б засвідчило реальний етнічний склад населення, звісно, російська влада ніколи не проведе.
Юридична практика
Як відомо, після закінчення Другої світової війни не всі політичні сили в Західній Європі були задоволені територіальним устроєм Старого світу. Реалізація домагань радикальних політиків про перегляд післявоєнних кордонів могла б призвести до трагічних наслідків для долі світу.
Тому у 1970 році у договорі між СРСР і ФРН було засвідчено відсутність будь-яких правових підстав для територіальних претензій. Подібна норма увійшла до тексту подальших угод, укладених європейськими державами.
У 1975 році ці принципи закріплені як підсумки проведення у Гельсінкі Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Тоді було проголошено, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони». Одночасно, держави зобов’язуються утримуватимуться від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узурпацію частини або всієї території іншої держави.
Таким чином, 35 держав – майбутніх учасниць ОБСЄ юридично визнали лінії проходження кордонів між ними і всіма державами в Європі. І взяли зобов'язання не чинити будь-які замахи на ці кордони; відмовилися від будь-яких територіальних претензій одна до одної.
Отже, принцип непорушності кордонів тісно пов'язаний із принципом територіальної цілісності держав. Роблячи замах на державний кордон, держава також чинить замах і на територіальну цілісність іншої держави. Тому дотримання принципу непорушності кордонів одночасно укріплюватиме і територіальну цілісність держав.
Тож як діяти?
Як діяти Україні? Звичайно, не можно уподоблюватись агресору і збройно приєднувати території у ХХІ столітті.
Але є інші варіанти, які не виключає світова практика. Адже міжнародні правила залишають можливість державам змінювати і лінію кордону між ними, і обмінюватися певними ділянками території, і передавати ділянку своєї території, як правило на відшкодувальних засадах, іншій державі (цесія).
Усі ці операції повинні здійснюватися за взаємною згодою і на основі міжнародного права. При цьому недопустимі односторонні дії, тим більше із застосуванням сили.
Тож очевидними кроками України щодо повернення етнічних земель можуть стати:
- апелювання до міжнародної спільноти;
- ініціювання досліджень щодо етнічної ідентифікації населення, які б провели авторитетні міжнародні установи;
- відродження української культури та мови на теренах Брянщини;
- вимагання у Росії повернення етнічних територій як компенсацію окупації Криму та розв’язування агресивних дій
А тим часом…
Надзвичайно нервово сприймають у Росії заяви щодо повернення Україною етнічних територій.
«Украинский Наполеон Соскин хочет захватить брянский Стародуб» - так відреагували російські ЗМІ на заяви українського політолога у 2014 році. І навіть порівняли його з Гітлером, який «спокусився» на російські землі. https://www.bragazeta.ru/news/2014/07/08/soskin/
Втім, аргументації щодо того, що Стародубщина ніколи не була українською, російські ЗМІ не наводять. Адже їх просто нема.
Сергій СЄРГЄЄВ
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
