Що я бачив під час літургії...
На літургії у Троїцькому соборі з нагоди 130- ліття канонізації Феодосія Углицького я стояв на тому самому місці, де й 37 років тому (я не такий старий, як давній 🙂 ). Тоді я, як голова обласного товариства української мови імені Тараса Шевченка (тепер "Просвіта"), вперше, мабуть, в історії собору замовив панахиду по Тарасу Шевченку.
Її служив архієпископ Антоній Вакарик - так. це була РПЦ, бо інших церков у нас натоді не було.
І ось я стояв тепер, молячись разом з митрополитом Епіфанієм і численними вірними вже української Церкви, і духовним зором - зором пам'яті бачив те, що було недоступно іншим. Бачив, як сичали тоді московські попи на Юрія Соболя, який тримав портрет Тараса Шевченка. Бачив і чув, як побіч мене бурчали московські попи: "Я би нє служіл па етаму бєзбожніку!"... 🙂
А я ще й бачив, як і всі присутні, як ієромонах Феофіл (донедавна - о. Вячеслав з Новгорода- Сіверського) сповідав молільників. До речі, майже всю службу підходили до нього люди - це інформація окремішньо для тих, які тепер сичать, що в Троїці мало людей, а ось при московській церкві, мовляв, було більше. Так ось - усі бачили поважного віку сповідника, лисого, коли знімав клобук, а я бачив десятикласника Вячеслава, який прибіг у селі Комань, коли ми в поході "Козацькими шляхами" (1991 рік) вперше служили панахиду по козацькому полковнику Івану Богуну, якого там стратили поляки. Та служба нашого першого священника о. Семена Перви так запала йому в душу, що й він прийшов до церкви і навіть до чернецтва. Звісно, не зразу, і не прямим шляхом, але вже тільки ради цього варто було проводити той похід...
Я слухав слова проповіді митрополита Епіфанія: "Тож сьогодні, зібравшись біля його чесних мощей та вшановуючи його молитвами, ми просимо святителя Феодосія бути і надалі нашим теплим заступником. Просимо захисту від нашестя чужинців-московитів для краю Чернігівського і для всієї нашої України. Просимо про Церкву Українську, щоби Господь допоміг подолати внесене до неї прихильниками злого вчення «русского міра» розділення. Просимо за народ наш, щоби в час війни та у повоєнному відновленні зберігали ми єдність, мудрість, служили щиро ближнім своїм, викорінюючи всі суспільні пороки, серед яких одним з найбільш огидних та небезпечних є корупція".
Це слова правдивого пастиря нормальної Церкви. Тож я стояв і радів: недаремно ми тоді, 37 років тому, розпочали цей важкий шлях боротьби за Україну. Ми перемогли. І Україна переможе у цій війні. Безсумнівно. Бо врата пекельні не подолають її.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Її служив архієпископ Антоній Вакарик - так. це була РПЦ, бо інших церков у нас натоді не було.
І ось я стояв тепер, молячись разом з митрополитом Епіфанієм і численними вірними вже української Церкви, і духовним зором - зором пам'яті бачив те, що було недоступно іншим. Бачив, як сичали тоді московські попи на Юрія Соболя, який тримав портрет Тараса Шевченка. Бачив і чув, як побіч мене бурчали московські попи: "Я би нє служіл па етаму бєзбожніку!"... 🙂
А я ще й бачив, як і всі присутні, як ієромонах Феофіл (донедавна - о. Вячеслав з Новгорода- Сіверського) сповідав молільників. До речі, майже всю службу підходили до нього люди - це інформація окремішньо для тих, які тепер сичать, що в Троїці мало людей, а ось при московській церкві, мовляв, було більше. Так ось - усі бачили поважного віку сповідника, лисого, коли знімав клобук, а я бачив десятикласника Вячеслава, який прибіг у селі Комань, коли ми в поході "Козацькими шляхами" (1991 рік) вперше служили панахиду по козацькому полковнику Івану Богуну, якого там стратили поляки. Та служба нашого першого священника о. Семена Перви так запала йому в душу, що й він прийшов до церкви і навіть до чернецтва. Звісно, не зразу, і не прямим шляхом, але вже тільки ради цього варто було проводити той похід...
Я слухав слова проповіді митрополита Епіфанія: "Тож сьогодні, зібравшись біля його чесних мощей та вшановуючи його молитвами, ми просимо святителя Феодосія бути і надалі нашим теплим заступником. Просимо захисту від нашестя чужинців-московитів для краю Чернігівського і для всієї нашої України. Просимо про Церкву Українську, щоби Господь допоміг подолати внесене до неї прихильниками злого вчення «русского міра» розділення. Просимо за народ наш, щоби в час війни та у повоєнному відновленні зберігали ми єдність, мудрість, служили щиро ближнім своїм, викорінюючи всі суспільні пороки, серед яких одним з найбільш огидних та небезпечних є корупція".
Це слова правдивого пастиря нормальної Церкви. Тож я стояв і радів: недаремно ми тоді, 37 років тому, розпочали цей важкий шлях боротьби за Україну. Ми перемогли. І Україна переможе у цій війні. Безсумнівно. Бо врата пекельні не подолають її.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |