ЩЕ 19 днів до весни чи ЛИШЕ 19 днів до весни?

Для помідорно-огірково-перчикових маньяків - ЛИШЕ...

Сьогодні дві маньячки - моя мама та Інна Олешко - не просто мріяли про весну. Годину обговорювали, хто яке насіння купив, як його обробляти, який полив краще, як облаштувати затінення, чому жовтіє листя... А головне: куди потім дівати урожай

Слухала і згадувала, як ми вже в передчутті повномасштабного вторгнення не вірили в це і жартували: та яка війна, нам картоплю саджати треба. Або сміялися, що по зораному к@ц@пів ніхто не пустить. Та й в погребі раділи спочатку, що на закрутках і картоплі проживем.

Аж поки не почало все навколо палати. І вибухи були такі, що шматок в горло не ліз... Втім, я про інше...
Коли ми до травня були не вдома, чи не найголовніша причина, через яку мама з татом хотіли повернутися додому - необроблений город. Так їм було непереносимо, що не встигне картопля вирости, як не посадити у травні. Тож у травні всі ми й повернулися на нашу багатостраждальну Бобровицю. А за тиждень й Інна Олешко примчала з далекої евакуації. Та ще й не сама, а з сотнею помідорної розсади. І город ми посадили. І новий урожай виростили. Та ще й добрий такий. Хоч в те літо 2022 багато розмов було про новий наступ з Білорусі. Але, як сказала мама, треба саджати - невідомо що попереду, а запаси це запаси.

Тож цього року слухала цих двох маньячок і усміхалася.

Ірина ЛОМОНОС