Про що б могла розповісти стара світлина
Дурново Іван Миколайович - Міністр внутрішніх справ Росії - ніколи не цурався свого родинного маєтку в с. Жукотки. Чернігівський губернатор не лише приїздив з перевіркою перед прибуттям самого Міністра у село Жукотки, а й супроводжував останнього під час його візиту.
Цікаво, що Іван Миколайович міг запросто поспілкуватися з простим людом свого села, а от до поміщиків, володарів сусідніх сіл, ставився зверхньо, руки ніколи не подавав. Винятком були поміщики Молявки, з якими спілкувався і руку подавав. Решту сусідів-поміщиків, прізвища яких закінчувались на –ий, називав не інакше, як «варшавське сміття».
У маєтку Дурново в селі Жукотки знаходився притулок для збіднілих дворян. На світлині 1900-х років на фоні притулку на ганку зафіксований обслуговуючий персонал цього закладу. Ось уже декілька десятиліть поспіль світлина зберігається в родині Ольховиків-Шинкаренків у с. Шибиринівка. Свого часу цю фотографію в рамочці принесла до Ольховиків мешканка села Жукотки і запропонувала купити за 15 карбованців. На той час це були занадто великі гроші. Але родина Ольховиків світлину все ж таки забрала, бо на ній була відображена молодість їхньої матері та бабусі Ольховик (д. п. Бовда) Парасковії Максимівни.
Ще дванадцятилітньою дівчинкою взяли Пашу працювати до вищезгаданого притулку, починаючи від доглядальниці і дослужившись до ключниці. Слід зауважити, що бабуся дівчинки свого часу була молочною годувальницею дітей родини Дурново, серед яких, імовірно, був і сам Іван Миколайович. Мати ж дівчинки, Ксенія Лаврентіївна ( д.п. Барабан), протягом багатьох років працювала і ключницею, і економкою в маєтку поміщиків Малявок села Левоньки.
Разом із панами жінці довелося побувати навіть у Польщі. Ксенія Лаврентіївна була жінкою з пишними формами, що було рідкістю для селян. Із Левоньок у Шибиринівку економку завжди привозив кучер бричкою. «Гляньте, ледь поміщається на сидінні…», - перешіптувались сусідки. Доживши до 105 років, колишня панська економка і ключниця мала ясний розум і світлу пам’ять. Переступивши свій столітній ювілей, могла випити грамів 100 і заспівати пісню. Особливо запам’ятали онуки та правнуки одну з них : «За грибами в ліс, да в ліс дівиці пішли…». Свого часу експедиція районного історичного музею приїжджала до довгожительки записати спогади про життя селян-кріпаків. Бабуся в подробицях повідала все, що запам’ятала, хоч самій, як сказала, працювати на панщині не довелося, бо була ще мала.
Параска Максимівна ж мала свої спогади про службу в притулку Дурново. Пригадувала, що на вікнах цього закладу лежало дуже багато помідорів. Всі їли помідори з превеликим задоволенням і нахвалювали. На грядках у простих селян помідорів в ті часи не було, тому це було диковинкою. Параска ж спробувати цього плоду так і не наважилась, мало того, що боялась отруїтись, то ще й чомусь гидувала . Перший раз спробувала помідора вже будучи в поважному віці і довго після того бідкалась: «Яка ж я була дурна, що раніше їх не їла…». Часто згадувала жукотківського хлопця Крутика Федора з вуличним прізвиськом Кисет, котрому вона була дуже до вподоби, тому ніде не давав їй проходу зі своїм заграванням. Через це, коли йшла додому, боязко озиралась, а коли засиджувалась на роботі допізна – доводилось ночувати в родичів. Сам же хлопець був дівчині не до вподоби – мало того, що малого росту, так іще й кривоногий. А коли вийшла заміж за свого Романа, було це якраз храмового дня, на Трійцю 1909 року, котрий також був середнього росту, то Кисет не один раз дорікнув: « Ну, що знайшла собі високого?». На що відповідала: «Серцю не накажеш!».
На фото із сімейного архіву Olga Shinkarenko Бовда Параска Максимівна, в центрі, у віночку. Зліва сидить чи не кухарка, на прізвище Тимошенко.
*Детальніше про І.М. Дурново читайте - Студьонова Л.В. Чернігівське повітове земство. Сторінки історії. – Ніжин: ТОВ « Видавництво Аспект-Поліграф», 2003. – 88 с.
Юрій ДАХНО, краєзнавець.
Цікаво, що Іван Миколайович міг запросто поспілкуватися з простим людом свого села, а от до поміщиків, володарів сусідніх сіл, ставився зверхньо, руки ніколи не подавав. Винятком були поміщики Молявки, з якими спілкувався і руку подавав. Решту сусідів-поміщиків, прізвища яких закінчувались на –ий, називав не інакше, як «варшавське сміття».
У маєтку Дурново в селі Жукотки знаходився притулок для збіднілих дворян. На світлині 1900-х років на фоні притулку на ганку зафіксований обслуговуючий персонал цього закладу. Ось уже декілька десятиліть поспіль світлина зберігається в родині Ольховиків-Шинкаренків у с. Шибиринівка. Свого часу цю фотографію в рамочці принесла до Ольховиків мешканка села Жукотки і запропонувала купити за 15 карбованців. На той час це були занадто великі гроші. Але родина Ольховиків світлину все ж таки забрала, бо на ній була відображена молодість їхньої матері та бабусі Ольховик (д. п. Бовда) Парасковії Максимівни.
Ще дванадцятилітньою дівчинкою взяли Пашу працювати до вищезгаданого притулку, починаючи від доглядальниці і дослужившись до ключниці. Слід зауважити, що бабуся дівчинки свого часу була молочною годувальницею дітей родини Дурново, серед яких, імовірно, був і сам Іван Миколайович. Мати ж дівчинки, Ксенія Лаврентіївна ( д.п. Барабан), протягом багатьох років працювала і ключницею, і економкою в маєтку поміщиків Малявок села Левоньки.
Разом із панами жінці довелося побувати навіть у Польщі. Ксенія Лаврентіївна була жінкою з пишними формами, що було рідкістю для селян. Із Левоньок у Шибиринівку економку завжди привозив кучер бричкою. «Гляньте, ледь поміщається на сидінні…», - перешіптувались сусідки. Доживши до 105 років, колишня панська економка і ключниця мала ясний розум і світлу пам’ять. Переступивши свій столітній ювілей, могла випити грамів 100 і заспівати пісню. Особливо запам’ятали онуки та правнуки одну з них : «За грибами в ліс, да в ліс дівиці пішли…». Свого часу експедиція районного історичного музею приїжджала до довгожительки записати спогади про життя селян-кріпаків. Бабуся в подробицях повідала все, що запам’ятала, хоч самій, як сказала, працювати на панщині не довелося, бо була ще мала.
Параска Максимівна ж мала свої спогади про службу в притулку Дурново. Пригадувала, що на вікнах цього закладу лежало дуже багато помідорів. Всі їли помідори з превеликим задоволенням і нахвалювали. На грядках у простих селян помідорів в ті часи не було, тому це було диковинкою. Параска ж спробувати цього плоду так і не наважилась, мало того, що боялась отруїтись, то ще й чомусь гидувала . Перший раз спробувала помідора вже будучи в поважному віці і довго після того бідкалась: «Яка ж я була дурна, що раніше їх не їла…». Часто згадувала жукотківського хлопця Крутика Федора з вуличним прізвиськом Кисет, котрому вона була дуже до вподоби, тому ніде не давав їй проходу зі своїм заграванням. Через це, коли йшла додому, боязко озиралась, а коли засиджувалась на роботі допізна – доводилось ночувати в родичів. Сам же хлопець був дівчині не до вподоби – мало того, що малого росту, так іще й кривоногий. А коли вийшла заміж за свого Романа, було це якраз храмового дня, на Трійцю 1909 року, котрий також був середнього росту, то Кисет не один раз дорікнув: « Ну, що знайшла собі високого?». На що відповідала: «Серцю не накажеш!».
На фото із сімейного архіву Olga Shinkarenko Бовда Параска Максимівна, в центрі, у віночку. Зліва сидить чи не кухарка, на прізвище Тимошенко.
*Детальніше про І.М. Дурново читайте - Студьонова Л.В. Чернігівське повітове земство. Сторінки історії. – Ніжин: ТОВ « Видавництво Аспект-Поліграф», 2003. – 88 с.
Юрій ДАХНО, краєзнавець.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |