Російські святі: Філіп, митрополит московський
Один чернігівський журналіст розповідав, як у Польщі зустрілися двоє росіян - емігрантів і вони не розмовляли між собою. Бо одного прізвище – Количев, а другого – Скуратов…. Нащадки Філіпа Количева і Малюти Скуратова через століття після своїх предків не розмовляють і досі. Бо Малюта Скуратов за наказом московського царя Івана Грозного задушив подушкою митрополита Філіпа Количева…
Количеви – багатий новгородський рід та юний Фьодор (світське ім’я майбутнього митрополита) при вступі до чернеців Соловецького монастиря приховав це. Відкрилося тільки при поставленні його в ігумени. Соловецький монастир розростається, стає центром господарського і культурного життя півночі.
Але нагадаємо який то був час. Ніл Сорський, за словами видатного історика Георгія Федотова, єдиний святий на Московщині, який проповідував «умноє дєланіє», зате його злісний суперник Йосиф Волоколамський палив єретиків, як він їх називав, казав, що воля государя і воля Божа – то єдино і відзначався саме захланністю, так далекою від християнства… .На жаль, Московія пішла не за Нілом, а за Йосифом…
У московській темниці загинув новгород- сіверський князь Василь Шемячич, внук Шемяки. Псков і Новгород втратили свої вольності – Іван Грозний палив Новгород ради наживи і кривавої, садистської насолоди. Або ще про нрави Московщини: «Опалися царь Иван Васильевич на архиепископа новгородского Леонида и взя к Москве и сан на нем оборвал и в медведко ошив, собаками затравил». Бачте, як ніжно московіти пишуть – «медведко». Тобто в шкуру ведмежу архієпископа зашив і собаки того порвали…
Коли ж прийшов час сутички митрополита Філіпа з царем- садистом, його опричники вхопили під час служби, зідрали облачення, вдягли якусь рванину і повезли, б’ючи мітлами. Мітлами, господа! Суцільна дияволіада у тій «канонічєской» Москві! А народ традиційно лише плакав, адже московіти ніколи проти царя бунтувати не сміли. Цар посилає ув’язненому Філіпу голову одного з його родичів, Количева. Той цілує голову страждальця.
Доки митрополита тримають в темниці, Іван Лютий вбиває з усім сімейством двоюрідного брата, князя Владіміра Старицького, громить всі міста між Москвою і Новгородом – психічно хворого продовжували вважати царем. Далі, громлячи Твєрь, цар згадує про в’язня – митрополита і Малюта душить його подушкою, кажучи, що той від чаду в келії задихнувся.
«Весь народ був не тільки жертвою царя Івана, але й співучасником його злочинів» - виносить присуд історик Георгій Федотов. Далі цитата без перекладу: «Смерть мученика могла бы бить искупительной жертвой, спасающей родину, если бы родина приняла ее, учавствовала в ней. Этого не случилось. И кров св.. Филиппа переполнила до краев уже полную чашу грехов русской (читайте – московської! – авт..) земли. Ее падение сделалось духовно и морально неотвратимо. … Православное царство без правды есть труп»
Між іншим, нині на Росії широко розливається єресь вшанування Івана Грозного, десь в Орлі чи Липецьку навіть пам'ятник поставили. Не Філіпу - царю! І Російська церква мовчить...
Василь ЧЕПУРНИЙ
Количеви – багатий новгородський рід та юний Фьодор (світське ім’я майбутнього митрополита) при вступі до чернеців Соловецького монастиря приховав це. Відкрилося тільки при поставленні його в ігумени. Соловецький монастир розростається, стає центром господарського і культурного життя півночі.
Але нагадаємо який то був час. Ніл Сорський, за словами видатного історика Георгія Федотова, єдиний святий на Московщині, який проповідував «умноє дєланіє», зате його злісний суперник Йосиф Волоколамський палив єретиків, як він їх називав, казав, що воля государя і воля Божа – то єдино і відзначався саме захланністю, так далекою від християнства… .На жаль, Московія пішла не за Нілом, а за Йосифом…
У московській темниці загинув новгород- сіверський князь Василь Шемячич, внук Шемяки. Псков і Новгород втратили свої вольності – Іван Грозний палив Новгород ради наживи і кривавої, садистської насолоди. Або ще про нрави Московщини: «Опалися царь Иван Васильевич на архиепископа новгородского Леонида и взя к Москве и сан на нем оборвал и в медведко ошив, собаками затравил». Бачте, як ніжно московіти пишуть – «медведко». Тобто в шкуру ведмежу архієпископа зашив і собаки того порвали…
Коли ж прийшов час сутички митрополита Філіпа з царем- садистом, його опричники вхопили під час служби, зідрали облачення, вдягли якусь рванину і повезли, б’ючи мітлами. Мітлами, господа! Суцільна дияволіада у тій «канонічєской» Москві! А народ традиційно лише плакав, адже московіти ніколи проти царя бунтувати не сміли. Цар посилає ув’язненому Філіпу голову одного з його родичів, Количева. Той цілує голову страждальця.
Доки митрополита тримають в темниці, Іван Лютий вбиває з усім сімейством двоюрідного брата, князя Владіміра Старицького, громить всі міста між Москвою і Новгородом – психічно хворого продовжували вважати царем. Далі, громлячи Твєрь, цар згадує про в’язня – митрополита і Малюта душить його подушкою, кажучи, що той від чаду в келії задихнувся.
«Весь народ був не тільки жертвою царя Івана, але й співучасником його злочинів» - виносить присуд історик Георгій Федотов. Далі цитата без перекладу: «Смерть мученика могла бы бить искупительной жертвой, спасающей родину, если бы родина приняла ее, учавствовала в ней. Этого не случилось. И кров св.. Филиппа переполнила до краев уже полную чашу грехов русской (читайте – московської! – авт..) земли. Ее падение сделалось духовно и морально неотвратимо. … Православное царство без правды есть труп»
Між іншим, нині на Росії широко розливається єресь вшанування Івана Грозного, десь в Орлі чи Липецьку навіть пам'ятник поставили. Не Філіпу - царю! І Російська церква мовчить...
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |