Саша з Мелітополя

«Слава Украіні?» - не привітався, а сказати б запитально звернувся хлопець, на виході з метро. «Героям слава!», - відповіла ствердно. «Я на сумці стрічку помітив, - пояснив хлопчина. - Ви не допоможете? У мене телефон розрядився. Мушу попередити друга, що вже йду». Оскільки незнайомець не нагадував телефонного крадія, повагавшись, погодилася подзвонити комусь невідомому й повідомити, що «Саша скоро буде».

Хлопчина виявився балакучий, то за 10 хвилин, поки дійшла додому, встигла почути про поляка, який за роботу не розрахувався, та ще купу всього. «Маєте папери?» - поцікавився попутник. «Звичайно ж, - кажу, - а Ви? Навчаєтеся?»

Хлопець завагався, відвів очі, і в мене ледь не зірвалося з язика: «Перечікуєте, поки війна скінчиться?»
Стрималася, на щастя, бо хто я така, щоб людей судити? Ніхто не знає чужих обставин. Та й не треба, мабуть, на фронті тих, хто боіться зброі, смерті, крові...

«Ви, певне, з церкви повертаєтеся?» - перервав хлопчина паузу. «З благодійного пікніка», - кажу. «На що збирали?» Пояснила, що на літній відпочинок дітей - сиріт війни. «Я сам виріс без батька, зараз без роботи, але прошу - передайте отим людям, що дітей зустрічатимуть...» Хлопець витяг з кишені 5 євро. «Хоча б на цукерки», - ніби вибачився. «Я -Саша, Саша з Мелітополя», - додав незнайомець і розчинився в темряві.

Алла ЛАЗАРЄВА