Шанс для Остра
У Чернігівській області малі містечка, які мають славну історію, досі зберігають особливий шарм — хай навіть їх історія понищена і вибита.
Малі містечка, які мають славну історію, досі зберігають особливий шарм — хай навіть їх історія понищена і вибита. Як ось у Острі — місті, з яким пов’язані імена Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого. Місто «на Встрі» (Остер — назва річки) отримало шанс ожити, відкрити друге дихання зі створенням об’єднаної територіальної громади, до якої увійшли 14 населених пунктів із майже вісьмома тисячами мешканців.
Усі новинки — як маленькі чудеса
Голову Остерської громади під час прес-туру «Кращі практики та успіхи Остерської ОТГ», організованого Чернігівським Центром розвитку місцевого самоврядування, ми не застали. А його молодий заступник Андрій Скидан розповів, що громада за державні субвенції відремонтувала школи та дитсадок, полагодила шматок дороги в селі Любечанинові, зробила футбольне поле зі штучним покриттям у гімназії, проводить освітлення... Усі новинки тут сприймаються як маленькі чудеса, адже так уже люди звикли, що коли щось нове і з’являлося, то тільки в райцентрі. До Остра чудеса не доходили.
Подали заявки до Державного фонду регіонального розвитку на фінансування ремонту Будинку культури, на ремонт очисних споруд, планують придбати екскаватор-навантажувач і трактор для ремонту системи водопостачання та й взагалі ремонт застарілого водогону провести — йому вже сорок років. Практично нічого не передбачає об’єднання для маленьких сіл, хіба що буде соціальне таксі для того, щоб старенькі могли приїхати до лікарні чи в центр надання адміністративних послуг. Та й що можна зробити для, скажімо, села Жилин Млинок, де залишилося всього вісім жителів?!
Зате є в остерської громади грандіозні проекти, якими можна й пишатися — це виноградник, що його закладають на деснянському лугу, та природний приватний парк «Беремицьке».
Чи можливо відтворити природу Х століття?
Засновники природного парку «Беремицьке» поставили амбітну мету: відродити тваринний світ Х століття. Таким, яким він був саме в цих місцях. Тому вже й завезли польських коників — тарпанів, які найбільше схожі на тодішніх диких коней. Живуть тут і дикі коти — діє унікальний, можливо, єдиний у світі музей диких котів. Щоправда, музей цей сучасний — жодного експоната, натомість ви можете переглянути кілька фільмів про життя диких котів. Ремигають воли сірої української степової породи, які тут колись були основною тягловою силою. У давніших часах їхніми родичами були дикі тури.
За словами директорки благодійного фонду «Беремицьке Біосфера» Тетяни Ферльовської, з ярів вивезли багато машин побутового сміття, а саму територію довелося зачищати від робінії, що її насадили колгоспи в 1950—1960-х роках. Цю псевдоакацію було завезено до нас з Америки і вона так розрослася, що заглушила природних мешканців — ліщину, березу і навіть сосну. Щоправда, парк починався зі скандалів навколо землі — різними шляхами її викупляли, переоформлювали і, можливо, й досі скарги «ходять» різними інстанціями.
Офіційне відкриття парку відбулося в жовтні 2017 року — за цей час прокладено три туристичні маршрути, збудовано інфраструктуру (конюшні, капітальні загорожі, хліви для тварин та будиночки для туристів), завезено багато звірів. Гуляючи парком, можна побачити вепрів, лосів, європейську лань, муфлона, косулю, десятки видів птахів. Парк має приблизно 500 гектарів, третину з яких облагороджено — є штучні озера, містки над ярами, старослов’янське капище, імітації половецьких чи скіфських скульптур, що їх звуть бабами.
Менеджер з регіонального розвитку благодійного фонду Ростислав Полушвайко розповідає: «Торік урятували лося Аслана, якого ми вигодували молоком. А зовсім нещодавно, буквально тиждень тому, у сусідньому селі Євминка грибники знайшли лосенятко жіночої статі віком приблизно два місяці. Воно помирало й над ним уже кружляли ворони. Ми це лосеня теж забрали, назвали Євою (бо ж із села Євминка) і вигодували. Враховуючи те, що лось — зникаюча в Україні тварина, і до 2050 року, за прогнозами, його може зовсім не стати, ми вирішили реалізувати соціальну програму з відновлення популяції. Створимо розплідник лосів і нащадків Аслана та Єви. Врятовані нами лосі одомашнені й біжать на людей, а це для них небезпечно. Тому вони житимуть у великому вольєрі. А от молодняк випускатимемо в ліс, де в нас ходять уже дві лосиці». Аслана ми провідали — він безбоязно підходить до людей. Протягом двогодинної прогулянки тут можна побачити до десятка видів тварин і 30—40 видів пташок. Із рідкісних є червонокнижні кулик-сорока та чорний лелека.
