Померла дружина Ігоря Качуровського
15 жовтня пішла з життя Лідія Крюкова-Качуровська, перекладачка і мистецтвознавець, дружина Поета, його муза, помічниця, послідовниця і хранителька його пам’яти, мати їхнього єдиного сина.
Донька українських художників Бориса Крюкова і Ольги Гурської, Лідія народилася 8 березня 1935 року в Києві, зберігся навіть будинок 20А на вулиці Еспланадній (колись Прозорівській), де жили Крюкови. Під час 2-ї світової війни батьки з донечкою подались на Захід — у вільний світ. Початкову школу та перші 3 кляси гімназії дівчинка закінчила в Австрії, у містечку Ґмунден. А 1948 року родина Крюкових виїхала до Аргентини, де Лідія завершила середню освіту та здобула вищу, ставши професійною перекладачкою. Перекладала з німецької, еспанської, англійської, італійської, французької, української та російської мов на німецьку, еспанську, англійську, українську. Працювала в аргентинській делеґації Міжнародньої Соціяльної Служби (Servicio Social Internacional, Delegación en Argentina), в 1965–1969 рр. — секретарка директора та PR assistant у готелях «Alvear Palace», потім «Plaza». Одружилася з Миколою Голодиком, також еміґрантом з України, людиною різнобічних обдарувань: художник, скульптор, академічний співак, актор, театральний режисер. Проте шлюб був нещасливий. З Ігорем Качуровським Лідія була знайома з підліткових років. Але мав минути немалий час, аби відбулася та сама зустріч, яка пов’язала їхні життя, та сама розмова, яка відкрила їхні серця назустріч одне одному. Це сталося 1967 року. І з вуст Поета полилася «Пісня про білий парус» — поетичні присвяти, мадриґали та освідчення, які згодом увійдуть до однойменної збірки. Ось один із його білопарусних сонетів:
Святочний смуток оспівав Тарас,
А Леопарді — тугу після свята.
За радістю журба чатує, клята, —
З дитячих літ я помічав не раз.
І тільки давній вечір той у вас —
Ти з чоловіком, хлопці і дівчата —
Зберіг свій чар, мов чаша непочата,
Свій юний, незатьмарений екстаз.
І спогад, світлий, як дорога рання,
У серці жив, мов у кумирні — бог,
Без тіні смутку, ні розчарування.
Тепер я зрозумів: то був пролог,
Живого щастя нашого залог,
Передчуття майбутнього кохання.
20 червня 1968 року Поет і його кохана взяли цивільний шлюб у Параґваї. Лише згодом вдалося офіційно розлучитися з першим чоловіком (труднощі були викликані тим, що в Аргентині, католицькій країні, розлучення на той час було заборонене).
Ігор Качуровський скуштував усієї гіркоти черствого вигнанницького хліба: 20 років працював чорноробом у буенос-айреському порту, присвячуючи скупі години дозвілля творчості та самоосвіті. Тож справжнім подарунком долі стало для нього запрошення на працю до української редакції Радіо «Свобода», яка тоді розташовувалась у Мюнхені. 13 квітня 1969 року він вирушив літаком до Европи, а по кількох місяцях перевіз до Мюнхену і дружину. Там набуло довершености й родинне щастя подружжя: 2 травня 1971 року народився їхній єдиний син — Леонардо Аріан, який згодом став пілотом трансконтинентальних літаків.
До народження сина пані Лідія працювала у фірмі Eurografica GmbH; у 1975–1990 роках — співробітниця Товариства Сприяння Українській Науці та Українського Вільного Університету: перекладала книжки, статті, доповіді тощо (переважно німецькою), писала німецькомовні огляди, рецензії, розвідки. З-поміж її мистецтвознавчих праць варто особливо відзначити такі: «Еґбертів Кодекс Х–ХІ століть та його українське оздоблення» («Пам’ятки України», 1991, ч. 4); «Про сатану і деяких грішників на мозаїці Страшного Суду в Торчелльо» («Науковий збірник Музею української культури у Свиднику: Східно-християнські сакральні пам’ятки на словацько-польсько-українському пограниччі», Свидник, 2010). А про родовід своєї мами пані Лідія опублікувала ґрунтовне дослідження «Шляхетство Ольги з роду Гурських гербу “Стернберґ”» (зб. наук. праць «Скарбниця української культури», Чернігів, 2009, вип. 11).
І впродовж усіх років шлюбу Лідія Крюкова-Качуровська була надхненницею свого неймовірно талановитого чоловіка, першою слухачкою його поезій та перекладів, а до того ж допомагала йому — завдяки досконалому знанню основних европейських мов — у перекладацькій праці й перекладала його наукові розвідки німецькою. А коли його не стало — пильно берегла і досліджувала його неосяжний архів, переклала німецькою його роман «Шлях невідомого» — «Der Weg eines Unbekannten: Geschichte eines ukrainischen Deserteurs» — і видала у видавництві Fischer (Франкфурт-на-Майні). Складаю глибоку сердечну подяку пані Лідії за всі щедроти її світлої душі, за дружню приязнь і спілкування, за плекання пам’яти про Поета, який увічнив її у струнких строфах «Пісні про білий парус».
Dormit'ài, bella donna, un breve sonno:
or se' svegliata fra li spirti electi,
ove nel suo factor l'alma s'interna…
Недовгим сном ти спала, гарна Пані,
Прокинувшись між духів, недоклична,
Вернулась до Творця душа блаженна…
(Франческо Петрарка, з сонета CCCXXVII на смерть мадонни Лаври, з італійської переклав Ігор Качуровський)
Царство Небесне і вічна пам’ять Вам, о прекрасна Пані!
