Прощалися з рухівцем, що пожив у чотирьох країнах
Він називав себе щасливим чоловіком. Той, хто був засуджений за український націоналізм, але у звинуваченні навіть фігурував як "комі- український націоналіст"!
Михайло Данилюк народився на Станіславщині - винятково так він називав Івано- Франківщину. Село Монастирчани Богородчанського району. Це натоді була Польща. 16- річного юнака мобілізував до себе німецький Вермахт, де він, за його словами, "дрова підкидав". Як не дивно, повернувся на батьківщину мимо фільтраційних радянських таборів - у Канаду його звали, але не вистачало кількох місяців до повноліття і канадці, які були в тій окупаційній зоні, де опинився юний галичанин, не змогли його заманити. Міг приписати кілька місяців, але не став. Бо він марив Україною.
До 1947 року його не чіпали, а тоді совєтська власть додивилась і Михайло Данилюк отримав 8 років Воркути. Щоправда, казав, що його взяли перекладачем для роботи з німецькими полоненими - він добре знав німецьку мову, зрештою, і в роду його були німці.
Звільнили 1952 року, ще до смерті Сталіна, що також доволі дивно. Але на батьківщину вертатись не дали - працював на шахтах Воркути. І тут, за спогадами його доньки Людмили Михайлівни, записали його в "комі- українські націоналісти", бо пішовши одного разу на батьківські збори в школу, де вона навчалася, виступив за вивчення в школі мови народу комі. На ошелешення директора відповів: "Треба поважати мову народу, на землі якого живемо". Таким чином і з'явився той чудернацький запис у його справі...
Повернувся в Україну - хоч і не в Галичину, куди йому в'їзд був заборонений, але на Донбас, де також працював інженером на шахті. І вже у пізньобрежнєвські часи перебрався до Чернігова, куди з'їжджалася рідня його дружини - білоруски з Гомельщини. Може, десь у справі написано, що він ще й білоруський націоналіст?
Коли почалося створення Народного Руху в Чернігові, на одній із перших конференцій його обрали відповідальним секретарем. Пригадую, як одна рухівка із "общєдємократічєскаво" табору в'їдливо його перед виборами запитала - чи знає він ще якусь мову, крім української, якій він не зраджував. І Михайло Дмитрович спокійно відповів: "Я знаю чотири мови - українську, російську, польську і німецьку"... А та госпожа добре, якщо знала хоч свою, російську, одненьку...
Сьогодні ми провели Михайла Дмитровича Данилюка в останню путь - родичі, рухівці та отець Роман із греко- католицької церкви, парафіянином якої був покійний. Був світлий сум: Михайло Данилюк прожив довге і достойне життя.
Поховали його на цвинтарі в Забарівці, поруч із дружиною. Хай спочиває з миром! Незалежна Україна, за яку він терпів, є надійно і назавжди.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Михайло Данилюк народився на Станіславщині - винятково так він називав Івано- Франківщину. Село Монастирчани Богородчанського району. Це натоді була Польща. 16- річного юнака мобілізував до себе німецький Вермахт, де він, за його словами, "дрова підкидав". Як не дивно, повернувся на батьківщину мимо фільтраційних радянських таборів - у Канаду його звали, але не вистачало кількох місяців до повноліття і канадці, які були в тій окупаційній зоні, де опинився юний галичанин, не змогли його заманити. Міг приписати кілька місяців, але не став. Бо він марив Україною.
До 1947 року його не чіпали, а тоді совєтська власть додивилась і Михайло Данилюк отримав 8 років Воркути. Щоправда, казав, що його взяли перекладачем для роботи з німецькими полоненими - він добре знав німецьку мову, зрештою, і в роду його були німці.
Звільнили 1952 року, ще до смерті Сталіна, що також доволі дивно. Але на батьківщину вертатись не дали - працював на шахтах Воркути. І тут, за спогадами його доньки Людмили Михайлівни, записали його в "комі- українські націоналісти", бо пішовши одного разу на батьківські збори в школу, де вона навчалася, виступив за вивчення в школі мови народу комі. На ошелешення директора відповів: "Треба поважати мову народу, на землі якого живемо". Таким чином і з'явився той чудернацький запис у його справі...
Повернувся в Україну - хоч і не в Галичину, куди йому в'їзд був заборонений, але на Донбас, де також працював інженером на шахті. І вже у пізньобрежнєвські часи перебрався до Чернігова, куди з'їжджалася рідня його дружини - білоруски з Гомельщини. Може, десь у справі написано, що він ще й білоруський націоналіст?
Коли почалося створення Народного Руху в Чернігові, на одній із перших конференцій його обрали відповідальним секретарем. Пригадую, як одна рухівка із "общєдємократічєскаво" табору в'їдливо його перед виборами запитала - чи знає він ще якусь мову, крім української, якій він не зраджував. І Михайло Дмитрович спокійно відповів: "Я знаю чотири мови - українську, російську, польську і німецьку"... А та госпожа добре, якщо знала хоч свою, російську, одненьку...
Сьогодні ми провели Михайла Дмитровича Данилюка в останню путь - родичі, рухівці та отець Роман із греко- католицької церкви, парафіянином якої був покійний. Був світлий сум: Михайло Данилюк прожив довге і достойне життя.
Поховали його на цвинтарі в Забарівці, поруч із дружиною. Хай спочиває з миром! Незалежна Україна, за яку він терпів, є надійно і назавжди.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |