Головна › Новини › ПОДІЇ
Простіть невігластво земляків, професорко Русова!
30-Бер-18 586 0.0 0
У Чернігові розгорівся черговий скандал. Цього разу довкола імені Софії Русової.

Редактор тамтешньої популярної Інтернет-газети «Сіверщина», відомий просвітянин Василь Чепурний підняв перед владою, учергове, питання про достойне пошанування пам’яті видатної українки. На його думку, у найкращий спосіб це можна було б зробити, присвоївши ім’я Русової (або родини Русових) головній бібліотеці області, яку вона із чоловіком Олександром та ще кількома однодумцями засновувала 140 літ тому.

У публікації йшлося про безглуздість увічнення в назві цього важливого просвітницького осередку краю накинутого окупаційною російською владою ще 1922 року імені людини, яка не мало жодного відношення ні до Чернігова зокрема, ні до української культури, книги в цілому, - високопосадового чиновника Російської імперії й письменника за сумісництвом Володимира Короленка.

Як зазвичай буває в такій ситуації, відразу знайшлися дуже крикливі й нетерпимі до не суголосних їхньому менталітету думок захисники російського духу.

Про «буржуазну націоналістку» із «ситого Заходу» в інтерпретації бібліотечних працівників.
Прикро, але більшість із нас уже звикає до такої тривожної тенденції: як тільки українці, в себе вдома, проявляють бодай найменші потуги до подолання набутого принизливого комплексу хохла-малороса, як тільки активізуються спроби національно свідомої інтелектуальної еліти пізнати і ствердити в свідомості пересічних українців справжніх, а не нав’язаних ззовні героїв нації, - відразу ж виникає, ніби диригований чиєюсь невидимою рукою, шалений, прямий чи опосередкований, спротив.

Однак у цій ситуації незвичним є те, що захищати Короленка в Чернігові стали не обиватителі, яким, зрештою, все одно з тими іменами чи перейменуваннями, а… працівники самої бібліотеки з її керівництвом на чолі. Отож, інтелігенція, нібито еліта нації.

У цьому контексті напрошується для обговорення проблема консерватизму, а то й неприхованої антиукраїнськості значної частини нашої бюджетної інтелігенції. Як також і з’ясування причин, чому саме працівники цієї бібліотеки на чолі з її керівницею Інною Аліференко стали горою за «свого» Короленка. Більше того, чому саме вони дозволяють собі висловлювати прилюдно нісенітниці з чужого, ще радянського, голосу. Мовляв, Софія Русова втекла з радянської України на ситий Захід. Отож, послуговуючись лексикою тодішніх кремлівських ідеологів, є «запроданка і зрадниця інтересів трудящого народу».

Пошук відповідей на запитання, що більше в таких сентенціях – невігластва, політичної заангажованості, браку знань чи бездумного нехтування чину українського інтелігента-патріота, – потребує окремої публікації. А поки що хочу запропонувати читачам «Слова Просвіти» цілковито невідомі ще в Україні окремі грані з життя цієї «буржуазної націоналістки» на «ситому» Заході.

Йдеться про віднайдене автором в одному з архівів Великої Британії, невідоме досі в Україні, листування Софії Русової з керівництвом Українського пресового бюро в Лондоні, яке діяло упродовж 30-х років минулого століття за матеріальної підтримки і безпосереднього керівництва американця українського походження Якова Макогона.
Втім, перед цим першодруком варто нагадати кілька фактів із біографії Софії Русової періоду її життя в Україні

Українська патріотка без краплини української крові

Дівоче прізвище Софії – Ліндфорс. І генетично в неї не було жодної краплини української крові.
Народжена 1856 року в Богом забутому закутку півночі Городнянського повіту Чернігівської губернії, що на пограниччі з Білоруссю, в селі Олешні, від батька-шведа і матері-француженки. Батько мав там маєток і працював на державній службі. Швидко набув авторитету серед місцевого селянства. І не лише за те, що збудував своїм коштом у селі лікарню і школу, а й тому, що був добрим і справедливим. За те й любили його в цілій окрузі, не раз обирали мировим суддею.

У 18-ліньому віці доля юної і красивої франко-шведки Софії перетнулася з долею українського патріота Олександра Русова. Та так, що зі світлою пам’яттю про нього та з Україною в серці жила до останнього подиху свого довгого життя.
Ще юною працювала повитухою на хуторі біля Борзни, навчала селянських дітей в Олешні, створила в Києві перший український дитячий садок.

За часів Української Народної Республіки з головою пірнула у вир подій, пов’язаних із наростанням хвилі українського національного відродження. Очолила «Національний Комітет Учителів», була в числі співзасновників педагогічного журналу «Світло». Далі – керівник управління початкової школи Міністерства освіти, ініціатор дерусифікації української освіти. Розробник концепції української національної школи. Коли уряд УНР переїхав до останньої своєї столиці – Кам’янця-Подільського, ініціює створення двомісячних курсів українознавства для вояків української армії, пліч-о-пліч працює з тодішнім ректором цього університету Іваном Огієнком, засновує «Союзу Українок» і стає його першим головою.

Не зрадила своєму високому житейському чину служіння Україні й на еміграції. У Празі стала професоркою Українського педагогічного інституту ум. М. Драгомавноа, активним промотором українського питання в Західній Європі.

Таких промовистих фактів із життя цієї дивовижної української патріотки-державниці можна навести ще низку.
Але хочеться публічно поставити тим бібліотечним працівникам і очільникам гуманітарного напрямку ОДА в Чернігові, що ніби-то відносяться до так званої еліти нації, кілька запитань:
Чи їм відомі такі факти про свою землячку?
Чи пробували збирати численні вирізки про це із діаспорних видань, мережі, копіювати видані за кордоном її власні книги, які донедавна були у спецфондах і які тепер стають доступними? Втім, для тих, хто цим направду цікавиться.
Чи хотіли, бодай для порівняння, поставити на терези внесок в українське відродження, про яке ми так часто тепер говоримо, Софії Русової і того ж, любого їм, Короленка?
Чи задумувалися над тим, яку високу ціну платила зневажувана ними Софія Русова за свою українську любов?
Поясню.

Платила за цю любов дорогою ціною: неодноразовими тюремними ув’язненнями, висилками, вимушеною розлукою з чоловіком, якому влада забороняла жити в Україні. Зрештою - передчасними смертями чоловіка й тримісячної їхньої доньки Людмилки, виснажливою нерви й невдячною громадською працею на ниві українського просвітництва, вимушеною й безрадісною еміграцією. Ім’я ж її упродовж багатьох десятиліть згадувалося тут лише в негативному плані: пані-капіталістка, буржуазна націоналістка, запроданка і зрадниця інтересів трудящого народу.
Цього, бодай крихту, варто таки знати обласним бібліотекарям, щоб не ганьбитися емоційними й бездоказовими репліками про так зване зрадництво Софії Русової і її «сите життя» в еміграції. Не гоже це працівникам «українського культурного фронту».

«Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття…»

Відповідь на запитання, як і чому ця не українка за походженням так заповзято й безкорисливо відстоювала українську справу, як любила свою другу набуту Батьківщину - Україну і як дбала про неї, будучи у вимушеній еміграції, можна зрозуміти зі спогадів її сина Юрія Русова. Ось їх фрагмент:
«Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал і, навпаки, часто щось додавало їй якоїсь нової сили для громадянської і політичної праці».
Пані Софія важко переживала еміграцію.

Та ще більше вона переймалася тим, що діялося в рідній для неї (через велике кохання до свого чоловіка Олександра Русова) Україні. Там більшовицькі сатрапи за вказівками Москви вже так змордували українське селянство, що від голоду та недоїдання від 1932 року гинули сотні тисяч дітей. Знаючи з преси про результативну діяльність Українського пресового Бюро в Лондоні, вона відправляє туди (з проханням будь що опублікувати в англійські пресі) написаний воістину кров’ю серця «Заклик на запомогу українських дітей» до чесних людей світу хоч щось зробити, щоб зупинити масштаби цієї світової трагедії.

«Посилаю Вам мій, не знаю, чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей – може, знайдете можливість її надрукувати в англійській пресі»

Варто процитувати бодай фрагмент із цього листа, аби відчути пульс серця цієї дивовижної жінки, в якій текла французько-шведська кров, але яка своєю жертовною працею для України заслуговує на те, щоб називати її великою українкою:
«Посилаю Вам мій, не знаю чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей – може, знайдете можливість її надрукувати в англійській пресі. Я таку саму послала деінде, але якось завше мушу до Вас звернутися, бо дуже Вас шаную й радію, як Ви багато осягнули серед англійської преси. Але це усе не нагодує ні одну дитинку, не врятує від винищення. Я в такому розпачу перед «успіхами» Літвінова (тодішнього міністра закордонних справ СРСР - М. Т.), що не знаю вже куди йти. З щирою пошаною С. Русова».

Керівник Українського пресового бюро в Лондоні Володимир Кисілевський уважно віднісся до цього звернення: поширив серед англійських приятелів та офіційно передав на розгляд президії Міжнародного Товариства Охорони Дітей. У свою чергу, Бюро як член утвореного нещодавно в Празі Комітету рятунку України, звернулося із запитом до британського парламенту, чи не можна започаткувати якусь рятункову акцію в цій справі. Звідти отримали відповідь, що зроблять, що тільки буде в їх силах, і про наслідки повідомлять.
Інформуючи про це в листі-відповіді до пані Софії, Кисілевський додав таке: «Невеселі часи перебуває наша ненька Україна. Здається, від татарських лихоліть не знали ми такого гнету й такої біди. Бували важкі часи, але людоїдства ніхто не знав».

В іншому листі Софії Русової з Праги до Лондона ідеться про сотні й тисячі утікачів з України, хто завдяки давнім симпатіям тодішнього президента Чехословаччини Томаша Масарика до українського руху за незалежність знайшов тут тимчасовий прихисток. Її по-справжньому хвилювала доля української інтелігенції - освіченої, патріотичної, справжньої еліти нації, хто в розквіті фізичних і духовних сил мусив нидіти на чужині, не реалізувавши сповна своїх богом даних талантів. В листі до Бюро від 18 вересня 1933 р вона носиться новою ідеєю: знайти багатих меценатів чи організувати збірку серед самих емігрантів для придбання або зведення будинку для українських науково-культурних працівників у Празі.

Попередні звернення за океан до багатших українських американців нічого не дали. На ту пору українські часописи в США та Канаді припинили вміщувати на своїх сторінках подібні звернення від розкиданих європейськими країнами своїх земляків. І не тому, що ігнорували їхніми нагальними потребами, а тому, що, крім виконання численних своїх культурологічних, наукових і видавничих проектів, спрямували зусилля на спорудження своїм коштом великого,затратного в коштах, українського павільйону для всесвітньої виставки у Чикаго. Тому з метою не розпорошувати свої сили, не бралися за нові справи.

Цього разу і з Лондона прийшла негативна відповідь. Справа в тому, що засновник Бюро Яків Макогін ініціював незадовго до цього збірку серед української еміграції Європи відповідних фондів на будову Українського Народного Дому в Празі. Сам особисто виділяв зі своїх власних коштів суму до 3000 американських доларів. Але щоб втілити проект у життя, приблизно таку ж суму мало зібрати й саме громадянство. Інформуючи про це Софію Русову, Володимир Кисілевський припускає, що таку суму громада навряд чи збере і пан Макогін, очевидно, своїми силами старатиметься завершити акцію. «Це поважний гріш і важко жадати від п. Макогона, щоб рівночасно ще й другу будову підпомагав, а також майже виключно сам один. Треба шукати когось іншого – дуже болючі для нас справ.

