Сандормох: вбивство нашого забутого земляка
Про нього практично забули, а повернулося ім'я вбитого комуністами нашого земляка зі Стародубщини завдяки його знаймству з ...Лєніним.
Петро Дятлів народився 13 лютого 1883 року в повітовому місті Стародуб Чернігівської губернії в сім’ї потомствених ремісників. З шести років довелося пізнати чималих злигоднів: після смерті Дятліва-старшого господарство перейшло до зведеного брата Андрія, дружина якого виставила Петю і його матір за поріг дому. Син не завдавав матері, єдиній близькій йому людині, великих клопотів: допомагав у господарстві і був одним із найкращих учнів початкової школи. На здібного хлопчака звернули увагу і рекомендували в Ніжинську гімназію. Коло нових знайомих, освітні гуртки, редагування гімназичного рукописного журналу, за яке взявся Дятлів, захопили його. За відмінну успішність Петра заохотили стипендією, безкоштовними підручниками та формою. Пам’ятаючи, як тяжко доводиться неписьменній селянці без свого кутка в Стародубі, Петро в 11 років став заробляти репетиторством і пересилав матері відкладені «стипендіальні гроші». Це дало їй змогу придбати власне житло, про що через роки з теплотою згадував Петро Юрійович. Саме материнський дім асоціювався у нього з батьківщиною, Україною.
З 1901 року золотий медаліст Петро Дятлів навчався в Московському університеті, після закінчення якого мав намір здобути другий фах — гірничого інженера. Але, потрапивши у хвилю революційного руху, першокурсник на якийсь час забув про навчання. У лютому 1902 року його революційну «десятку» у повному складі арештували й допровадили в Бутирську в’язницю. Ректорат повідомив вільнодумцям про виключення з університету із позбавленням права продовження навчання у вузах. Але й за тюремними стінами молоді бунтарі не втрачали цілковитого самовладання: оголосили себе студентами вільного університету з виборним ректором, випускали стінгазету, проводили дискусії та демонстрації. Незабаром начальство похмурих Бутирок позбулося невгамовних підопічних, розіславши їх по різних в’язницях. Через півроку після арешту Дятлів був звільнений із глухівської в’язниці і повернувся до Ніжина.
Молодий чоловік із «вовчим білетом» зовсім не скидався на такого, що розкаявся, і змінювати рід діяльності не збирався. Петро Дятлів вступив до Петербурзького політехнікуму, де й продовжив революційну роботу відразу в двох напрямах: у соціал-демократичному гуртку й українському товаристві «Громада». Дирекція прийняла рішення про виключення заколотників (разом із Дятлівим вигнали і майбутнього воєначальника Михайла Фрунзе), в обгрунтованості якого ніхто не сумнівався: серед студентів вони були надто помітними постатями.
Коло знайомих помітно розширилося в Полтаві, де Дятлів, добираючи рукописи для «Соціал-демократа», спілкувався з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Михайлом Коцюбинським.
Після чергового арешту царський уряд вислав Дятліва на три роки в Архангельську губернію, пом’якшивши вирок заміною на виїзд за кордон.
Закордон Дятліву пішов на користь. У Цюріху він зблизився з представниками «російської революційної колонії», в Австрії закінчив філософсько-державно-науковий факультет Віденського університету, у Празі здобув диплом інженера й одружився з чешкою, у них народилося троє дітей. Для утримання великого сімейства потрібні були кошти, і Петро хапався за будь-яку чорнову роботу. Але популярність йому принесли література, переклади Готфріда Келлера, Божени Нємцової, Алоїса Їрасека. Крім того, він готував до публікації партійні документи, листувався з Леніним, в «Правде» опублікував переклад «Досвітніх вогнів» Лесі Українки і некролог українській поетесі.
Для російськомовних військовополонених він підготував серію книг «Библиотека пленника. Образцы украинской литературы» із перекладами Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Ольги Кобилянської, розповсюджував портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки.
Незабаром Петро Дятлів став повноправним співробітником радянського диппредставництва в Берліні. На користь призначення були знання європейських мов, особисті зв’язки, напрацьовані в роки еміграції. Але реалізувати потенціал не вдалося: коли український Червоний Хрест направив його до Лондона, Великобританія відмовила у в’їзді.