Парк «Беремицьке» має ще одну амбітну мету — відродити бортництво. Нині вздовж еко-стежок розвісили десяток бортів — розраховують, що рої їх самі знайдуть. А як ні — приманюватимуть пахучими травами. До речі, борті — не нові вироби, а старовинні, що були в ділі у пасічників Житомирщини з півстоліття тому. «Бортний мед уп’ятеро дорожчий за звичайний, — розповідає Ростислав Полушвайко. — Та головне, що бджола потрібна для відновлення екосистеми». Мають намір тут збудувати й хату бортника, де можна буде запалити воскову свічку, а можливо, й викачати її самому з воску.
Музей у маєтку генерала
Щось у цьому є: на одну сторону — стадіон, на другу — музей. А все це були володіння генерал-лейтенанта Солонини, який і заснував Остерський краєзнавчий музей в 1898 році, збудувавши прекрасну дачу і передавши її у вічне та безплатне володіння місту. А вже 1908 року рішенням остерських земців відкрито музей, що звався спершу шкільним музеєм наочних посібників.
Двоповерховий особняк дише старовиною — цьому сприяє камін і кахлі, не кажучи про експонати. Щоправда, занадто багато тут радянського духу — натомість період УНР представлений маленькою експозицією. Немає ані слова про Остерський осередок Народного руху, який свого часу гримів на Чернігівщині. Нема і про давніші часи — скажімо, про те, як остерський староста Филон Кмета розгромив чернігівський гарнізон московських військ. Про видатного мешканця Остра поета Миколу Холодного теж сказано мало — добірка віршів та одненька книжка. Натомість великі експозиції про чуваського поета Мішші Сеспеля вже прибрано. Він саме підпадає під декомунізацію — був міністром юстиції в Чувашії, а на Остерщині вибивав хліб у селян. Тут він і звів рахунки з життям — не тому, що розкаявся, а від хвороби. Повісився на сосні. Вулицю Мішші Сеспеля перейменовано на вулицю Свободи, хоча старі таблички висять. Особливо прикро, що це на вулиці, яка веде до знаменитої Юр’євої божниці.
Виноград і розлучення
Хіба це може бути пов’язаним? Ще й як! Виноградар Леонід Ющенко відповідає на закиди, мовляв, не зміг домовитися з жінкою, щоб не розлучатися, маючи дітей і роки спільного життя: «А з Донбасом Україна змогла домовитися?» Колишня дружина в нього, до речі, з Єнакієвого. Проте причиною розлучення стало не це — 200 сортів винограду, які він виплекав-виняньчив на дачі-городі, жінка вирубала впень.
Пропозиція молодого підприємця Артема Севастьяна разом попрацювати над створенням великого виноградника для Леоніда Ющенка, певно, стала рятівною. Купили два гектари землі в чоловіка, якому вона була виділена під особисте селянське господарство, і заклали виноградник. Точніше — ще й зараз закладають: коли ми приїхали — чекали на садіння яскраво-зелені чубуки. Ями для них стоять по півроку, далі, крім поливу, ще й прикривають мульчею — сіном. Добрива — лише перегній і деревний попіл. Усе за правилами. Ще й заклали яблунево-грушевий сад.
Запитую в Артема Севастьяна — коли ж виноградник дасть віддачу, якщо перший урожай з’явиться максимум на третій рік. Каже: «У мене є ще бізнес — кав’ярні і поліграфія. Тому звідти вкладаю сюди, а тут чекаю прибутку хіба на шостий рік». Ризиковані хлопці! Та й сама справа — виноградник на півночі України — річ доволі незвична. Артем Севастьян каже: «Клімат змінюється — майже на 200 кілометрів посунулися кліматичні зони, і в нас цілком можна вирощувати ті сорти, які ми знаємо лише з Криму». В остерських виноградарів уже закладено майже двісті сортів, із них сто — винні. Їх не зупиняє й те, що відшкодування державою для виноградників не передбачено на такому рівні, як для садівництва. «Ну, не може чиновник зрозуміти — як це на півночі України вирощувати виноград!» — сміється Артем Севастьян, депутат Остерської міської ради.
Засновники виноградної плантації Леонід Ющенко та Артем Севастьян (зліва направо) розповідають про свої плани журналістам із Чернігова.
