Пихата каста і обшуки

Колись нам розповідали казку про «простих людей з народу», які прийшли ламати стару корумповану систему. І народ так зворушливо плакав біля телевізора, ніби дивився фінал «Санта-Барбари», де двірник раптом стає святим.

Минуло кілька років — і виявилося, що «нові обличчя» просто вирішили красти без краваток. По-сучасному. По-стартаперськи. З презентаціями, Telegram-помийками й обов’язковими словами «реформи», «цифровізація» та «цінності».

Андрій Єрмак у цій історії взагалі виглядає як персонаж із мафіозного серіалу Netflix: людина, яка не мала формально майже нічого, але без якої не вирішувалося майже все. Такий собі «скромний завгосп демократії». Через нього проходили посади, потоки, санкції, переговори, депутати, силовики й, мабуть, навіть графік магнітних бур на Банковій.

І тепер найсмішніше: вся ця пихата каста людей, яка роками розповідала суспільству про «ІПСО», «російські наративи» та «не на часі», раптом почала дуже нервово реагувати на слово «обшук».

Виявилося, що НАБУ — це не тільки красивий логотип для євроінтеграційних форумів і не декоративний кактус у приймальні послів G7. Іноді ця штука ще й ходить по кабінетах.

Особливо кумедно виглядає те, як вся зелена вертикаль тепер робить вигляд, що Єрмак — це майже випадковий перехожий. Мовляв, так, сидів поруч із президентом шість років, керував усім живим і неживим, але політичної відповідальності — нуль цілих, нуль десятих.

Це якби Аль Капоне пояснював, що бухгалтер мафії просто любив Excel.

Але головна трагедія навіть не в корупції. Українців корупцією давно вже не здивуєш. Головна трагедія — у масштабі лицемірства. Бо люди, які приходили «саджати бариг», у підсумку так органічно вросли в державні потоки, що тепер без слідчих дій їх уже, здається, неможливо відрізнити від старої системи навіть під мікроскопом.

Володимир ЦИБУЛЬКО