«Чи не можна було б увести справу Галичини в Парламент Лондонський?»

Ще один Софіїн лист і ще одне прохання не особистого характеру. Тут вона від імені празького відділення Союзу Українських Жінок шукає вихід на якусь всесвітню благодійну організацію в Лондоні або якусь британську багатійку, що відома як меценат. «Звертаюся до Вас із повним довір’ям. Чи Ви знаєте таку леді, чи варто до неї звертатися? Якщо Ви ухвалюєте таку нашу акцію, будь ласка, перешліть їй наше прохання. Може, знаєте когось іншого?».

Відповідь з Лондона не забарилася, цього разу вона була обнадійлива. Володмиру Кисілевсьому довелося добре потрудилися, щоб справді допомогти в проханні, а не підготувати формальну відписку. 18 травня 1933-го він пише до Праги:
«Я розвідав подробиці про пані Гаустон і думаю, що можна вислати до неї листа в справі захорони. Сподіюся, що жіноча рада не має нічого проти того, що ми листа дещо справили та переробили на машинці, щоб улегшити читання пані Гаустон та її секретарці. Листа пересилаю назад, бо його треба ще раз підписати, прибити печать і вислати з Праги, а не з Лондону. На листі подана докладна адреса пані Гаустон.

Спонтанні пошуки Софією Русовою контактів з якимось впливовими міжнародних громадськими чи благодійними організаціями для вирішення разових нагальних питань української жіночої спільноти в Європі, що зазвичай давали незначний ефект, вивели на думку ставити питання ширше: добиватися щоб організація українських жінок на еміграції була прийнята як повноправний член організованої міжнародної жіночої спільноти. За таких умов можна було б системно й ефективно відстоювати свої права. І знову Бюро в Лондоні стало першим етапом для з’ясування цього питання. І знову в особі Кисілевського Софія в чергове знайшла однодумця. Його відповідь, як завжди, конкретна, оперта на пророблений заздалегідь немалий обсяг роботи, що потребував і часу, і зусиль:
«В/ш п. Професор, Писали Ви мені кілька місяців тому в справі українського жіноцтва та заступництва його в міжнародній жіночій організації. Листа Вашого передав був пані Шіпленкс, а тепер зустрів її поново та знов пригадав ту справу.
Пані Шіпленкс говорила особисто з англійськими активістами і управою того товариства. Вони порадили, щоби Ви, шановна пані, Професор, звернулися до Львова, прохали відтіля повновласти заступати їх і тоді англійська група буде напирати, щоби українок було прийнято як повноправних членів делегації. Коли наспіє до Вас повновласть, будь ласка, перешліть її до Лондону, будемо робити дальші старання».

Польські нагінки українців Галичини спонукали Софію Русову знову діяти. Ось уривок з листа старому знайомому Лондон:
«Знову мушу звертатися до Вас. Чули, що робиться в Галичині? Союз Українок закрили. Уявіть собі – всі філії, щось неможливе в організації, яка має тисячі членів. Научіть, як протестувати… Чи не можна було б увести справу Галичини в Парламент Лондонський – це єдина інституція, до якої українки могли б звернутися. Ми маємо вам скласти детальний меморандум. Напишіть, що маємо зробити і що мусимо робити».

«Допоможіть двом юним українкам!»

У цьому ж листі вона просить пошукати серед шановних лондонських «леді» таких, хто зголосився б узяти до свого помешкання на літо двох юних українок - літ 15-16, доньку покійного Вакули і доньку Моралевича. Дівчата хворі, виснажені, потребують бодай нормального харчування. «Дуже-дуже прохаю відповісти мені на все це».
Кисілевський і цього разу займався обома проханнями. Про результати оперативно й по суті повідомив заявницю.
Щодо подій в Галичини: «Бюро одержало всі вістки минулого тижня і відразу поробило відповідні кроки в тій справі. Пані Шіпкенс дістала повідомлення, хоч вона тепер не перебуває в Лондоні. До англійської преси подали ми також таке повідомлення. Що дальше будемо робити, то побачимо доперва як обставини будуть вимагати. В кожному разі, запевняю Вас, В/шановна п. Професор, що ми тут слідкуємо за всім, що робиться на українських землях та зі своєї сторони робимо те, що можна…»
Щодо прохання про двох студенток: «Сумніваюся, що знайдеться таке місце. В університетах лиш «вимінюють», а на заплачення удержання фондів немає. В усякому разі, будемо розвідувати».