Недалеко — Десна, а поруч — розкішні луги, на яких похитуються під вітром польові півники, а стежкою неспішно трюхикає лисиця. Місце, де можна не тільки вирощувати виноград, а й гоїти душу.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото Віктора КОШМАЛА
Малі містечка, які мають славну історію, досі зберігають особливий шарм — хай навіть їх історія понищена і вибита. Як ось у Острі — місті, з яким пов’язані імена Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого. Місто «на Встрі» (Остер — назва річки) отримало шанс ожити, відкрити друге дихання зі створенням об’єднаної територіальної громади, до якої увійшли 14 населених пунктів із майже вісьмома тисячами мешканців.
Усі новинки — як маленькі чудеса
Голову Остерської громади під час прес-туру «Кращі практики та успіхи Остерської ОТГ», організованого Чернігівським Центром розвитку місцевого самоврядування, ми не застали. А його молодий заступник Андрій Скидан розповів, що громада за державні субвенції відремонтувала школи та дитсадок, полагодила шматок дороги в селі Любечанинові, зробила футбольне поле зі штучним покриттям у гімназії, проводить освітлення... Усі новинки тут сприймаються як маленькі чудеса, адже так уже люди звикли, що коли щось нове і з’являлося, то тільки в райцентрі. До Остра чудеса не доходили.
Подали заявки до Державного фонду регіонального розвитку на фінансування ремонту Будинку культури, на ремонт очисних споруд, планують придбати екскаватор-навантажувач і трактор для ремонту системи водопостачання та й взагалі ремонт застарілого водогону провести — йому вже сорок років. Практично нічого не передбачає об’єднання для маленьких сіл, хіба що буде соціальне таксі для того, щоб старенькі могли приїхати до лікарні чи в центр надання адміністративних послуг. Та й що можна зробити для, скажімо, села Жилин Млинок, де залишилося всього вісім жителів?!
Зате є в остерської громади грандіозні проекти, якими можна й пишатися — це виноградник, що його закладають на деснянському лугу, та природний приватний парк «Беремицьке».
Чи можливо відтворити природу Х століття?
Засновники природного парку «Беремицьке» поставили амбітну мету: відродити тваринний світ Х століття. Таким, яким він був саме в цих місцях. Тому вже й завезли польських коників — тарпанів, які найбільше схожі на тодішніх диких коней. Живуть тут і дикі коти — діє унікальний, можливо, єдиний у світі музей диких котів. Щоправда, музей цей сучасний — жодного експоната, натомість ви можете переглянути кілька фільмів про життя диких котів. Ремигають воли сірої української степової породи, які тут колись були основною тягловою силою. У давніших часах їхніми родичами були дикі тури.
За словами директорки благодійного фонду «Беремицьке Біосфера» Тетяни Ферльовської, з ярів вивезли багато машин побутового сміття, а саму територію довелося зачищати від робінії, що її насадили колгоспи в 1950—1960-х роках. Цю псевдоакацію було завезено до нас з Америки і вона так розрослася, що заглушила природних мешканців — ліщину, березу і навіть сосну. Щоправда, парк починався зі скандалів навколо землі — різними шляхами її викупляли, переоформлювали і, можливо, й досі скарги «ходять» різними інстанціями.
Офіційне відкриття парку відбулося в жовтні 2017 року — за цей час прокладено три туристичні маршрути, збудовано інфраструктуру (конюшні, капітальні загорожі, хліви для тварин та будиночки для туристів), завезено багато звірів. Гуляючи парком, можна побачити вепрів, лосів, європейську лань, муфлона, косулю, десятки видів птахів. Парк має приблизно 500 гектарів, третину з яких облагороджено — є штучні озера, містки над ярами, старослов’янське капище, імітації половецьких чи скіфських скульптур, що їх звуть бабами.
Менеджер з регіонального розвитку благодійного фонду Ростислав Полушвайко розповідає: «Торік урятували лося Аслана, якого ми вигодували молоком. А зовсім нещодавно, буквально тиждень тому, у сусідньому селі Євминка грибники знайшли лосенятко жіночої статі віком приблизно два місяці. Воно помирало й над ним уже кружляли ворони. Ми це лосеня теж забрали, назвали Євою (бо ж із села Євминка) і вигодували. Враховуючи те, що лось — зникаюча в Україні тварина, і до 2050 року, за прогнозами, його може зовсім не стати, ми вирішили реалізувати соціальну програму з відновлення популяції. Створимо розплідник лосів і нащадків Аслана та Єви. Врятовані нами лосі одомашнені й біжать на людей, а це для них небезпечно. Тому вони житимуть у великому вольєрі. А от молодняк випускатимемо в ліс, де в нас ходять уже дві лосиці». Аслана ми провідали — він безбоязно підходить до людей. Протягом двогодинної прогулянки тут можна побачити до десятка видів тварин і 30—40 видів пташок. Із рідкісних є червонокнижні кулик-сорока та чорний лелека.
