Саваот

Бог входить до кабінету — сідає за Telegram.
Навколо — великі стоси петицій і телеграм.
У месенджер безперервно сигналять нові й нові:
«От як же, — бурчить Всевишній, — дратують голосові!»

Бог слухає, Бог прощає мільйони людських імен,
У відповідь відправляє наліпку чи свіжий мем.
Комусь посилає сонце, комусь посилає сніг.
Заходить в TikTok почути веселий дитячий сміх.

Бог втомлюється від хейту, взаємно-гірких образ:
«Забанити б їх... Ну добре, прощаю останній раз...»
Та раптом, усе гучніше, воланням юрби немов,
Вчувається українська із хаосу різних мов.

Вчуваються крики, зойки, сирени розбитих міст.
Приходять розмиті фото: «Увага: чутливий вміст!»
На лінзах Господніх — зблиски, тремтіння в Його руці:
Лиш кров і вогонь, і гуркіт, і вибухи, і мерці...

В очах виступають сльози, стікають за комірець,
Аж поки екран не гасне, розряджений нанівець.
Бог довго сидить у кріслі і поглядом крізь пенсне
Все дивиться у нікуди, лиш дивиться і усе...

...Тоді Бог бере відпустку від спішних небесних справ,
Напучує херувима, щоб мудро всім керував.
У пеклі дає накази: «Готуйте найглибше дно:
Куди б не тікав антихрист, він буде тут все одно».

Приходить Господь додому, кладе на комод ключі,
Знаходить листок паперу, що Син залиши́в, йдучи.
Читає: «Оскільки, Батьку — час болю і темноти,
Я мушу зійти додолу і трохи допомогти.

Недужі, нагі, голодні, що втратили власний дім...
Любові немає більше, ніж душу віддати їм.
Оскільки, Я ще й Людина, це дуже гнітить Мене.
Хоча Ти і Сам це знаєш, з Тобою-бо Ми — одне.

До речі, дзвонив Втішитель з відрядження на землі,
Що шоста частина світу вже точно лежить у злі».
Господь піднімає очі, у дзеркалі бачить рух:
Пліч-о-пліч позаду Нього з'являються Син і Дух.

Кивнувши, Господь виймає Свій піксельний камуфляж,
Взуває високі берці, шнурує доверху аж.
Знімає з глибин горища запилену AWM,
Цитує, що буде з тими, хто в гості іде з мечем.

Виходить за браму неба, ступає у дим і бруд,
Вдихає невір'я, гордість, жадобу, злобу і блуд.
Вдихає гіркі страждання і горя їдкий полин.
Повз Нього проходять люди, як тіні на тлі руїн.

Ось — лікар заводить серце, рятуючи малюка.
Господь впізнає Ісуса за стигмами на руках.
Ось — старець втішає жінку, обнявши її, сумну.
Бог бачить, як сходить Голуб на дідову сивину.

Господь дістається фронту, займає найвищий горб.
Знаходить в приціл одну із неситих бридких утроб.
І тисне гачок без хиби, і чується тихий хруст,
Коли набирає швидкість вогонь із Господніх вуст.

Солдати жартують: «Видно, хтось б'є ворогів з висот!»
«Аякже, — Господь говорить, — на те Я і Саваот!».

Дмитро ДОВБИШ