Щоб почути "Дитя моє..."

На дверях висів замок. Я злякалася і побігла до баби Райки, через дорогу. «Будь ласочка, тільки не це», - молилася по дорозі кантакузівським соняхам, які стояли обабіч дороги, схожі на старих вояків : всохлі, утомлені, та все ж непохитні у своїй відданості командору-Сонцю.

«Ні, жива, - сказала баба Райка, витираючи свої великі вузлисті руки об фартух, - сильно захворіла,лежала в больниці, її родичка пока до себе забрала, у Коломиці, тут недалечко. Каже, як город попорає, аж тоді назад привезе».

Два роки я тут не була. Два роки везла бабі Марії, тій, котра називає мене «дитя моє», обіцяну їй фотографію, зробленою мною ж, у її хаті. Два роки мені та фотографія муляла і пекла. Але слава Богу, хоч так. Хоч хвора, та жива. І обіцянку мою, надіюсь, отримає і усміхнеться.

Баба Маріє, живіть, будь ласка, я вам ще багато фотографій привезу. Я і кота вашого рудого сфоткала (він нікуди не втік,чекає), і хату вашу,маленьку і ошатну, як і її хазяйка, і грушу стару, що встелила двір маленькими і солодущими грушками, які цьогоріч їдять тільки оси та бджоли…

Я весною вам багато-багато фоток привезу, і пряники, які ви любите, і цукерки «Ромашка», і батон «Вишуканий» («такого смачного ще не їла»)…

Аби лиш обійняти ваші сухі плечі у великому, недоладному піджаку і почути: «Дитя моє..» На увесь безмежний Всесвіт лише Ви тепер до мене так промовляєте.

Галя ПЛАЧИНДА