Ще раз про вбивство Георгія Гонгадзе
Наближається 25-та річниця вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. Ми були знайомі. Я чув безліч версій його вбивства, але так склалося, що опинився близько до тих подій.
На моїй фотографії, зробленій під час арешту групи бандюків, які вимагали гроші за життя людини, — у білій куртці — капітан міліції щойно створеного відділу боротьби з організованою злочинністю Ігор Гончаров. Його портрет висів на дошці пошани Печерського РВВС: обличчя успішного сищика.
Київський ВБОЗ, де майже з перших днів заснування я проводив багато часу та знайшов друзів, я бував часто. Навіть Новий рік у дуже маленькій компанії я зустрічав на кухні голови управління, легендарного генерала Миколи Піддубного. У підрозділі були кращі, у майбутньому їхні долі склалися по-різному: хтось спився, хтось пішов до російських спецслужб та у бізнес, один став міністром оборони, а інший — головним підозрюваним у справі з діоксином, яким отруїли Ющенка.
Так сталося, що у мене склалися дружні стосунки з Ігорем Гончаровим. Нам завжди було цікаво спілкуватися. Гончаров болісно сприйняв розвал СРСР, не приховував зневаги до корумпованої влади в Москві та Києві. У жовтні 1993-го він зі зброєю захищав парламент у Москві й відходив каналізаційними шахтами. Пізніше він із сміхом показував мені орієнтування на його розшук, розіслане по всій Росії.
З початком війни в Чечні влада в Росії перейшла до КДБ. Українська міліція залишалася прив’язаною до Москви: закриті бази, дані автоматично стікали в «центр» — уже до ФСБ. Ігор натякав на контакти у Москві, ставав обережним.
Між нами не було закритих тем, тільки його очі змінювалися, коли заходила мова про вбивство Гетьмана чи загибель Чорновола. Якось кинув:
— Вбивця Гетьмана був у жіночому одязі. А з Чорноволом… є технології.
На початку 2000-го генерал Євген Марчук, у радянські часи голова КДБ України, почав створювати Національне бюро розслідувань. Набирав кращих. Серед перших співробітників був і Гончаров — збирав інформацію, виконував делікатні завдання, готував основу для майбутнього НБР з найкращих силовиків.
У той час тривав другий термін Президента Кучми. Питання наступника висіло в повітрі. Один із головних претендентів — міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Я бачив його часто, і він не приховував амбіцій. Сильний, вольовий, він знищив вуличний рекет, але це була окрема історія.
Далі — зі слів Гончарова. Серпень 2000 року. Голова офісу розповів президентові, що журналіст Ґонґадзе звинувачує його, його сім’ю та оточення в корупції. Не було підкреслено, що звинувачення були на сторінках інтернет-видання, створеного лише два місяці тому і майже невідомого в Україні. Чому він про це доповів — є різні думки. Я притримаюсь французької мудрості — шерше ля фам.
Кучма доручив міністру Кравченку з’ясувати, хто фінансує проєкт. Той віддав наказ начальнику зовнішнього спостереження Пукачу.
Але стеження виявилося грубим. Георгій побачив, що за ним слідкують, і написав заяву Генеральному прокурору, навіть указав номери машин. Прокурор розповів президентові про лист Георгія.
Реакція Кучми: «Професіонали, блядь, навіть слідкувати не вміють» — та вилаяв Кравченка. Що казав після цього міністр Пукачу, можна тільки здогадуватися. Але реакція генерала була як у людини, якій влада дала можливість вирішувати долі людей на свій розсуд. Він задушив журналіста в машині. Не буду розповідати деталі.
До чого вони не були готові — це до того, що суспільство змінилося, журналісти підняли галас. Спікер парламенту Мороз, у якого були президентські амбіції, і я впевнений, що він володів якоюсь інформацією, підтримав журналістів.
Влада не чекала такого резонансу. Почалися відверті фальсифікації. Прокурор Потебенько з трибуни парламенту заявляв: «Ґонґадзе живий, його бачили у Львові».
За словами Гончарова, РНБО доручило йому тихенько розібратися, що сталося насправді.
Через кілька днів ми зустрілися, він виглядав виснаженим:
— Вони навіть не помили машину, яка стояла у дворі МВС, від крові, — повторював.
Він записав на камеру свідчення одного з поліцейських, хто брав участь у вбивстві Георгія. Ця касета стала головною проблемою для керівників МВС, про неї казав Марчук, але вона зникла й так і не стала головним доказом. Далі Ігор зробив так, щоб тіло «випадково» знайшли у Таращанському лісі.