З липня 1924 року Дятлів працював у добре знайомій йому Празі. Якось у розмові з повпредом Антоновим-Овсєєнком Дятлів поділився спогадами про Україну. Той правильно зрозумів Петра Юрійовича, і в січні 1925 року на Дятліва прийшов виклик. Його дружина до кінця своїх днів залишалася в столиці Чехії. Дятлів миттєво зібрався в дорогу, але тепер уже польські чиновники не дали йому візи. Окружною дорогою через Берлін, Ригу і Москву він добрався до Харкова.
У столиці радянської України Петро Дятлів займався викладацькою діяльністю і редакторською роботою. У республіканських видавництвах вийшли його переклади української художньої прози, спеціальної літератури: «Курс політекономії» Кона, «Соціологія мистецтва» Фріче. Сім перевидань витримав перекладений ним підручник «Елементарна геометрія» Андрія Кисельова.
Ще 1929 року проробка по партійній лінії персональної справи закінчилася суворою доганою «за ідеологічну невитриманість у боротьбі з троцькізмом і хитання в боротьбі із шумськізмом, за пасування перед труднощами на хлібозаготівлі і за неправильне політичне висвітлення свого революційного минулого». Це рішення було скасоване, але в січні 1933-го все повторилося. Дятліва звільнили з інституту, родина залишилася без засобів до існування. Після тривалих пошуків удалося попередньо домовитися про посаду коректора на книжковій фабриці імені Петровського. Але вийти на роботу не встиг: у ніч із 22 на 23 березня його арештували працівники секретно-політичного відділу ДПУ УРСР за приналежність до контрреволюційної організації «УВО». На слідстві Петро Дятлів спростував усі необгрунтовані обвинувачення і винним себе не визнав. Про те, як нелегко було це зробити, Дятлів згадував у Соловецькому таборі особливого призначення, де за рішенням «трійки» він відбував п’ятирічний строк ув’язнення: «Мене теж лякали розстрілом, але я від цього сміявся. Що це я за більшовик, що може так міркувати. Я тому і не пишу про помилування, щоб просити про помилування, потрібно колись зробити злочин».
Швидше за все, Петро Дятлів до останнього моменту не знав, що 9 жовтня 1937 року особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області було ухвалене рішення про розстріл 265 в’язнів Свірського, колишнього Соловецького, табору. У розстрільному списку було і його ім’я. В урочищі Сандормох, що за 16 кілометрів від Медвежьєгорська, П.Дятлів був розстріляний і таємно похований 3 листопада 1937 року.
Підготовлено за статтею Ігоря Шуйського
Петро Дятлів народився 13 лютого 1883 року в повітовому місті Стародуб Чернігівської губернії в сім’ї потомствених ремісників. З шести років довелося пізнати чималих злигоднів: після смерті Дятліва-старшого господарство перейшло до зведеного брата Андрія, дружина якого виставила Петю і його матір за поріг дому. Син не завдавав матері, єдиній близькій йому людині, великих клопотів: допомагав у господарстві і був одним із найкращих учнів початкової школи. На здібного хлопчака звернули увагу і рекомендували в Ніжинську гімназію. Коло нових знайомих, освітні гуртки, редагування гімназичного рукописного журналу, за яке взявся Дятлів, захопили його. За відмінну успішність Петра заохотили стипендією, безкоштовними підручниками та формою. Пам’ятаючи, як тяжко доводиться неписьменній селянці без свого кутка в Стародубі, Петро в 11 років став заробляти репетиторством і пересилав матері відкладені «стипендіальні гроші». Це дало їй змогу придбати власне житло, про що через роки з теплотою згадував Петро Юрійович. Саме материнський дім асоціювався у нього з батьківщиною, Україною.
З 1901 року золотий медаліст Петро Дятлів навчався в Московському університеті, після закінчення якого мав намір здобути другий фах — гірничого інженера. Але, потрапивши у хвилю революційного руху, першокурсник на якийсь час забув про навчання. У лютому 1902 року його революційну «десятку» у повному складі арештували й допровадили в Бутирську в’язницю. Ректорат повідомив вільнодумцям про виключення з університету із позбавленням права продовження навчання у вузах. Але й за тюремними стінами молоді бунтарі не втрачали цілковитого самовладання: оголосили себе студентами вільного університету з виборним ректором, випускали стінгазету, проводили дискусії та демонстрації. Незабаром начальство похмурих Бутирок позбулося невгамовних підопічних, розіславши їх по різних в’язницях. Через півроку після арешту Дятлів був звільнений із глухівської в’язниці і повернувся до Ніжина.