Останній лист Володимира Кисілевського до Софії Русової датується 7 березня 1939 року. У ньому повідомлялося, що панство Макогонів виявило інтерес до її проектів і виявило бажання зустрітися при першій же нагоді їхньої поїздки до Праги. Незважаючи на те, що за вказівкою Якова Макогона Кисілевський почав згортати діяльність Бюро, цей його лист ще дихав надією. Ось остання фраза:
«Нами, українцями, почав інтересуватися світ. Коли б тільки те заінтересування мало для нас ще якісь практичні користі, то було б краще».

Детальний аналіз уперше залучених із лондонського архіву до наукового обігу досі невідомих навіть дослідникам листів Софії Русової проливає світло не лише на окремі малознані або й зовсім невідомі епізоди з життя цієї особистості, а й додає нові штрихи до ще не написаної повної й правдивої історії української еміграції. На часі є першовидання в Україні такої епістолярії.
Листи Софії Русової з переповненої українськими емігрантами Праги до Лондона підкуповують щирістю, безпосередністю і деякою наївністю. Будучи далекою від політичної колотнечі в середовищі української еміграції, вона й на чужині не переставала займатися тим, чому присвятила своє життя в Україні, - національному вихованню українських дітей, ствердження в підростаючого покоління чуття національної гідності, жіночі питання, захист й промоція української культури та тих небагатьох одержимців, хто її наполегливо підносив.

* * *
Три свіжі факти з малої батьківщини професорки Русової

На день уродин Софії Русової, який припадає на 18 лютого, автор цих рядків, разом із невеликим гуртом київських послідовників цієї особистості, здійснили поїздку до Олешні. Таку поїздку щороку незмінно ініціює відома журналістка, першовідкривачка Софії Русової для Олешні і України Галина Дацюк.

1. Господарська і паркова територія колишньої садиби Софії Русових, довкола якої розкинулися знамениті далеко за межами області цілющі озера, передана місцевому бізнесмену в оренду на 50 років. На цій території побудовано чимало будинків для маєтних відпочивальників. Є і лазня. Є в одному з будинків для гостей і кімната, присвячена Софії. А поруч – ще не до кінця розвалена будівля родини, де вона народилася і виросла. Радянська влада тривалий час використовувала добротний кам’яно-дерев’яний двоповерховий дім за лікарню. Влада ж незалежної України і маєтні бізнесмени мовчазно споглядають, як гине на очах ця сакральна споруда. Її дивний вигляд зберегли для нащадків майстри з Олешні лише в макеті.
2. Під егідою заснованого при бізнесовій структурі в Чернігові благодійного фонду імені Софії Русової на території напівзруйнованого колишнього обійстя Лінфордлів-Русових для українських відпочивальників пансіонату «Голубі Озера» влаштовуються концерти, зорієнтовані виключно на пропаганду російської попси. З-поміж таких – пісні Розенбаума…

3.Чиновники обласної державної адміністрації двічі зневажили звернення зареєстрованої в Ріпках Всеукраїнської асоціації ім. Софії Русової щодо присвоєння обласній науковій універсальній бібліотеці імені справжньої її засновниці Софії Русової.

… Простіть невігластво земляків, професорко Русова!

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук,
професор, журналіст

"Слово просвіти" за 29 березня

На заглавному фото - учні школи імені С.Русової в Олешні на Чернігівщині






Теги:Василь Чепурний, Софія Русова, українофоби, Микола Тимошик, бібліотека Короленка


Читайте також



Коментарі (0)
avatar