Помер автор знаменитої поезії "До українців"

Сьогодні вранці після тривалої важкої хвороби відійшов у вічність український письменник, перекладач з румунської, Голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов.

Він знав про свою хворобу та іронізував з неї. Але зумів стати лідером очищення Спілки письменників від розкрадальної компанії Яворівського.

Його знають як автора знаменитого вірша "До українців", проте Віктор Баранов - автор чудових романів з нашого сьогодення. Скажу, що роман "Не вір, не бійся, не проси" може вважатися еталонним чоловічим романом і , як мінімум, вивчатися у вищих гуманітраних закладах.

Особисто для мене Віктор Баранов став людиною, що насмілилася друкувати мою статтю "Помстимося Росії любов'ю". Насмілився, бо на той час такий неординарний погляд на Росію випадав із загального сприйняття.

Спочивайте з миром, Вікторе Федоровичу! Ви були хорошим трудівником!

Василь ЧЕПУРНИЙ

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми - українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість - в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Віктор БАРАНОВ