Молодий чоловік із «вовчим білетом» зовсім не скидався на такого, що розкаявся, і змінювати рід діяльності не збирався. Петро Дятлів вступив до Петербурзького політехнікуму, де й продовжив революційну роботу відразу в двох напрямах: у соціал-демократичному гуртку й українському товаристві «Громада». Дирекція прийняла рішення про виключення заколотників (разом із Дятлівим вигнали і майбутнього воєначальника Михайла Фрунзе), в обгрунтованості якого ніхто не сумнівався: серед студентів вони були надто помітними постатями.
Коло знайомих помітно розширилося в Полтаві, де Дятлів, добираючи рукописи для «Соціал-демократа», спілкувався з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Михайлом Коцюбинським.
Після чергового арешту царський уряд вислав Дятліва на три роки в Архангельську губернію, пом’якшивши вирок заміною на виїзд за кордон.
Закордон Дятліву пішов на користь. У Цюріху він зблизився з представниками «російської революційної колонії», в Австрії закінчив філософсько-державно-науковий факультет Віденського університету, у Празі здобув диплом інженера й одружився з чешкою, у них народилося троє дітей. Для утримання великого сімейства потрібні були кошти, і Петро хапався за будь-яку чорнову роботу. Але популярність йому принесли література, переклади Готфріда Келлера, Божени Нємцової, Алоїса Їрасека. Крім того, він готував до публікації партійні документи, листувався з Леніним, в «Правде» опублікував переклад «Досвітніх вогнів» Лесі Українки і некролог українській поетесі.
Для російськомовних військовополонених він підготував серію книг «Библиотека пленника. Образцы украинской литературы» із перекладами Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Ольги Кобилянської, розповсюджував портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки.
Незабаром Петро Дятлів став повноправним співробітником радянського диппредставництва в Берліні. На користь призначення були знання європейських мов, особисті зв’язки, напрацьовані в роки еміграції. Але реалізувати потенціал не вдалося: коли український Червоний Хрест направив його до Лондона, Великобританія відмовила у в’їзді.
З липня 1924 року Дятлів працював у добре знайомій йому Празі. Якось у розмові з повпредом Антоновим-Овсєєнком Дятлів поділився спогадами про Україну. Той правильно зрозумів Петра Юрійовича, і в січні 1925 року на Дятліва прийшов виклик. Його дружина до кінця своїх днів залишалася в столиці Чехії. Дятлів миттєво зібрався в дорогу, але тепер уже польські чиновники не дали йому візи. Окружною дорогою через Берлін, Ригу і Москву він добрався до Харкова.
У столиці радянської України Петро Дятлів займався викладацькою діяльністю і редакторською роботою. У республіканських видавництвах вийшли його переклади української художньої прози, спеціальної літератури: «Курс політекономії» Кона, «Соціологія мистецтва» Фріче. Сім перевидань витримав перекладений ним підручник «Елементарна геометрія» Андрія Кисельова.
Ще 1929 року проробка по партійній лінії персональної справи закінчилася суворою доганою «за ідеологічну невитриманість у боротьбі з троцькізмом і хитання в боротьбі із шумськізмом, за пасування перед труднощами на хлібозаготівлі і за неправильне політичне висвітлення свого революційного минулого». Це рішення було скасоване, але в січні 1933-го все повторилося. Дятліва звільнили з інституту, родина залишилася без засобів до існування. Після тривалих пошуків удалося попередньо домовитися про посаду коректора на книжковій фабриці імені Петровського. Але вийти на роботу не встиг: у ніч із 22 на 23 березня його арештували працівники секретно-політичного відділу ДПУ УРСР за приналежність до контрреволюційної організації «УВО». На слідстві Петро Дятлів спростував усі необгрунтовані обвинувачення і винним себе не визнав. Про те, як нелегко було це зробити, Дятлів згадував у Соловецькому таборі особливого призначення, де за рішенням «трійки» він відбував п’ятирічний строк ув’язнення: «Мене теж лякали розстрілом, але я від цього сміявся. Що це я за більшовик, що може так міркувати. Я тому і не пишу про помилування, щоб просити про помилування, потрібно колись зробити злочин».
Швидше за все, Петро Дятлів до останнього моменту не знав, що 9 жовтня 1937 року особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області було ухвалене рішення про розстріл 265 в’язнів Свірського, колишнього Соловецького, табору. У розстрільному списку було і його ім’я. В урочищі Сандормох, що за 16 кілометрів від Медвежьєгорська, П.Дятлів був розстріляний і таємно похований 3 листопада 1937 року.
Підготовлено за статтею Ігоря Шуйського
| Читайте також |
| Коментарі (0) |