Чому так не люблять Оксану Забужко

Із записок провінційного читача

Я здогадуюсь чому літературна тусовка так не любить Оксану Забужко - вона геть не така, як основна маса.
Звісно, когось шокував її по молодості епатажний "прикид" - у ботфортах, з цигаркою в зубах. А когось неприховане позиціонування нею чоловіка коло неї - "мій бойфренд". Та, думаю, найбільше шокує літтусовку її НЕТАКІСТЬ в літературі.

Щоправда, зразу скажу, що її художніх творів я не читав - колись спокусився на епатажний заголовок "Польових досліджень українського сексу", прочитав 10 сторінок, переконався, що там замість сексу - філософствування та переписування з парканів у текст матюків ( ви помітили, що відколи з'явився інтернет - на парках матюків не пишуть?!), і не подужав. Відповідно, й наступні її тексти читати не хотілося.

Повернула до читання її текстів публіцистична стаття про Булгакова "Цей проклятий "квартирный вопрос". Просто блискуче дала по мармизах кацапствуючих кієвлян - мало-малоросіян.

Щойно прочитав її том публіцистики "І знов я влізаю в танк...". Це вибрані статті 2012- 2016 років. Хоча дещо вже пережоване суспільною свідомістю, але багато чого і нового для мене.

Перш за все я милувався її хірургічною точністю у розтинанні гебешних вкидів, які ми вже пережили під час двох революцій, але то переказувати довго - читайте самі.

Та ось цікаво як вона нещадимо оцінює не тільки нашу, але й французьку культурну еліту.
«Пікассо гостив у себе в майстерні мистецтволюбних офіцерів вермахту, Сартр запивав із ними на фуршетах прем’єри своїх п’єс. Співаків, що виступали перед окупантами, ніхто не бойкотував, повним ходом ішов «культурний обмін», причім до Берліна їздили офіційними делегаціями літератори аж ніяк не калібру тої луганської поетеси, що вславилась віршованою реляцією Моторолі, а цілком респектабельні панове… Простіше кажучи, культурна Франція обміняла честь на комфорт («Марсельєзу» - на «вино і сир») – а по рахунку змусила потім заплатити бідолашних безіменних дівчат, що гуляли з німцями (сюжет із 20-ма тисячами французьких «покриток» 1944- 45-го є воістину шевченківський – але те, як їх тоді всією цивілізованою Францією публічно «остригали», здається, жодного національного поета на свою «Катерину» не сподвигло; мовчки проковтнули й заїли сиром)».

Вона безстрашно стверджує, що подібні поведінкові моделі французьких еліт «за три покоління увійшли в плоть і кров» еліт нинішніх. Чи не так, мсьє Макрон?

«…Весь свій хист з істинно французькою грацією обернули на те, щоб і у власних очах, і в софітах історії замаскувати власну ницість і виглядати красиво».

Цкаво, що Забужко дозволяє собі замахнутися і на ікону української літератури - Ліну Костенко. Таємничу ікону...

"...Пам'ятаєте, той гебешний куратор, що три роки тому хвалився в пресі, як він Ліну Костенко у 1975-у за чаєм "умовив помиритися" з Щербицьким і Ко, і після того її почали друкувати 100-тисячними тиражами. Така угода з КГБ могла вимагати "всього тільки" мовчання - але за мовчання теж треба платити талантом... Сорок років Ліна Костенко мовчить, і мовчить, і мовчить. І виявляється, всі її найкращі твори, ті, за якими її вже два покоління вивчають у школі, були написані ще тоді, в 1970-х. І це справжня трагедія".

Тепер трохи зрозуміло - чому не люблять Оксану Забужко...

Василь ЧЕПУРНИЙ