Почати життя спочатку можна завжди!

Історія життя Віталія та Інги не вміститься на шпальтах газетної сторінки, бо до своєї головної зустрічі обоє прожили кожен своє життя. І у тих минулих життях у кожного відбулося так багато всього, що вистачить на окремий нарис. У тих відрізках часу, прожитих окремо, було все – радощі і горе, духовні пошуки і безповоротні втрати дорогих людей… Обидва випили не один кухоль гіркоти. І тим більше обидва цінують сьогодення, в якому по просторому будинку бігає їхній син – першокласник Данило, юний винахідник і любитель пустощів. З народженням Данила годинник їхньої спільної долі розпочав нове коло.

А одного листопадового вечора ми з організаторами та натхненниками Чернігівського Клубу органічного землеробства – Оксаною і Олександром Булкіними та В’ячеславом Грисюком завітали до гостинної садиби Омельяненків. На нас чекали.

Головне враження від нашого візиту – з господарями дуже легко спілкуватись. Ну а коли начебто агресивний кіт (як попередила Інга) безцеремонно виліз мені на коліна, адже аромат тефтелів у тарілці зведе нанівець будь-яку котячу агресію, то стало ясно – ми тут вже свої.

Інга– дуже мила, говірка, енергійна. Як і кожна жінка, може робити водночас кілька справ: говорити, слідкувати, щоб тарілки перед гостями не стояли порожні, наглядати за сковорідкою, щоб не пригоріло, спостерігати, чи не робить шкоди син, і водночас вести невимушену бесіду про останні прочитані книги.

Віталій – спокійний, вдумливий, рухається неквапно, уважно спостерігає за світом. Погляд карих очей серйозний. Художник. А ще — коваль. Рідкісна професія, як на наш час.

Дауншифтери

Історія будь-якого шлюбу — це кожного разу окрема історія. І щоразу — неповторна. Але завжди неодмінно від кожного шлюбу очікується щось хороше. Віриться у безхмарність. Так було й у Інги та Віталія. Поки не народився Данька.

Під час вагітності Інга захворіла. Спочатку її лікували від однієї хвороби, потім — від іншої, потім виявили запалення легень. А невдовзі жінку відверто попередили, щоб здорової дитини після всіх тих препаратів, якими лікували, не очікувала…Так і сталося.

Хтось би, можливо, опустив руки, впав у депресію, слабкодухий чоловік міг би й покинути кволих дружину та дитину. Але не для того Інга й Віталій зустрілися, щоб отак поводитись. Вони вирішили діяти.

Ініціативу проявив Віталій: саме він вирішив забрати дружину й дітей (у Інги вже була 16-річна донька від першого шлюбу) подалі від лікарів, міста, негативного урбаністичного впливу. Інга погодилася, бо вже втомилася ходити від лікаря до лікаря. Тим більше, що кінця цим візитам видно не було…

Тож вирішено було перебиратися жити ближче до природи. Але як? Куди? Впродовж кількох місяців вони шукали варіанти, їздили дивитися будинки, землю. Ніде нічого не подобалося. Нічого не припадало до душі. Аж поки не потрапили в Количівку неподалік Чернігова. Тут продавався великий, але дуже занедбаний будинок, довкола якого селяни вже встигли зробити смітник. «Уявіть собі подобу сміттєзвалища на Масанах, — посміхається Віталій, — а посеред цього гармидеру — наш будинок». Інга спочатку просто злякалася того смітника й була проти. Віталій настояв на своєму.
— Чому? — запитую я і вже вгадую відповідь:
— Я ж художник! Ви краєвид бачили?
Бачила. Краєвид, який відкривається від їхнього останнього на вулиці будинку й вабить око — це неозорі луги, озеро, вдалині — ліс… А то й не ліс, пояснює Інга, то — Десна… Звісно, листопадовий краєвид, який дістався мені, не йде в порівняння з літніми та весняними краєвидами, але все одно оте відчуття простору, яке не знайоме жителям міста, зачаровує неймовірно.
Так п’ять з половиною років тому вони вирішили жити тут. І зробити садибу родинним обійстям. Але одна людина висловила категоричний протест проти такого рішення. Нею стала… 16-річна донька Інги.

Протест

Дівчинка-підліток навідріз відмовилася переїжджати з Чернігова в село. Що було робити? Адже і квартиру Віталія, і квартиру Інги вирішено було продати – за ці гроші купувався будинок в Количівці. Ось і пояснення для тих, хто думає: звідки ж були гроші на купівлю будинку в селі? Тож на сімейній нараді вирішено було відправити доньку до бабусі — в Петербург. Сама Інга звідти родом. Там дівчина й закінчувала школу. Стала студенткою.

Якось приїхала на канікули. Пожила біля матері й брата – сподобалось. На наступні канікули приїхала з подругами. А торік з’явилася напередодні маминого дня народження і заявила: «Мамо, у мене мало грошей, щоб купити тобі гарний подарунок, але я привезла з собою двох «рабів» — вони згодні працювати по господарству!» Хлопці виявилися непоганими, і хоча особливої роботи на ту пору й не було, але пітерським «рабам» так сподобалося життя на свіжому повітрі й екологічно чистих харчах, що тепер, як жартує донька Інги, у Пітері вже чимало людей чекають-не дочекаються, коли і їх запросять у Количівку попрацювати…

Свої серед чужих

Сказати, що Омельяненки купили будинок і стали в ньому жити-поживати та добра наживати – буде лише частковою правдою. Адже їхнє нове житло являло собою просто стіни і потребувало неабиякої праці з впорядкування. Спочатку кількома вантажними машинами вивозили сміття. Потім упродовж кількох років подружжя прокладало газ, водогін, перекривало дах…

І – ніде правди діти – для Количівки Омельяненки тоді були чужими. Їх неодноразово обкрадали місцеві. І шматок дорогої труби поцупили, і автомобіль пограбували, і мотоцикла вкрали… Звісно, всього цього було шкода, але… Віталій усміхається:
«Я знаю місцевих злодіїв. Приміром, знаю в чиєму дворі лежать 20 листів мого шиферу. То й що?»
Звісно, розбиратися він не піде. Навіщо? Але люди повинні б розуміти, чим може обернутися крадіжка. За законами Всесвіту у будь-якого злодія буде забраний набагато дорожчий еквівалент, ніж поцуплені матеріальні речі. А міліцію подружжя для годиться викликало – щоразу складався протокол, та на тому справа й кінчалася.

А ремонт садиби забрав чимало сил, часу та коштів. Триває він тут і досі. Втім, вже зроблено дуже багато за ці роки. Ввимальований житловий затишний простір у 100 квадратних метрів із чудовою піччю, кухнею, яка оздоблена ковальськими візерунками господаря, є ще просторий зал, кімната Даньки, велика ванна тощо. Накрите чохлом стоїть піаніно. На підлозі – власноруч виплетені Інгою круглі килимки. Цієї зими, як зізналася господиня, вона мріє опанувати ткацьке мистецтво – вже придбала невеликий ткацький верстат.

На запитання, що було найважчим після переїзду, Інга відповіла, що навіть не тяжка фізична праця, а… відсутність повноцінного спілкування з однодумцями, ровесниками, друзями, до якого звикли в Чернігові. Але сьогодні це все в минулому – будинок Омеляненків гостинно розчинений для численних друзів та гостей. Інга подружилася з місцевою викладачкою математики (вона й сама педагог за однією освітою, а за другою – історик). Тут майже щотижня хтось гостює. А віднедавна, коли Данька став школярем, спілкування з количівцями стало ще інтенсивнішим.

Город як спосіб спілкування

А до того ж Інга – чудова городниця: чого тільки не росте на її грядках! Вони й розташовані у неї не абияк, а за спеціальною методикою. До речі, вона – палкий прихильник органічного землеробства, прагне не використовувати хімічних добрив – усе тільки біологічно чисте. Осінньої пори я побачила на її робочому столі дбайливо розкладені зошити, листи з плануванням майбутніх грядок, списки того, що заплановано посіяти наступного року…

У Інги родять практично всі посіяні культури. І вона, приміром, навіть не підозрювала, що цього сезону капуста не вродила ні в кого в селі. У неї – вродила! Хоча вона ж не фермер, але надлишок був, і за той проданий односельцям надлишок капусти родина Омельяненків отримала 3 тачки навозу для грядок. Мало того, до неї потяглися за порадою
количівці: їм стало цікаво, що й коли саджає, якщо такі гарні врожаї. Розпочався обмін насінням – от вже й знайомих гарних стало чимало.

День розпочинається…

От ще мені було цікаво дізнатися, коли прокидається господиня. Адже, приміром, у місті ми всі змушені цілий тиждень жити за годинником: купа справ уранці, потім — бігом
на роботу, потім – з роботи. А тим, котрі живуть на околицях або в передмісті, чимало часу потрібно витратити тільки на дорогу…
— Отже, коли ви встаєте вранці? – запитала я Інгу.
— А я вранці взагалі не встаю! – розсміялася вона.
— Вранці встаємо ми з Данькою, — додав розважливо Віталій, — і біжимо на озеро. Там ми купаємося, робимо зарядку – це триває з травня до жовтня. Потім йдемо з сином у ліс, збираємо гриби, потім приходимо, готуємо для мами сніданок і будимо маму…

Ану, жінки, зізнайтесь: ну, хто б не хотів прокидатися до вже готового сніданку? Отож бо…

На цій оптимістичній ноті й хочу завершити невеличку розповідь про чернігівських дауншифтерів, які не побоялися кардинально змінити спосіб життя і свою долю…

Інеса ФТОМОВА

Чернігівський район

-------------------------------------------------
Довідка «Сіверщини»

Віталій Омельяненко

Народився 1951 р. у Чернігові. Закінчив Косівський технікум народних художніх промислів промислів (1972 р.). Працює а галузі декоративно-прикладного мистетцва (обробка металу). Основні твори: грати в Палаці піонерів та школярів, м. Чернігів (1987 р.), парадні сходи та двері в Палаці урочистих подій, м. Чернігів (1988 р.), декоративні грати в їдальні юридичного технікуму, м. Чернігів (1990 р.), декоративні грати в магазині «Поліські ласощі», м. Чернігів (1993 р.); огорожа і ворота в будинку римо-католицької церкви, м. Чернігів (1998 р.). Член Національної спілки художників України.

.
Дауншифтерами називають людей, які свідомо відмовляються від солідної посади і високої зарплати на користь домашніх вечорів, роботи-хобі, суботи на дачних грядках або еміграції в теплі країни — кожному своє. Вперше термін «дауншифтінг» з’явився 1994 року, в статті нью-йоркського Trends Research Institute в Gerald Celente. Останнім часом рух дауншифетерів набув популярності і в Росії, і в Україні.