Але ще раніше, спілкуючись з Ігорем, було помітно, що він став іншим. Він натякав, що не тільки НБР, а ще й тісно пов’язаний з ФСБ Росії. Я думав, що це він наводить туман — він любив таке робити, — та не ставився до цього серйозно. Пам’ятаю, як Марчук потрапив в автомобільну аварію, він ішов до нього в лікарню і зі сміхом повідомив, що не треба було занадто відриватися Кириличу від Москви.
Я бачив, що Гончаров виконує делікатні справи, але те, що він почав вбивати, я не знав. Серед жертв були ті, хто образив його сім’ю, і те, як він це робив, показувало, що він отримував задоволення. Допомагали йому інформатори з тюремним минулим.
Так стало відомо поліції про вбивства. Його затримали, і тоді з’ясувалося, що це той, хто має касету «зізнання мента» у справі Ґонґадзе.Ця касета — головний доказ участі поліції у вбивстві Ґонґадзе.
Як розповідав мені офіцер поліції, його катували, вимагаючи віддати касету. Потім навіть були засуджені наглядачі тюрми за ці катування.
1 серпня 2003-го він помер у лікарні швидкої допомоги після вечірнього візиту, як мені сказали, Марчука. Патологоанатом звернув увагу на шви від операцій, які робили Гончарову, але були тільки шви — операцій не було. Того ж дня тіло поспіхом кремували. Слідчий казав, що бачив його мертвим. А мені й досі здається: десь у Ростові Ігор читає цей текст.
Справа Ґонґадзе зруйнувала президентські амбіції Кравченка. Кучма звільнив його з поліції та відправив подалі з Києва. Проєкт НБР був закритий, а Марчука зробили міністром оборони нікому не потрібної армії.
Москва використала ситуацію, щоб дискредитувати Кучму в очах західних країн та закрити намагання увійти до Євросоюзу. Далі з’явилися знамениті плівки.
Офіційне розкриття справи Ґонґадзе відрапортував прокурор Святослав Піскун, не згадавши, що ключові матеріали ґрунтувалися на записках Гончарова.
А 4 березня 2005-го колишній міністр МВС Юрій Кравченко отримав два постріли в голову. Слідство назвало це самогубством.
Можливо, колись про ці події напишуть книгу та знімуть серіал, повний інтриг, загадок та гри секретних служб.Читачів прошу розуміти, що я можу помилятися, бути обманутим та не мати точної інформації. Сприймайте це як версію.
Єфрем ЛУКАЦЬКИЙ
Фото автора
На моїй фотографії, зробленій під час арешту групи бандюків, які вимагали гроші за життя людини, — у білій куртці — капітан міліції щойно створеного відділу боротьби з організованою злочинністю Ігор Гончаров. Його портрет висів на дошці пошани Печерського РВВС: обличчя успішного сищика.
Київський ВБОЗ, де майже з перших днів заснування я проводив багато часу та знайшов друзів, я бував часто. Навіть Новий рік у дуже маленькій компанії я зустрічав на кухні голови управління, легендарного генерала Миколи Піддубного. У підрозділі були кращі, у майбутньому їхні долі склалися по-різному: хтось спився, хтось пішов до російських спецслужб та у бізнес, один став міністром оборони, а інший — головним підозрюваним у справі з діоксином, яким отруїли Ющенка.
Так сталося, що у мене склалися дружні стосунки з Ігорем Гончаровим. Нам завжди було цікаво спілкуватися. Гончаров болісно сприйняв розвал СРСР, не приховував зневаги до корумпованої влади в Москві та Києві. У жовтні 1993-го він зі зброєю захищав парламент у Москві й відходив каналізаційними шахтами. Пізніше він із сміхом показував мені орієнтування на його розшук, розіслане по всій Росії.
З початком війни в Чечні влада в Росії перейшла до КДБ. Українська міліція залишалася прив’язаною до Москви: закриті бази, дані автоматично стікали в «центр» — уже до ФСБ. Ігор натякав на контакти у Москві, ставав обережним.
Між нами не було закритих тем, тільки його очі змінювалися, коли заходила мова про вбивство Гетьмана чи загибель Чорновола. Якось кинув:
— Вбивця Гетьмана був у жіночому одязі. А з Чорноволом… є технології.
На початку 2000-го генерал Євген Марчук, у радянські часи голова КДБ України, почав створювати Національне бюро розслідувань. Набирав кращих. Серед перших співробітників був і Гончаров — збирав інформацію, виконував делікатні завдання, готував основу для майбутнього НБР з найкращих силовиків.
У той час тривав другий термін Президента Кучми. Питання наступника висіло в повітрі. Один із головних претендентів — міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Я бачив його часто, і він не приховував амбіцій. Сильний, вольовий, він знищив вуличний рекет, але це була окрема історія.
Далі — зі слів Гончарова. Серпень 2000 року. Голова офісу розповів президентові, що журналіст Ґонґадзе звинувачує його, його сім’ю та оточення в корупції. Не було підкреслено, що звинувачення були на сторінках інтернет-видання, створеного лише два місяці тому і майже невідомого в Україні. Чому він про це доповів — є різні думки. Я притримаюсь французької мудрості — шерше ля фам.
Кучма доручив міністру Кравченку з’ясувати, хто фінансує проєкт. Той віддав наказ начальнику зовнішнього спостереження Пукачу.
Але стеження виявилося грубим. Георгій побачив, що за ним слідкують, і написав заяву Генеральному прокурору, навіть указав номери машин. Прокурор розповів президентові про лист Георгія.
Реакція Кучми: «Професіонали, блядь, навіть слідкувати не вміють» — та вилаяв Кравченка. Що казав після цього міністр Пукачу, можна тільки здогадуватися. Але реакція генерала була як у людини, якій влада дала можливість вирішувати долі людей на свій розсуд. Він задушив журналіста в машині. Не буду розповідати деталі.
До чого вони не були готові — це до того, що суспільство змінилося, журналісти підняли галас. Спікер парламенту Мороз, у якого були президентські амбіції, і я впевнений, що він володів якоюсь інформацією, підтримав журналістів.
Влада не чекала такого резонансу. Почалися відверті фальсифікації. Прокурор Потебенько з трибуни парламенту заявляв: «Ґонґадзе живий, його бачили у Львові».
За словами Гончарова, РНБО доручило йому тихенько розібратися, що сталося насправді.
Через кілька днів ми зустрілися, він виглядав виснаженим:
— Вони навіть не помили машину, яка стояла у дворі МВС, від крові, — повторював.
Він записав на камеру свідчення одного з поліцейських, хто брав участь у вбивстві Георгія. Ця касета стала головною проблемою для керівників МВС, про неї казав Марчук, але вона зникла й так і не стала головним доказом. Далі Ігор зробив так, щоб тіло «випадково» знайшли у Таращанському лісі.
Але ще раніше, спілкуючись з Ігорем, було помітно, що він став іншим. Він натякав, що не тільки НБР, а ще й тісно пов’язаний з ФСБ Росії. Я думав, що це він наводить туман — він любив таке робити, — та не ставився до цього серйозно. Пам’ятаю, як Марчук потрапив в автомобільну аварію, він ішов до нього в лікарню і зі сміхом повідомив, що не треба було занадто відриватися Кириличу від Москви.
Я бачив, що Гончаров виконує делікатні справи, але те, що він почав вбивати, я не знав. Серед жертв були ті, хто образив його сім’ю, і те, як він це робив, показувало, що він отримував задоволення. Допомагали йому інформатори з тюремним минулим.
Так стало відомо поліції про вбивства. Його затримали, і тоді з’ясувалося, що це той, хто має касету «зізнання мента» у справі Ґонґадзе.Ця касета — головний доказ участі поліції у вбивстві Ґонґадзе.
Як розповідав мені офіцер поліції, його катували, вимагаючи віддати касету. Потім навіть були засуджені наглядачі тюрми за ці катування.
1 серпня 2003-го він помер у лікарні швидкої допомоги після вечірнього візиту, як мені сказали, Марчука. Патологоанатом звернув увагу на шви від операцій, які робили Гончарову, але були тільки шви — операцій не було. Того ж дня тіло поспіхом кремували. Слідчий казав, що бачив його мертвим. А мені й досі здається: десь у Ростові Ігор читає цей текст.
Справа Ґонґадзе зруйнувала президентські амбіції Кравченка. Кучма звільнив його з поліції та відправив подалі з Києва. Проєкт НБР був закритий, а Марчука зробили міністром оборони нікому не потрібної армії.
Москва використала ситуацію, щоб дискредитувати Кучму в очах західних країн та закрити намагання увійти до Євросоюзу. Далі з’явилися знамениті плівки.
Офіційне розкриття справи Ґонґадзе відрапортував прокурор Святослав Піскун, не згадавши, що ключові матеріали ґрунтувалися на записках Гончарова.
А 4 березня 2005-го колишній міністр МВС Юрій Кравченко отримав два постріли в голову. Слідство назвало це самогубством.
Можливо, колись про ці події напишуть книгу та знімуть серіал, повний інтриг, загадок та гри секретних служб.Читачів прошу розуміти, що я можу помилятися, бути обманутим та не мати точної інформації. Сприймайте це як версію.
Єфрем ЛУКАЦЬКИЙ
Фото автора
| Читайте також |
| Коментарі (0) |