Олена О’ЛІР
Донька українських художників Бориса Крюкова і Ольги Гурської, Лідія народилася 8 березня 1935 року в Києві, зберігся навіть будинок 20А на вулиці Еспланадній (колись Прозорівській), де жили Крюкови. Під час 2-ї світової війни батьки з донечкою подались на Захід — у вільний світ. Початкову школу та перші 3 кляси гімназії дівчинка закінчила в Австрії, у містечку Ґмунден. А 1948 року родина Крюкових виїхала до Аргентини, де Лідія завершила середню освіту та здобула вищу, ставши професійною перекладачкою. Перекладала з німецької, еспанської, англійської, італійської, французької, української та російської мов на німецьку, еспанську, англійську, українську. Працювала в аргентинській делеґації Міжнародньої Соціяльної Служби (Servicio Social Internacional, Delegación en Argentina), в 1965–1969 рр. — секретарка директора та PR assistant у готелях «Alvear Palace», потім «Plaza». Одружилася з Миколою Голодиком, також еміґрантом з України, людиною різнобічних обдарувань: художник, скульптор, академічний співак, актор, театральний режисер. Проте шлюб був нещасливий. З Ігорем Качуровським Лідія була знайома з підліткових років. Але мав минути немалий час, аби відбулася та сама зустріч, яка пов’язала їхні життя, та сама розмова, яка відкрила їхні серця назустріч одне одному. Це сталося 1967 року. І з вуст Поета полилася «Пісня про білий парус» — поетичні присвяти, мадриґали та освідчення, які згодом увійдуть до однойменної збірки. Ось один із його білопарусних сонетів:
Святочний смуток оспівав Тарас,
А Леопарді — тугу після свята.
За радістю журба чатує, клята, —
З дитячих літ я помічав не раз.
І тільки давній вечір той у вас —
Ти з чоловіком, хлопці і дівчата —
Зберіг свій чар, мов чаша непочата,
Свій юний, незатьмарений екстаз.
І спогад, світлий, як дорога рання,
У серці жив, мов у кумирні — бог,
Без тіні смутку, ні розчарування.
Тепер я зрозумів: то був пролог,
Живого щастя нашого залог,
Передчуття майбутнього кохання.
20 червня 1968 року Поет і його кохана взяли цивільний шлюб у Параґваї. Лише згодом вдалося офіційно розлучитися з першим чоловіком (труднощі були викликані тим, що в Аргентині, католицькій країні, розлучення на той час було заборонене).
Ігор Качуровський скуштував усієї гіркоти черствого вигнанницького хліба: 20 років працював чорноробом у буенос-айреському порту, присвячуючи скупі години дозвілля творчості та самоосвіті. Тож справжнім подарунком долі стало для нього запрошення на працю до української редакції Радіо «Свобода», яка тоді розташовувалась у Мюнхені. 13 квітня 1969 року він вирушив літаком до Европи, а по кількох місяцях перевіз до Мюнхену і дружину. Там набуло довершености й родинне щастя подружжя: 2 травня 1971 року народився їхній єдиний син — Леонардо Аріан, який згодом став пілотом трансконтинентальних літаків.
До народження сина пані Лідія працювала у фірмі Eurografica GmbH; у 1975–1990 роках — співробітниця Товариства Сприяння Українській Науці та Українського Вільного Університету: перекладала книжки, статті, доповіді тощо (переважно німецькою), писала німецькомовні огляди, рецензії, розвідки. З-поміж її мистецтвознавчих праць варто особливо відзначити такі: «Еґбертів Кодекс Х–ХІ століть та його українське оздоблення» («Пам’ятки України», 1991, ч. 4); «Про сатану і деяких грішників на мозаїці Страшного Суду в Торчелльо» («Науковий збірник Музею української культури у Свиднику: Східно-християнські сакральні пам’ятки на словацько-польсько-українському пограниччі», Свидник, 2010). А про родовід своєї мами пані Лідія опублікувала ґрунтовне дослідження «Шляхетство Ольги з роду Гурських гербу “Стернберґ”» (зб. наук. праць «Скарбниця української культури», Чернігів, 2009, вип. 11).
І впродовж усіх років шлюбу Лідія Крюкова-Качуровська була надхненницею свого неймовірно талановитого чоловіка, першою слухачкою його поезій та перекладів, а до того ж допомагала йому — завдяки досконалому знанню основних европейських мов — у перекладацькій праці й перекладала його наукові розвідки німецькою. А коли його не стало — пильно берегла і досліджувала його неосяжний архів, переклала німецькою його роман «Шлях невідомого» — «Der Weg eines Unbekannten: Geschichte eines ukrainischen Deserteurs» — і видала у видавництві Fischer (Франкфурт-на-Майні). Складаю глибоку сердечну подяку пані Лідії за всі щедроти її світлої душі, за дружню приязнь і спілкування, за плекання пам’яти про Поета, який увічнив її у струнких строфах «Пісні про білий парус».
Dormit'ài, bella donna, un breve sonno:
or se' svegliata fra li spirti electi,
ove nel suo factor l'alma s'interna…
Недовгим сном ти спала, гарна Пані,
Прокинувшись між духів, недоклична,
Вернулась до Творця душа блаженна…
(Франческо Петрарка, з сонета CCCXXVII на смерть мадонни Лаври, з італійської переклав Ігор Качуровський)
Царство Небесне і вічна пам’ять Вам, о прекрасна Пані!
Олена О’ЛІР
| Читайте також |
| Коментарі (0) |