Парк «Беремицьке» має ще одну амбітну мету — відродити бортництво. Нині вздовж еко-стежок розвісили десяток бортів — розраховують, що рої їх самі знайдуть. А як ні — приманюватимуть пахучими травами. До речі, борті — не нові вироби, а старовинні, що були в ділі у пасічників Житомирщини з півстоліття тому. «Бортний мед уп’ятеро дорожчий за звичайний, — розповідає Ростислав Полушвайко. — Та головне, що бджола потрібна для відновлення екосистеми». Мають намір тут збудувати й хату бортника, де можна буде запалити воскову свічку, а можливо, й викачати її самому з воску.
Музей у маєтку генерала
Щось у цьому є: на одну сторону — стадіон, на другу — музей. А все це були володіння генерал-лейтенанта Солонини, який і заснував Остерський краєзнавчий музей в 1898 році, збудувавши прекрасну дачу і передавши її у вічне та безплатне володіння місту. А вже 1908 року рішенням остерських земців відкрито музей, що звався спершу шкільним музеєм наочних посібників.
Двоповерховий особняк дише старовиною — цьому сприяє камін і кахлі, не кажучи про експонати. Щоправда, занадто багато тут радянського духу — натомість період УНР представлений маленькою експозицією. Немає ані слова про Остерський осередок Народного руху, який свого часу гримів на Чернігівщині. Нема і про давніші часи — скажімо, про те, як остерський староста Филон Кмета розгромив чернігівський гарнізон московських військ. Про видатного мешканця Остра поета Миколу Холодного теж сказано мало — добірка віршів та одненька книжка. Натомість великі експозиції про чуваського поета Мішші Сеспеля вже прибрано. Він саме підпадає під декомунізацію — був міністром юстиції в Чувашії, а на Остерщині вибивав хліб у селян. Тут він і звів рахунки з життям — не тому, що розкаявся, а від хвороби. Повісився на сосні. Вулицю Мішші Сеспеля перейменовано на вулицю Свободи, хоча старі таблички висять. Особливо прикро, що це на вулиці, яка веде до знаменитої Юр’євої божниці.
Виноград і розлучення
Хіба це може бути пов’язаним? Ще й як! Виноградар Леонід Ющенко відповідає на закиди, мовляв, не зміг домовитися з жінкою, щоб не розлучатися, маючи дітей і роки спільного життя: «А з Донбасом Україна змогла домовитися?» Колишня дружина в нього, до речі, з Єнакієвого. Проте причиною розлучення стало не це — 200 сортів винограду, які він виплекав-виняньчив на дачі-городі, жінка вирубала впень.
Пропозиція молодого підприємця Артема Севастьяна разом попрацювати над створенням великого виноградника для Леоніда Ющенка, певно, стала рятівною. Купили два гектари землі в чоловіка, якому вона була виділена під особисте селянське господарство, і заклали виноградник. Точніше — ще й зараз закладають: коли ми приїхали — чекали на садіння яскраво-зелені чубуки. Ями для них стоять по півроку, далі, крім поливу, ще й прикривають мульчею — сіном. Добрива — лише перегній і деревний попіл. Усе за правилами. Ще й заклали яблунево-грушевий сад.
Запитую в Артема Севастьяна — коли ж виноградник дасть віддачу, якщо перший урожай з’явиться максимум на третій рік. Каже: «У мене є ще бізнес — кав’ярні і поліграфія. Тому звідти вкладаю сюди, а тут чекаю прибутку хіба на шостий рік». Ризиковані хлопці! Та й сама справа — виноградник на півночі України — річ доволі незвична. Артем Севастьян каже: «Клімат змінюється — майже на 200 кілометрів посунулися кліматичні зони, і в нас цілком можна вирощувати ті сорти, які ми знаємо лише з Криму». В остерських виноградарів уже закладено майже двісті сортів, із них сто — винні. Їх не зупиняє й те, що відшкодування державою для виноградників не передбачено на такому рівні, як для садівництва. «Ну, не може чиновник зрозуміти — як це на півночі України вирощувати виноград!» — сміється Артем Севастьян, депутат Остерської міської ради.
Засновники виноградної плантації Леонід Ющенко та Артем Севастьян (зліва направо) розповідають про свої плани журналістам із Чернігова.
Недалеко — Десна, а поруч — розкішні луги, на яких похитуються під вітром польові півники, а стежкою неспішно трюхикає лисиця. Місце, де можна не тільки вирощувати виноград, а й гоїти душу.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото Віктора КОШМАЛА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |