реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Письменник

25-Лис-17 676 0.0 0
У гірському готельчику найняв кімнату, щоби спокійно дописати повість. Дерев’яні стіни вдень нагрівалися і пахли лаком, тому писав на дворі під дубом. Збоку джерґотав потічок. Згори падали струмені пташиного щебету. З-під подолку смерічки визирали милі голівки квіток, аби подивитися на нього. Взявся за роботу з жадібною радістю. Але писалося важко. Писати важко, коли знаєш, як не слід писати.

Пересівав-перебирав літери. Писав, ламаючи голову й олівці. Може, стіл був занадто твердий. А може, щось інше… Часом лягав у траву і слухав, і здавалося, що вона починає шептати, диктувати. Схоплювався і біг до столу, намагаючись зловити слово за хвіст – і, траплялося, ловив. І тоді на руці лишалася золота його тінь…

«Ріка спала, як скло. Він не хотів будити її, але мусив». «Зорі танцювали на холод». «Тіні подій лягали на камінь, а той мовчав». «Ніхто з них не почувався дорослим». «Лоза наче грілася в тіні виноградаря». «Притчі вод небесних». «Очі довірливіші, ніж ніздрі». «Тихий, як бджола в дуплі». «Обійми – це більше, ніж усе інше». «Ох, це люблення! Плоть потішається, а голова гине...»

Уривок про кохання давався найважче. Кохання завжди не вистачає, навіть у книжках. Люди верталися бережком з косовиці. Скрипіла остання підвода. На сіні розпластані хлопець і дівчина, напівголі, сплетені руками й ногами. Гарячі, як день, зголоджені любов’ю. Дух вечора, зілля і розімлілих тіл війнув на нього. Спішно вхопив олівець: «У насолоді змішували вони свій піт, свої невтоленні любощі». І текст пішов, поплив, як ця небесна вода в духмяній сутіні. А віхтик, квітів, що засох на столі, пахнув церквою.

За тиждень він дописав повість. І пішов перекусити в кафе через дорогу. Те, що налетіла буря, він зрозумів, коли почув стукіт важких крапель у вікно веранди. Кинувся в дощ до свого столу – рукопису не було. Кілька жолудів, якими приклав його, не впоралися з вітром. Аркуші знесло в потічок, що тепер аж сичав сито, вдоволено.

Дощ зламав літній день і надломив настрій душі. Цілий вечір і цілу ніч пролежав із чужою книжкою, і нічого не пам’ятав з прочитаного. Наступного дня почав збиратися. «Нічого, – заспокоював себе. – Колись китайські поети писали вірші водою на кам’яних плитах і дивилися, як слова піднімаються в небо. А тут – потічок. Не найгірший читач…» Валіза вже була готова, коли з двору його покликали.

«Ви письменник?» – запитав хлопець на велосипеді.
Він оглянувся довкола і знайшов тут тільки себе.
«Так».
«Вас кличуть до валила».
«Куди?»
«Вниз. Там, де відмочують ліжники».

За півкілометра звернули до хатини з грубого бруса. Потік тут переходив у широкі лотоки і водограєм зривався в басейн, обплетений вербовою лозою. Предковічне верховинське валило. У збуреній воді, як у киплячому казані, крутилися вовняні клапті. Інші, вже вимочені і вибілені, сушилися проти сонця на воринах. Підійшла молода жінка, блиснула очима.
«Ви письменник?»

Торкнулася його плеча і повела в дім. Тут пахло свіжими фарбами. Вся долівка була застелена барвистими ліжниками. А на них підсихали аркуші. Деінде на папері пробилися кольорові розводи від килимів.

«Пробачте, що так пізно знайшли вас. Зате я встигла дочитати…»
Він нахилився і підняв один аркуш. Це була остання сторінка його повісті.

«Ще трохи мокра», – сказав, аби щось сказати.
«Може, від сліз», – мовила тихо жінка.
Більше вони не говорили, бо шум води й так глушив слова.
"Світло семи днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ



Теги:Мирослав Дочинець


Читайте також



Коментарі (0)
avatar