Попередження Вітте

Кремлівські мілітер-пропагандони і воєнексперДи на грані пандемії "окопної хвороби": їх масово "плющить" перспектива. У мідному ревиську рідних сирен "певео"- не десь "за трідєвять зємєль", а у себе під боком - багатьом "медіаскоморохам" нарешті явно чується фінальний трубний глас провісника страшного суду. І тому навіть у тісних намордниках цензурних приписів та з-під луб'янського кованого дубця вони що день, то дужче лякливо завивають як вовки на повню. Якими, мовляв, "нєвєдомимі дорожкамі" "спєціальная ваєнная аперація" опинилася в глибокому тилу "нєпобєдімой і лєгєндарной второй армії міра"? Й "аткудава" в України, яку кремлівський "гавнокамандующій" мався взяти одним хапом, раптом виросли такі сталеві м'язи і далекосяжні ще й разючі дроново-ракетні жала?

Можна, звісно, назвати рабство "свободою", путінську параною - "стратегічним мисленням", геронтологічну духовну менопаузу "скрєпами", канібалістську війну - "спєціальной воєнной операцієй", а дикі ординські плюндрування - "освободженієм ісконно русского". Але силкуватися приховати масштабне й очевидне - це все одно що ховати сонце решетом. Навіть якщо вчепитися мертвим хапом у горлянку всюдисущого інтернету.
"Коли гучні фрази, чесність і благородство існують лише напоказ, так би мовити, для царських виходів і прийомів, а всередині душі лежить дрібна підступність, хлоп'яча хитрість, ляклива брехливість, тоді, звісно, окрім розвалу, годі щось очікувати від самодержавного правління", - застерігав владу за кілька років до безславного падіння імператорського двору Романових прем'єр-міністр Сєргєй Вітте. Як у воду дивився.

У романі "На білому камені" Анатоля Франса є згадка про одну із загарбницьких операцій росії кінця XIX століття - фактичну анексію нею Манчжурії. Власне, це розпалило кофлікт на Далекому Сході, який, зрештою, "получілся как всєгда" - приніс "асвабадітєльніце" вселенську ганьбу побиття у Порт-Артурі.
Один із високих царських чиновників, кажуть, чесно назвав тоді цю далекосхідну "спєціальную воєнную операцію" "колоніальною війною".

Вчитаймося у трактування героя-філософа зі згаданого роману: "...головним правилом кожної колоніальної війни є те, що європеєць сильніший за народи, з якими воює... У таких війнах заведено, щоб європеєць наступав з артилерією, а азіат або африканець захищався стрілами, киями, дротиками й томагавками. Дозволено, щоб він роздобув собі кілька старих крем'яних рушниць та трохи пороху; це додає колоніальній війні слави. Але ні в якому разі тубілець не повинен бути озброєний чи навчений по-європейському. Його флот має складатися з джонок, пірог і видовбаних із колод каное. Якщо він закупить у європейських суднопромисловців кілька кораблів, то вони мають бути застралілими".

Даруйте за тривале цитування, але, як на мене, це картина вже сьогочасного, задуманого путінською "хлоп'ячою хитрістю" еСВеО. І суть його пропагандонського "шапкозакидання" . "Вторая армія міра" у цьому клінічному сценарії параної, звісно ж, посіла місце європейців, а ми - тубільців, яких ті мали взяти "за два дня".

Росіянство на чолі з черговим "скрєпним" деменційним жандармським вахмістром за вихованням і погромником за переконанням укотре стало жертвою хронічної манії імперської величі.
Звідси лементи придворних "унтер-пришибєєвих": "Откуда в "укропов" новєйшіє дрони?" й істерія про те, що "С намі воюєт колєктівний запад!". Звичними клінічними протоколами ВООЗ цю біду не побороти.

"Хірургічєскій удєл" її - сокира і лобне місце. Такий для цього "народца" історичний обряд "очіщєнія, вразумлєнія і покаянія".

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